Сестра Керрі - Драйзер Теодор

Від знесилення думки його плутались.

— Це ти, — вимовив він нарешті, звертаючись немов до самої Керрі.— Я був не досить добрий для тебе, так? Хе-хе!

Він довго силкувався зв'язати думки докупи, але для нього це вже було неможливе.

— У неї — багато… — забурмотів він знову, думаючи про гроші.— Нехай дасть і мені!

Він повернув до бічних дверей, але тут же забув, що мав на думці, і спинився, засуваючи глибше в кишені замерзлі руки. Раптом згадав. Вхід за куліси! Ось що!

Він підійшов до дверей і переступив поріг.

— Чого тобі? — спитав служник, здивовано витріщившись на нього.

Бачачи, що Герствуд стоїть на місці, він наблизився і почав його виштовхувати зі словами:

— Іди геть звідси!

— Я хочу бачити міс Маденда, — сказав Герствуд.

— Он як? — перепитав той, аж розважений. — Іди геть звідси, — повторив він, далі виштовхуючи Герствуда, який не мав сили опиратись.

— Я хочу бачити міс Маденда, — намагався він пояснити, поки його випихувано на вулицю. — Я нічого… Я…

Служник дав йому останнього стусана і зачинив двері. Герствуд посковзнувся і впав у сніг. Падаючи, він ударився, і в ньому прокинулось невиразне почуття сорому. Він заплакав, безтямно лаючись.

— Проклятий! Собака! — бурмотів він. — Пес старий! — Він обтер болото зі свого подертого піджака. — Я… я колись наймав таких, як ти!

Тоді в ньому спалахнула шалена лють на Керрі,— лють і обурення; потім спогад про неї згас.

— Вона повинна дати мені хоч на харчі,— бурмотів він. — Вона повинна!

Він знов повернув на Бродвей, без мети й надії на щось, і поплентався, плачучи, жебраючи, щохвилини гублячи слід думок, які хаотично зринали в його розладнаному мозку.

Через кілька днів, похмурого холодного вечора, Герствуд дійшов остаточної ухвали. Уже о четвертій годині над містом почав густішати присмерк. Ішов густий сніг — дрібний, колючий; вітер гнав його довгими тонкими смугами. Він вистелив вулиці холодним, пухнастим килимом на шість дюймів, а кінські копита й ноги людей перетворили його в брудне темне місиво. По Бродвею пробиралися люди в теплих пальтах, з парасольками. По Бауері чалапали люди з піднятими комірами й шапками, насунутими на самі вуха. По першій з цих двох артерій міста діловики й приїжджі простували до комфортабельних готелів. По другій— юрби змерзлих блукачів брели повз убогі крамнички, в глибині яких уже блимали лампи. Ранні вогні горіли і на трамваях, гуркіт яких приглушувала пухка шкуринка, що налипла на колеса. Усе місто ніби загорнулось у білу мантію, що хутко товщала.

А Керрі сиділа в цей час у своїх затишних апартаментах в готелі "Уолдорф" і читала "Батька Горіо". З цим романом їй порадив ознайомитися Еймс. І сам твір був такий разючий, та ще й Еймсова рекомендація так підігріли її цікавість, що вона майже цілком відчула всю зворушливість цієї книжки. Керрі вперше зрозуміла, яку нічого не варту банальщину вона читала досі. Але згодом вона втомилась від читання, позіхнула, підійшла до вікна і почала стежити за незмінним потоком екіпажів, що звертав на П'яту авеню.

— Яка гидка погода! — сказала вона Лолі.

— Жах! — відгукнулась її маленька подруга, підійшовши до неї.— Сподіваюсь, випаде досить снігу, щоб прокататися саньми.

— Ох, люба! — промовила Керрі, ще під свіжим враженням від страждань батька Горіо. — Ти ні про що інше й не думаєш. Невже тобі не шкода людей, у яких нічого немає в таку ніч?

— Шкода, аякже, — відповіла Лола. — Але що ж я можу зробити? У мене в самої нічогісінько немає.

