Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Тією ж таки монетою видавці розплачувалися з виробниками паперу та з друкарями, а ще в тих набиралися протягом року цілі склади дармових книжок, де було з десяток, а то й два десятки назв. Якщо бодай дві або три книжки мали успіх, зиск від вигідних операцій покривав збитки від невигідних, і видавці рятувалися тим, що добра слава якоїсь книжки допомагала їм збути частину тиражу і книжки наступної, інакше приреченої б на цілковиту невдачу. Якщо ж усі оборудки були сумнівні; або якщо, на їхню біду, видавцям траплялися по-справжньому вартісні твори, які можна було продати не зразу, а тільки тоді, коли їх уже прочитають і оцінять серйозні знавці; або якщо втрати на дисконті векселів були надто великі; тобто в усіх випадках, коли з тих або тих причин видавці зазнавали банкрутства, вони спокійнісінько оголошували себе неспроможними, анітрохи не бентежачись, заздалегідь готові до такого кінця. Отож усі шанси на успіх належали їм — адже воші кидали на зелене сукно спекулятивних операцій чужі гроші, а не свої. Ось у такому становищі й були Фандан та Кавальє. Кавальє добре тямив у своєму ремеслі, а з Фандана був природжений комерсант — меткий на розум і вельми хитрий. Ту фірму з повним правом можна було називати товариством на паях, бо основний капітал компаньйонів складався з кількох тисяч франків, які з великими труднощами заощадили зі своїх прибутків їхні коханки; Фандан і Кавальє домоглися також від них пристойного утримання, досить розважливо витрачаючи ті гроші на звані обіди для газетярів та авторів або на квитки в театр, де, як вони казали, люди облагоджують свої справи. Обидва папівпройди мали славу великих спритників, але Фандан був хитріший за Кавальє.' Виправдовуючи своє кавалерійське прізвище, Кавальє їздив по провінції, Фандан керував справами в Парижі. Компаньйони часто не мирилися, як то буває завжди, коли об’єднуються двоє видавців. Вони мали контору на вулиці Серпант, у нижньому поверсі старого будинку; їхній кабінет містився в самому кінці анфілади просторих зал, перетворених на склади. Фандан і Кавальє уже надрукували чимало романів, таких, як "Північна вежа", "Крамар із Бенареса", "Фонтан біля гробниці", "Текелі", романи Голта, англійського письменника, що у Франції не мав успіху. Слава Валь— тера Скотта надовго прикувала увагу видавців до англійської друкованої продукції і, як справдешні нащадки ворманнів, усі французи-книготорговці мріяли завоювати Англію; вони шукали там другого Вальтера Скотта з тією самою затятою впертістю, з якою промисловці стали згодом шукати твердий асфальт у крем’янистих грунтах і рідкий — у болотяних, а потім кинулися полювати на прибутки, що їх обіцяли запроектовані до будівництва залізниці. Одним з найбільших прорахунків французької торгівлі є те, що вона шукає ринків збуту за схожістю, у тон час як їх слід шукати за протилежністю. Чужа слава вбиває — а надто в Парижі. Отож Фандан і Ка— вальє, мабуть, учинили нерозважливо, коли, видавши роман під назвою "Стрільці, або Росія сто років тому", вони сміливо надрукували великим шрифтом на титульному аркуші: "В дусі Вальтера Скотта". Фандан і Ка— вальє прагнули успіху: хороша книжка допомогла б їм розпродати мотлох, що залежався в них на складі, до того ж їх приваблювала можливість забезпечити книжці добру рекламу 8а допомогою газетних статей — у ті часи головної запоруки надійного збуту; зрештою, видавець дуже рідко купував книжку заради її літературних переваг, майже завжди вона виходила у світ із міркувань, незалежних від її змісту. Фандан і Кавальє бачили в Люсьєні тільки газетяра, а в його книжці товар, розпродавши який, вони змогли б підправити баланс за останній місяць. Журналісти застали компаньйонів у їхній конторі, угода була готова, векселі підписані. Така поквапливість неабияк здивувала Люсьєна. Фандан був худий, миршавий чоловічок 8 похмурим виразом обличчя. Він скидався на калмика: низький і звужений лоб, плескатий ніс, стиснуті губи, жваві й чорні очі-щілинки, вугласті риси, жовтава шкіра, голос, схожий на дзенькіт тріснутого дзвоника — одне слово, зовнішність лукавого шахрая. Але він загладжував ці свої вади медоточивістю мови, він досягав мети, вправно орудуючи язиком. Кавальє, круглий, як гарбуз, був схожий не так на видавця, як на кучера. Рудоволосий, з червоним обличчям, із жирним карком, він і розмовляв на властивому для комівояжера жаргоні.
— Нам нема про що сперечатися, — сказав Фандан, звертаючись до Люсьєна й Лусто. — Я прочитав книжку, вона дуже літературна і для нас цілком годиться, тому я навіть уже віддав рукопис до друкарні. Угоду складено на звичайних умовах; до речі, ми ніколи не відступаємо від зазначених там зобов’язань. Наші векселі виписані терміном— на шість, дев’ять і дванадцять місяців, ви легко їх дисконтуєте, а всі можливі втрати ми вам потім відшкодуємо. Ми залишаємо за собою право дати книжці ІНШИЙ заголовок; нам не подобається "Лучппк Карла Дев’ятого", це не зацікавить читача; Карлом звали пе одного короля, а в середні віки було стільки стрільців із лука! От якби ви сказали: "Наполеонівський солдат!" Але "Лучник Карла Дев’ятого"! У провінції Кавальє доведеться читати лекції з французької історії щоразу, як він захоче продати один примірник книжки!
