Сестра Керрі - Драйзер Теодор

Ще дев'ять центів — і ще одному буде забезпечена постіль. Дайте ж йому хорошу, зручну постіль на цю ніч! Я сам піду з ними і подбаю, щоб усе було як слід. Хто дасть мені дев'ять центів?

Один із глядачів, цього разу людина середнього віку, дав йому п'ять центів.

— Ну от, тепер у мене вісім центів. Ще чотири, 1 цей чоловік матиме постіль. Що ж це ви, панове! Сьогодні справа в нас посувається дуже поволі. У вас усіх б дома добра постіль. А з оцими ж як?

— Ось вам, — промовив хтось близько коло нього і про-стяг йому монету.

— Тепер, — сказав капітан, подивившись ца неї,— я мо* жу заплатити ще за двох, і лишається п'ять центів. Хто дасть мені ще сім центів?

— Я, — почувся чийсь голос.

Простуючи по Шостій авеню, Герствуд випадково звернув на схід по Двадцять шостій вулиці, в напрямі до Третьої авеню. Він був у цілковитому розпачі, стомлений і такий голодний, що, здавалось, ось-ось упаде. Як же тепер добитись до Керрі? Вистава скінчиться не раніше одинадцятої. Якщо вона приїхала до театру в екіпажі, то й поїде так само. Доведеться спинити її, все це буде дуже прикро. А найгірше те, що голод і втома мучать нестерпно, і доведеться чекати цілу добу, бо сьогодні в нього не стане духу спробувати ще раз. Ні їжі, ні притулку!

Дійшовши до Бродвею, Герствуд помітив капітана і натовп павколо нього, проте вирішив спершу, що це, мабуть, якийсь вуличний проповідник або продавець патентованих ліків, і хотів іти далі. Але, звертаючи в бік парку Медісон-сквер, він побачив відділену від натовпу шерегу людей, ліжка яким уже було забезпечено. При світлі недалекого електричного ліхтаря Герствуд розпізнав у них "свого братчика"— постаті, знайомі йому по вуличних блуканнях і нічліжках. Це були люди, як і він сам, підупалі тілом і душею. Він за^ цікавився і повернув назад, щоб довідатись, у чому річ.

Капітан не переставав проказувати своє коротке прохання. Герствуд з великим здивуванням і полегкістю почув раз у раз повторювані слова:

— Цим людям потрібний нічліг!

Перед ним тягся ряд нещасливців, для яких треба було випросити постіль, і він бачив, як ще один бездомний спокійно підійшов і став у кінці. Тоді Герствуд вирішив піти за його прикладом. Навіщо змагатися з долею? Сьогодні він надто стомлений. Ось простий спосіб вийти зі скрути хоч в одному. А завтра він, може, знайде щось краще.

За спиною в нього ті, кому нічліг було вже забезпечено, видимо повеселішали. Тягар непевності спав з них, і вони загомоніли досить вільно, навіть по-дружньому. Про що лишень там не говорили — про політику, й про віру, й про державні справи, й про нові газетні сенсації, і взагалі про останні події в усьому світі. Одні рипучі, хрипкі голоси розводилися впевнено про найнесподіваніші речі, інші відповідали мляво й невлад.

А котрі були надто отупілі чи стомлені, щоб розмовляти, лиш позирали скоса та спідлоба або ж тупо, байдуже дивились перед себе.

Стояти на місці нелегко. Від чекання Герствуд стомився ще гірше. Йому здавалось, що він ось-ось упаде, і він неспокійно переступав з ноги на ногу. Та прийшла, нарешті, і його черга. Хтось заплатив за його сусіда, і той перейшов у шерегу щасливців. Тепер Герствуд стояв першим на черзі, і капітан уже просив для нього.

— Дванадцять центів, панове, дванадцять центів, і цей чоловік матиме постіль на ніч! Він би не стояв тут, на холоді, якби мав де переночувати.

Герствуд відчув, як щось підкочується йому під горло. Голод і кволість зробили його боягузом.

