Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Ми відродимо журналістику!
— Чудово! — сказав Мартенвіль. — Justum et tenacem propositi virum! Ми жигатимемо дошкульно. Я перетворю Лафайвта на того, ким він і є: на Блазня Першого!
— Ля беру на себе героїв "Конститюсйонель", сержанта Мерсье, повне зібрання творів пана Жуї, знаменитих ораторів лівої опозиції! — пообіцяв Люсьен.
Десь на першу годину ночі журналісти, що втопили усі відтінки своїх поглядів і всі ідеї у вогнистому пунші, остаточно ухвалили рішення про війну не па життя, а на смерть.
— Оце була пиятика! Воістину монархічна і клерикальна! — мовив, переступаючи поріг, один із найславет— ніших письменників романтичної школи.
Розголошені видавцем, який був присутній на обіді, ці історичні слова назавтра з’явилися в "Міруар"; але розголос цриписали Люсьєнові. Його відступництво дало привід до страшенного галасу в ліберальних газетах. Люсьен став для них козлом розгрішення, його паплюжили безжально: з усіма подробицями було розказано про лихі пригоди його сонетів, і читачів запевнили, що Доріа радше втратить тисячу екю, ніж зважиться надрукувати їх. Люсьена охрестили "віршомазом без віршів".
Одного ранку в тій самій газеті, де Люсьєн колись із таким успіхом розпочав шлях нагору, він прочитав рядки, написані тільки для нього, бо читачі, звісно, не могли зрозуміти, в чому суть цих глузливих натяків:
"Якщо видавець Доріа й далі впиратиметься й не випустить у світ сонетів майбутнього французького Петрар— ки, ми вчинимо, як великодушні вороги: надамо свої шпальти для тих віршів. А вони мають бути вельми дотепні, судячи з сонета, люб'язно відданого в наше розпорядження одним із приятелів автора".
І під цим жорстоким вступом Люсьєн прочитав сонет, який змусив його заплакати гіркими слізьми.
В розкішнім квітнику війшла чудпа рослина,
Що тільки б їй рости десь серед бур’янів;
Але казала: "Сяйвом дивних кольорів Я доведу, що я шляхетного коліна".
Та гостя почала, зухвала й непоклінна,
Глушити без жалю і сестер, і братів,—
І квітів пишний гурт дізнатись захотів,
Хто породив її, чия вона дитина.
Ось розцвіла вона — і одностайний сміх Зустрів народження тих пелюстків бридких,
Що око різали вульгарністю своєю.
Рослину вирвано — звелів так добрий смак,—
І лиш дурний осел прийшов ревти над нею...
Валявся на землі розтоптаний БУДЯК!
Верну повідомив про Люсьєнову пристрасть до азартної гри і заздалегідь відгукнувся про "Лучника" як про твір антинаціональний, бо в ньому автор став на бік убивць-католиків проти їхніх жертв — гугенотів. За тиждень суперечка розпеклася до білого жару. Люсьєн розраховував на підтримку свого друга Лусто, який був у нього в боргу на тисячу франків і з яким його поєднувала таємна угода. Але Лусто став запеклим ворогом Люсь— єна, і ось чому. Вже три місяці як Натап закохався у Флоріну, і він давпо сушив собі голову тим, щоб відбити її в Лусто, для якого, до речі, актриса була провидінням. Утративши ангажемент, Флоріна терпіла скруту і впала у розпач. Натан, скориставшися з того, що він тепер працював із Люсьєном в одній газеті, прийшов до Коралі й через неї запропонував Флоріні роль у своїй п’єсі, твердо пообіцявши влаштувати актрисі, яка опинилась поза театром, умовний ангажемент у Жімназ. Ця пропозиція розбудила шанолюбні надії Флоріни, і вона не стала вагатись. У неї було досить часу, щоб вивчити Лусто. Натан прагнув слави, він мав успіх у літературі й у політиці, до того ж його енергія не поступалась ііого жаданням, тим часом як у Лусто вади вбивали волю. Актриса, якій хотілося повернутись на сцену в усій пишноті, передала Натанові листи москательника, а той відступпв їх Матіфа за ту саму шосту частку паїв у "Огляді", що її так домагався Фіно. Після цього Фло— ріна винайняла розкішне помешкання на вулиці Отвіль і на очах у всього газетного й театрального світу відверто визнала Натана своїм покровителем. Лусто був глйбоко вражений цією подією й наприкінці обіду, який влаштували друзі, щоб розрадити його, не витримав і розплакався. На тому ж таки бенкеті журналісти дійшли висновку, що Натан вів гру за всіма правилами. Дехто з газетної братії, як, наприклад, Фіно й Верну, знали про пристрасть, яку драматург почував до Флорі— ни, але всі одностайно зійшлися на тому, що ЛЮСЬЄІІ, зігравши роль звідника в цій історії, погрішив проти священних законів дружби. А те, що повоспечений рояліст піпюв на таку зраду, керуючись бажанням догодити своїй партії та новим друзям, робило його поведінку непрощенною.
— Натан був підхоплений логікою жаги, а провінційна знаменитість, як називає того нахабу Блонде, діяв з розрахунку! — вигукнув Біксіу.