— Якби ви знали, з ким тільки пам доводиться мати справу! — вигукнув Кавальє.
— "Варфоломіївська ніч" звучало б краще, — зауважив Фандан.
— "Катерина Медічі, або Франція за Карла Дев’ятого" більше нагадувало б заголовки романів Вальтера Скотта, — сказав Кавальє.
— Загалом, ми це вирішимо, коли книжку буде надруковано, — заявив Фандан.
— Як бажаєте, — відповів Люсьєн. — Аби тільки заголовок меіні сподобався.
Коли угоду було зачитано й підписано — один примір— пик видавці "залишили в себе, другий віддали авторові,— Люсьєн поклав векселі в кишеню з почуттям глибокої радості. Потім усі четверо піднялися в квартиру Фанда— на, де їм запропонували звичайний сніданок: устриці, біфштекси, нирки в шампанському і сир брі; але до страв подавалися пречудові вина — їх роздобув Кавальє, знайомий із представником фірми, яка торгувала винами. Коли сідали за стіл, з’явився друкар, котрому було довірено складання книжки — він прийшов зустрітися з Люсьєном, щоб передати йому гранки двох перших аркушів роману.
— Ми змушені квапитися, — сказав Фандан Люсьєно— ві. — Нам конче потрібен успіх, і ми покладаємо великі надії на вашу книжку.
Почавшись близько полудня, сніданок затягнувся аж до п’ятої вечора.
— Де взяти грошей? — спитав Люсьєн у Лусто,
— Ходімо до Барбе, — відповів тон.
Приятелі, збуджені і вже напідпитку, пішли па набережну Августпнців.
Коралі страшенно вражена втратою, яка сщткала Ф^оріну, —* сказав Люсьен. — Флоріна розповіла їй про цб тільки вчора, вона в усьому звинувачує тебе і така роздратована, що ладна тебе покинути.
— Вона правду каже, — мовив Лусто, забуваючи про обережність і відкриваючись Люсьєнові. — Друже мій, — а ти мені справді друг, Люсьєцр, ти позичив мені тисячу франків і лише раз нагадав про мій борг, — так от, друже, остерігайся гри! Якби я не захоплювався картами, я був би щасливий. А нині я заборгував і богові, й чорту. Мене переслідують пристав" комерційного суду, і коли я тепер іду в Пале-Рояль, я змушений обминати не один небезпечний мис.
На мові паризьких марнотратників життя "обминати мис" означало зробити гак або для того, щоб не йти повз дім кредитора, або — щоб уникнути місця, де з ним можна зустрітися. Люсьєн, який теж нерідко ходив кружними шляхами, уже знав цей маневр, не знаючи його назви.
— І багато ти заборгував?
— Дрібнички! — відказав Лусто. — Мені б тисячу екю — і я врятований. Я хотів був узятися за розум і більше не грати в карти. А щоб розквитатися з боргами, я вдався до невеличкого шантажу.
— А що воно таке — шантаж? — запитав Люсьєн, по— чувпш незнайоме слово.
— Шантаж — винахід англійської преси, нещодавно завезений і до Франції. Шантажисти — це люди, які за своїм становищем можуть розраховувати на газету. Але самого власника газети або головного редактора ніколи не повинні запідозрити в шантажі. Для цього існують такі люди, як Жірудо, як Філіпп Брідо. Ці наймані душогуби знаходять людину, яка з тих чи тих причин не бажає, щоб нею цікавились. Адже в багатьох на совісті є більші або менші грішки. В Парижі чимало сумнівних статків, нажитих за допомогою не зовсім законних, а то й злочинних засобів, іноді пов’язаних з просто-таки анекдотичними подіями, як, скажімо, коли жандарми Фуше вистежили шпигів префекта поліції, котрі, не будучи втаємничені у справу, збиралися захопити верстати таємної друкарпі, яка виготовляла фальшиві англійські банкноти і була під заступництвом самого міністра.
А чого варта історія з діамантами князя Галатіона, справа Мобрея, скандал зі спадщиною Помбретона і таке інше. Шантажист роздобуває якийсь важливий документ і просить побачення у скоробагатька. Якщо той відмовляється заплатити певну суму, шантажист нагадує про газету, готову зробити непривабливі таємниці нового багатія загальним надбанням. Багатій лякається і викладає гроші. Оборудку зроблено. Або, скажімо, людина задумує ризиковану операцію, що може зазнати невдачі внаслідок появи викривальної статті в газетах; у таких випадках до тієї людини засилають шанта/клета з пропозицією "викупити" прикру статтю. Підсилають шантажистів і до міністрів, і міністри домовляються з ними, що, нападаючи на їхню політичну діяльність, газета не торкатиметься їхнього особистого життя, а якщо й торкатиметься, то залишить у спокої їхніх коханок. Де Люпо — красень-урядовець, з яким ти добре знайомий — тільки те й робить, що провадить із журналістами подібні переговори. Той штукар завдяки своїм зв’язкам дуже зручно прилаштувався біля керма влади: він водночас довірена особа преси і повноважний посланець міністрів, він має зиск на самолюбстві, він поширює свої торгові операції і на політичну діяльність, купуючи мовчанку газет про ту або ту позику, про концесію, укладену потайки й без торгів, коли певну частку здобичі віддають і хижакам-бапкірам із лібералів. Ти сам удався до дрібного шантажу у випадку з Доріа, коли він погодився заплатити тобі тисячу екю, аби ти дав спокій Натанові.