— Ось, візьміть, — промовив хтось, простягаючи капітанові монету.

І той ласкаво поклав руку на плече колишнього управителя бару і сказав:

— Переходьте в той ряд!

Опинившись там, Герствуд зітхнув з полегкістю. Виходить, світ не такий уже й лихий, коли в ньому зустрічаються такі добрі люди! Інші голодранці, очевидно, поділяли цю думку.

— Капітан — молодчага, правда? — сказав той, що стояв попереду Герствуда, маленький, безталанний, зігнутий горем чоловічок, якого доля, мабуть, переслідувала все життя.

— Еге ж, — байдуже погодився Герствуд.

— Ох, скільки ще там народу лишається, — промовив інший чоловік, що стояв трохи далі. Він висунувся і оглянув тих, за яких капітан ще просив.

— Так, сьогодні понад сотню буде, — відповів ще хтось.

— Подивіться лишень на отого, в екіпажі! — озвався третій.

Біля них спинився екіпаж. Добродій у смокінгу простяг банкноту капітанові, який спокійно подякував і знов повернувся до своїх опіканців. Усі шиї витяглись услід екіпажеві, що вже рушив далі, а очі були прикуті до діамантової шпильки, що сяяла на крохмальній манишці пасажира. Навіть цікаві навколо шанобливо притихли.

— Це дасть постіль ще дев'ятьом, — казав тим часом капітан, відлічуючи якраз стількох бездомних. — Переходьте туди! Ну от, тепер залишилось тільки семеро. Мені потрібно дванадцять центів.

Гроші надходили повільно. Натовп почав помалу танути, і скоро від нього лишилася жменька. П'ята авеню зовсім спорожніла, тільки зрідка на ній з'являвся випадковий екіпаж або перехожий. По Бродвею теж проходили лиш поодинокі постаті. Лише час від часу хтось спинявся, помітивши купку людей, подавав капітанові монету і йшов своєю дорогою.

Але капітан з незмінною рішучістю просив далі, повільно кидаючи скупі слова і тримаючись так упевнено, ніби про невдачу не могло бути й мови.

— Поспішіть же! Не можу ж я лишатись тут цілу ніч. Ці люди стомились і змерзли. Хто-небудь дайте мені чотири центи.

Якусь часину він зовсім нічого не говорив. Йому подавали гроші, і за кожними дванадцятьма центами він відділяв одного чоловіка, переводячи його в другий ряд. Потім знову починав крокувати туди й сюди, втупивши погляд у землю.

Публіка з театрів роз'їхалась. Згасли світлові реклами. Годинник вибив одинадцять. Минуло ще півгодини, і біля капітана зосталось тільки двоє.

— Поспішіть же! — гукнув він, звертаючись до кількох цікавих. — Ще вісімнадцять центів, і тоді всі влаштовані на ніч. Вісімнадцять центів! Шість я вже маю. Хто-небудь, дайте мені ці гроші. Не забудьте, мені ще треба сьогодні добратись у Бруклін! Але спершу я повинен відвести на місце цих людей і влаштувати їх на ніч. Вісімнадцять центів!

Ніхто не відповідав. Капітан усе ходив туди й сюди, опустивши очі й час від часу проказуючи стиха:

— Вісімнадцять центів!

Здавалось, ця нікчемна сума мала надовго відтягти сподіване завершення всієї справи. Герствуд, трохи підтримуваний довгим рядом людей, у якому він стояв, почував таку кволість, що насилу тамував стогін, готовий вирватися з грудей.

Нарешті на П'ятій авеню почулося шелестіння шовкової спідниці, і з'явилась дама в розкішній накидці, що поверталася з театру у супроводі свого кавалера. Герствуд стежив за нею стомленим поглядом, згадуючи і Керрі в її новому становищі, і той час, коли він так само супроводив свою дружину.

Дама тим часом озирнулась, помітила незвичайне зборисько і послала туди свого супутника. Він підійшов з банкнотою в руках, стрункий, елегантний.

— Ось візьміть! — сказав він.