І було одностайно ухвалено спільними зусиллями згубити Люсьєна — цього вискочня, цього пройдисвіта, який хотів усіх пожерти. Газетярі пе просто ухвалили таке рішення, а й обміркували його в усіх подробицях. Верну, який ненавидів Люсьєна, заприсягся, що не дасть йому спокою. Фіно, не бажаючи платити обіцяної Лусто тисячі екю, звинуватив Люсьєна, що той перешкодив йому нажити п’ятдесят тисяч франків, видавши Натанові таємницю їхньої змови проти Матіфа. Натан, за порадою Флоріни, продав Фіно свою шосту частку паїв за п’ятнадцять тисяч і заручився його підтримкою. Лусто втратив тисячу екю й не міг подарувати Люсьєнові, що той завдав такої шкоди його інтересам. Рапи самолюбства стають невигойними, коли їх роз’ятрити окисом срібла! А гнів письменника, чиє самолюбство поранили, не описати жодними словами, не змалювати жодними фарбами. Усе його єство вибухає обуренням, коли його обстрілюють затруєними стрілами глузувань. Але якраз ті, хто спалахує на кожен ворожий випад, швидко згасають і знічуються. Справжню мужність письменника виявляють люди спокійні, ті, хто чудово зпає, що навіть найдо— шкульніші, найуїдливіші статті приречені на неминуче забуття. Отож саме люди слабкі видаються на перший погляд сильними, але їхньої стійкості вистачає ненадовго. Перші два тижні Люсьєн нетямився з люті; він відповів па вогонь противника потужним картечним залпом статей у роялістських газетах, де він поділяв обов’язки критика з Гектором Мсрленом. Щодня з бійниць "Ревей" він стріляв добірними перлами гострих дотепів, підтримуваний, до речі, Мартенвілем, єдиним, хто цілком некорисливо надавав йому допомогу, бо його не втаємничили в угоди, укладені під час жартівливої балачки за бенкетним столом — або з Доріа у Дерев’яних галереях, або за лаштунками театрів — між газетярами обох ворожих таборів, не про людське око поєднаних між собою приятельськими стосунками. Коли Люсьєн з’являвся у фойє Водевіля, його більше не зустрічали дружніми привітаннями, і руку йому подавали тільки люди з роялістської партії, у той час як Натан, Гектор Мерлен, Теодор Гайар без церемоній приятелювали з Фіно, Лусто, Верну та й з іншими журналістами протилежного табору, вшанованими прізвиськом "славних хлопців". У ту пору фойє Водевіля було місцем, де виникали і звідки поширювалися майже всі літературні плітки, таким собі са— лонпим будуаром, у якому зустрічалися люди різних поглядів, місцем, куди щодня приходили політичні діячі та високі урядовці. Голова судової палати, який тільки недавно суворо вишпетив підлеглого за те, що той підмітає своєю мантією порох із театральних лаштунків, здибувався у фойє Водевіля віч-на-віч із тим самим підлеглим, який дістав від нього догану. Лусто кінець кінцем став подавати руку Натанові. Фіно приходив туди майже щовечора. Люсьєн, коли в нього був вільний час, вивчав там розташування сил у таборі своїх супротивників, незмінно відчуваючи холод їхньої невблаганної ворожнечі.
В ту пору дух партій породжував куди глибшу ненависть, ніж сьогодні. Бо тепер, коли збігло чимало часу, все здрібніло від перенапруги сил. У наші дні критик, зарізавши книжку, подає авторові руку. Жертва змушена розціловувати свого ката, бо інакше її засміяли б. Якби письменник відмовився підійти до свого хулителя, його проголосили б незлагідним, сварливим, занадто гордим, лихим, затятим, мстивим. Сьогодні, навіть діставши у спипу зрадливий удар кинджалом, навіть витерпівши найлукавіші підступи і з великими труднощами уникнувши пасток, поставлених огидним лицемірством, письменник має приємність чути, як убивці бажають йому всього найкращого, вимагаючи до себе шанобливого ставлення, а то й напрошуючись йому и друзі. Все прощають і все виправдовують у паш час, коли доброчесність перетворено на ваду, а чимало вад піднесено до чеснот. Приятельські взаємини стали най— свящепнішою зі свобод. Вожді найпротилежніших таборів розмовляють між собою чемно, надаючи дошкульним випадам напрочуд гречної форми. Але в ті часи, якщо оживити їх у пам’яті, для деяких письменників-роялістів і для деяких ліберальних авторів було великою мужністю з’явитись у одному й тому самому театрі. Лунали дотепи, просякнуті гострою ненавистю. Погляди були грізиі, мов заряджені пістолети, і від найменшої іскри могла спалахнути сварка. Скільки людей розгублювались, почувши, як сусід по кріслу раптом вибухає лайкою при появі осіб із тієї або тієї партії, обраних у супротивному таборі жертвами глузувань та в’їдливих нападок? У ті часи існували тільки дві партії — роялісти й ліберали або, іншими словами, романтики й класики — дві форми однієї ненависті, непримиренної ненависті, яка вичерпно пояснювала, з чого виникли ешафоти Конвенту. Перетворившись із ліберала й затятого вольтер’янця, яким він був на самому початку своєї газетярської кар’єри, в рояліста і несамовитого романтика, Люсьєи на власній шкурі спізнав усю гостроту ненависті, що витала пад головою Мартенвіля, який один захищав його і любив і якого в ту пору ліберали вважали за свого найзапеклішого ворога. Ця дружба завдала шкоди Люсьєпові. Партії невдячні до своїх передових дозорців, вони часто кидають цих відчайдухів напризволяще. Тол, хто хоче домогтись успіху, а надто в політиці, повинеп іти разом з головними силами. Малі газети ліберального табору недарма постійно об’єднували Мартенвіля й Люсьєна в одне ціле — то був лукавий підступ. Тих двох умисне кинули один одному в обійми. їхня дружба — вигадана чи справжня — коштувала обом написаних жовчю статей Фелісьєна Верну, бо той страшенно заздрив успіхам Люсьєна у вищому світі й вірив у його скоре піднесення — як, до речі, й усі колишні друзі поета.