Керрі усміхнулась.

— Та ти б не дуже турбувалась, якби й мала дещо.

— Чого там не дуже, — заперечила Лола. — Та й мені ніхто нічого не давав, коли я була у скруті.

— А все-таки як це жахливо! — промовила Керрі, вдивляючись у завірюху.

— Подивись он на того чоловіка! — засміялась Лола, помітивши перехожого, що послизнувся і впав. — До чого ж смішно дивитись, як люди падають, правда?

— Доведеться сьогодні їхати до театру в екіпажі,— задумливо сказала Керрі.

У вестибюль готелю "Імперіал", обтрушуючи сніг з елегантного теплого пальта, ввійшов містер Чарльз Друе. Погана погода рано загнала його додому, водночас будячи прагнення тих розваг і насолод, які примушують забувати про сніг і темряву, про все похмуре в житті. Смачний обід, товариство молодої жінки, вечір у театрі — ось що найбільше вабило його.

— А, це віт, Гаррі! — звернувся він до чоловіка, який зручно вмостився в одному з м'яких крісел. — Як ся маєте?

— Та нічого, потроху, — відповів той.

— Препаскудна погода сьогодні!

— Авжеж! Я оце сиджу й міркую, що його робити?

— Ходімо зі мною, — запропонував Друе. — Я вас можу де з ким познайомити — просто розкіш!

— З ким же це?

— Тут недалеко, на Сороковій вулиці, двоє дівчат. Ми чудово там перебудемо час. Я саме вас шукав.

— А що, як ми їх візьмемо з собою і поїдемо обідати?

— Гаразд, — відловів Друе. — Почекайте мене, я зараз, піду тільки перевдягнусь.

— Добре, я буду в перукарні,— відповів Гаррі.— Мені треба поголитись.

— Чудово, — промовив Друе і пішов до ліфта, порипуючи новенькими черевиками.

Цей метелик пурхав собі, як завжди, безтурботний.

У купе пульманівського вагона, що наближався в ту буряну ніч до Нью-Йорка із швидкістю сорок миль на годину, сиділо троє, всі з однієї родини.

— Перший дзвоник до обіду! — ознаймив офіціант вагона-ресторану, пробігаючи по коридору в сніжно-білому фартусі й куртці.

— Мені не хочеться більше грати, — промовила молода чорнява красуня і відсунула карти примхливим жестом улюбленки долі.

— То, може, підемо пообідаєм? — спитав її чоловік, чиє елегантне вбрання маскувало все те, чого не дала природа.

— Ах, ні, я ще не хочу, — відповіла вона. — Але грати мені теж набридло.

— Джессіко, — озвалась її мати, на яку теж варт було глянути, щоб побачити, як одяг може приховувати вік, — Джессіко, застроми краще шпильку в шарфику, вона ви-падас.

Джессіка поправила шпильку, потім, ніби ненароком, провела рукою по своїх пишних кучерях і поглянула на маленький, весь у діамантах годинничок. Чоловік не спускав з неї очей, бо краса, навіть холодна, завжди має владу над нами.

— Ну нічого, нам ще недовго терпіти таку погоду! — сказав він. — Усього два тижні, і ми будемо в Римі!

Місіс Герствуд усміхнулась, зручніше вмощуючись у своєму куточку. Як приємно бути тещею багатого молодика, фінансове становище якого ви самі перевірили!

— А ти гадаєш, що пароплав піде швидко, навіть якщо буде така погода? — спитала Джессіка.

— О, аякже! — відповів він. — Це однаковісінько!

По коридору пройшов дуже білявий юнак, син банкіра з Чікаго, що вже давно придивлявся до цієї гордовитої красуні. Навіть у цю мить він, не вагаючись, кинув на неї погляд, і вона це помітила. З підкресленою, умисною байдужістю вона відвернулась, ховаючи від нього своє чарівне личко. Але в ній озивалась зовсім не скромність молодої дружини. Просто її пиха була вдоволена.