— Дякую, — відповів капітан і обернувся до двох бездомних, які ще лишались біля нього. — Тепер у нас дещо зостанеться й на завтра, — додав він.

Тоді він поставив у ряд останніх і пішов наперед, лічачи колону.

— Сто тридцять сім! — оголосив він. — Ну, хлопці, тепер шикуйтесь! Вирівняйтесь ви там! Тепер уже недовго лишилось. Кріпіться!

Він став на чолі колони і скомандував:

— Вперед!

Герствуд рушив разом з усіма. Довгою, звивистою вервечкою потяглись вони через П'яту авеню й Медісон-сквер, потім на схід по Двадцять третій вулиці і по Третій авеню. Спізнілі перехожі й гультяї зупинялись і дивились їм услід. Полісмени, що балакали, зійшовшись десь на перехресті, проводжали їх байдужим поглядом або кивали поводиреві, якого вже не раз бачили. По Третій авеню вони йшли досить довго і нарешті досягли нічліжного дому на Восьмій вулиці, що, здавалось, був зачинений на ніч. Проте їх там чекали.

Вони стояли на темній вулиці, поки капітан домовлявся, ввійшовши в дім. Потім двері широко розчинились, і їм гукнули:

— Гайда сюди!

Хтось пішов уперед, показуючи кімнати; затримуватись і розшукувати ключі не довелось. З останніх сил видираючись нагору рипучими сходами, Герствуд озирнувся і побачив капітана: той ще стояв і пильнував, поки не ввійшли всі до одного. Тоді він загорнувся у свій плащ і зник у пітьмі.

— Довго я так не витримаю! — промовив Герствуд, скривившись від тупого болю в ногах і сідаючи на жалюгідне ліжко в малесенькій темній комірчині, відведеній йому. — Треба щось з'їсти, або я вмру!

РОЗДІЛ ХLVI

Скаламучені води

Якось увечері, коли спектакль уже закінчився (це було незабаром після повернення в Нью-Йорк), Керрі довершувала свій туалет, збираючись іти з театру. Раптом вона почула якийсь гомін біля входу за куліси. Знайомий голос говорив:

— Тихо, тихо! Мені треба побачити міс Маденда.

— То пошліть їй свою картку.

— Та годі вам! Ось маєте.

Півдолара перейшло з рук у руки, і хтось постукав у двері її акторської прибиральні.

Керрі відчинила.

— Ба! — вигукнув Друе. — Оце-то так! Ну як живеш, Керрі? Я одразу ж упізнав тебе, щойно побачив!

Керрі відступила на крок, чекаючи, що зараз почнеться дуже неприємна розмова.

— Невже ти навіть не хочеш подати мені руку? Яка ж ти чарівна! Боже мій, дай же свою рученьку!

Керрі, всміхаючись, власне, тільки через його безмежну добродушність, простягла йому руку. Він постарішав, але загалом майже не змінився. Та ж елегантність, та ж кремезна постать і рожеві щоки.

— Цей чолов'яга біля дверей не хотів мене пускати, доки я його не підмазав. Я був певен, що це ти, так, я знав! Але ж і пішла ти вгору! І граєш добре. Я так і знав, що це буде. Я випадково проходив сьогодні повз ваш театр і вирішив зазирнути. Я бачив твоє ім'я на афіші, але пригадав його тільки в ту мить, коли ти вийшла на сцену. Тоді мені одразу сяйнуло, що це ти. Я мало не впав! Це ж те саме ім'я, під яким ти тоді виступала в Чікаго, правда ж?

— Так, — лагідно відповіла Керрі, розгубившись перед його самовпевненістю.

— Я одразу впізнав тебе, щойно побачив. Ну, розкажи ж, як ти жила весь цей час?

— О, дуже добре, — відповіла Керрі, ще ніяк не можучи опам'ятатись від такої несподіваної атаки. — Ну, а ти як?

— Я? Чудово. Я тепер тут живу.

— Невже? — промовила Керрі.

— Так, я вже півроку в Нью-Йорку.