А Герствуд стояв ту мить у бічній вулиці поблизу Бауері, перед брудним чотириповерховим будинком, колись темно-жовтим, але перефарбованим сажею і дощем. Навколо юрмились ще люди, і натовп усе зростав.

Спочатку сюди підійшло тільки двоє чи троє. Вони тинялись попід замкненими дощаними дверима і тупцяли, щоб хоч трохи зігріти задубілі ноги. Криси їхніх вигорілих котелків обвисали, понадривані, старі пальта обважніли від розталого снігу і настовбурчились коло піднятих комірів, а мішкуваті штатні насувалися вистріпаними краями на потерті и зношені до дірок, завеликі, розкислі черевики. Вони не пробували ввійти і тільки сумно тупцялись біля дверей, глибоко засовуючи руки в кишені і скоса зиркаючи на перехожих, на ліхтарі, що вже засвічувались… Були там старі з посивілими бородами й глибоко запалими очима, були люди ще молоді, але зв'ялені недугами, і люди середнього віку. Гладких не було зовсім. Одні в тому натовпі були бліді, як крейда, інші, навпаки, мали шкіру червону, як цегла. У того худі плечі зовсім обвисли, той тяг дерев'яну ногу, ще інші вражали страшною худорбою — одяг просто теліпався на них. Вирізнялися розпухлі вуха, набряклі носи й губи, а особливо — червоні, налиті кров'ю очі. Ані одного звичайного, здорового обличчя, ані однієї стрункої постаті, ані одного ясного, твердого погляду.

У мокрій заметілі вони тупцялись, штовхаючи один одного. То тут, то там виднілися червоні від холоду руки, не захищені ні рукавом, ні кишенею, або вуха, напівсховані під жалюгідними подобами капелюхів і все ж посинілі й задублі. Переступаючи з ноги на ногу в глибокому снігу, ці люди похитувались усі разом, майже ритмічно.

Що більше натовп під дверима зростав, то чутніше ставало бурмотіння, — не розмова, а просто ремство та лайка, адресована невідомо кому.

— Прокляття! Швидше б уже відчиняли!

— Он гляньте на фараона; так і зирить.

— Може, вони забули, що надворі зима?

— Краще б я зараз був у Сінг-Сінгу.

Та ось налетів лютий подув вітру, і вони зсунулися щільніше один до одного. Похмуре збіговисько штовхалось, ворушилось, совалось, але без гніву, без нарікання, без загроз. Того понурого чекання не полегшували ні жарти, ні дружнє слово.

Повз них проїхала карета, і в ній, вигідно розкинувшись, сиділа якась постать. Один із знедолених, що стояв коло самих дверей, звернув на неї увагу:

— Погляньте на того бовдура, що поїхав!

— Йому, либонь, не холодно!

— Гей, гей, гей! — загукав ще хтось, хоч карета давно вже промчала.

Помалу підкралася ніч. Густі лави перехожих поспішали по домівках. Службовці, продавщиці з магазинів хутко крокували хто куди. Трамвайні вагони заповнились пасажирами. Газові ліхтарі вже горіли, і в кожному вікні розцвів червонуватий вогник. А натовп знедолених все стояв невідступно під дверима.

— Та що вони, не збираються зовсім відчиняти, чи що? — прохрипів чийсь голос.

Це запитання ніби знов пробудило у всіх інтерес до замкнених дверей, і погляди звернулись в один бік. Вони дивились на ці двері зовсім як безсловесні тварини, як со-баки, що шкрябаються й скавчать, не відриваючи очей від клямки. Люди ворушились, кліпали очима, бурмочучи скарги й прокльони. Так вони все чекали, а сніг летів і сік їх кусючими пластівцями, засипаючи старі капелюхи й похилі плечі. Він лягав на них купками й смугами, і ніхто його не струшував. У глибині натовпу він топився від тепла тіл і віддиху, і вода стікала з крисів по носах, а люди нездатні були підняти закляклу руку, щоб утертися.