Українська література » Зарубіжна література » Сестра Керрі - Драйзер Теодор

Сестра Керрі - Драйзер Теодор

Читаємо онлайн Сестра Керрі - Драйзер Теодор

Керрі й сама не могла б сказати, чому вона більше не почуває давнього палкого інтересу до нього. Причина, безперечно, була та, що раніше він втілював щось таке, чаго вона не мала; але вона цього не усвідомлювала. Успіх навіяв їй переконання, що тепер він повинен бути про неї вищої думки. Насправді ж її маленька слава, створена газетами, в його очах не мала ніякої ціни. Він вважав, що вона могла б піднятися значно вище.

— Ну що ж, ви так і не пішли у драму? — сказав він, пригадуючи, що вона колись виявляла інтерес саме до цієї галузі сценічного мистецтва.

— Ні,— відповіла вона. — Поки що — ні.

Він так подивився на неї, що вона одразу зрозуміла: він вважає це її помилкою. І те спонукало її додати:

— Але я думаю про це.

— По-моєму, вам слід про це подумати. При ваших нахилах вам місце в драматичному театрі.

Її дуже здивувало, що він говорить про її нахили. Невже він так добре її розуміє?

— Чому ви такої думки? — спитала вона.

— Бачте, — відповів він, — наскільки я можу судити, ви вдачею співчутливі.

Керрі всміхнулась і злегка почервоніла. Чистота його думок і незвичайна одвертість розбудили в ній тепліше почуття до нього. Поклик ідеалу знов знайшов відгук у її серці.

— Я й сама не знаю, — відповіла вона, хоч і не могла приховати, що їй це дуже приємно чути.

— Я бачив вас на сцені,— додав він. — Ви граєте дуже добре.

— Я рада, що вам сподобалось.

— Дуже добре, — повторив він, — як для оперетхт.

Розмова на цьому закінчилась — щось перебило її. Але згодом вони мали змогу її продовжити. Після обіду Еймс сидів у кутку кімнати, втупивши погляд у підлогу, а Керрі ввійшла ще з кимсь із гостей. Уперта праця поклала на ното обличчя тінь утоми. Керрі й сама не могла б сказати, шо їй так подобалося в цьому обличчі.

— Самі? — промовила вона, звертаючись до нього.

— Я слухав музику.

— Я зараз повернусь, — сказала, виходячи, супутниця Керрі, яка не бачила у ньому винахідникові нічого цікавого.

Вона стояла перед ним, а він звів очі і глянув їй у лице.

— Правда, яка зворушлива мелодія? — спитав він, ще прислухаючись.

— О, дуже! — відповіла вона, теж прислухавшись і відчувши красу того, на що він звернув її увагу.

— Сідайте, — промовив він і присунув сусіднє крісло.

Кілька хвилин вони слухали мовчки, охоплені тим самим почуттям, тільки що в Керрі від нього аж серце затрепетало. Музика глибоко чарувала її, як і в давні дні.

— Не знаю, чим це пояснити, — заговорила вона, почуваючи, як у її душі пробуджується незбагненне тоскне жадання, — але музика завжди якось дивно впливає на мене, мені хочеться чогось такого… я…

— Так, — промовив він, — я це розумію.

Він раптом звернув увагу на те, як безпосередньо й одверто висловлює вона свої почуття.

— Не треба сумувати, — сказав він їй.

Він замислився, потім знов заговорив, нібито про інше, але й ті його слова були співзвучні їхньому настроєві.

— На світі є багато такого, чого нам хочеться, але, на жаль, не можна гнатися за всім одразу. І нічого не поможе ламати руки і побиватись за недосяжним.

Музика замовкла, він підвівся і тепер стояв перед Керрі.

— Чом ви не вступите до доброго, серйозного драматичного театру? — спитав він, допитливо дивлячись на неї, немов вивчаючи.

Ці великі, щирі очі, ледь болісний вираз уст підтверджували його думку.

— Може, я так і зроблю, — відповіла вона.

— Ваше місце там, — додав він.

— Ви гадаєте?

— Так, — відповів він. — Я цього певен. Ви, мабуть, і самі того не знаєте, але в вас є щось таке, ніби ви створені для драми; надто ж це позначається в очах і в лініях уст.

Керрі була в захваті. В ту мить вона забула про свою самотність. Ось коли вона діждалась хвали розумної і проникливої.

— Саме в очах і в лініях уст, — повторив він замислено. — * Пригадую, коли я побачив вас уперше, я одразу подумав, що у вас якісь незвичайні уста. Мені здалось, що ви зараз заплачете.

— Як дивно, — промовила Керрі, зворушена й захоплена його словами.

Ось чого завжди жадало її серце!

— Потім я помітив, що це ваш природний вираз, а сьогодні я знову звернув на це увагу. На очі ваші теж часом

набігає якась тінь, і вона ще побільшує це враження. Це, мабуть, тому, що вони в вас такі глибокі.

До краю схвильована, Керрі дивилась йому просто в обличчя.

— Ви, мабуть, і самі не усвідомлюєте цього, — додав він.

Вона відвела погляд, щаслива чути це все від нього. Їй хотілося справджувати ті почуття, що відбиваються на її обличчі. А це відкривало шлях для нових прагнень.

Отже, Керрі мала про що думати до наступної зустрічі з ним через кілька тижнів. Ця розмова показала їй, що вона віддалилася і все далі віддаляється від того ідеалу, який володів її душею під час спектаклю в залі Евері і довго ще потім. Як же це сталось, що вона втратила його?

— Я знаю, чому ви повинні мати успіх, якби вам дати драматичнішу роль, — сказав їй Еймс цього разу. — Я це простежив і…

— Що саме? — спитала Керрі.

— Бачте, — сказав він таким тоном, як говорить людина, задоволена тим, що розгадала важку загадку, — справа в тому, що ваше обличчя яскраво відбиває найрозмаїтіші почуття. Те ж саме враження справляє зворушлива пісня або картина. Це щось таке, що люди люблять спостерігати, бо це є природне відбиття їхніх почуттів і прагнень.

Керрі дивилась на нього, не зовсім розуміючи.

— Люди завжди прагнуть висловити свої почуття, — провадив він. — Але більшість їх нездатна до цього. Вони покладають це на інших. Для цього й існує талант. Один висловлює за них їхні бажання в музиці, другий — у поезії, третій — на сцені. Часом природа обдаровує цією здатністю обличчя, роблячи його виразником усіх людських прагнепь. Саме це і сталося з вами.

Говорячи, Еймс дивився на неї, і цей погляд допоміг їй зрозуміти суть його слів. У всякому разі, вона збагнула основне: що її обличчя здатне висловлювати жадання всіх людей. І була щаслива це чути. Але він додав ще:

— Це накладає на вас нелегкий обов'язок. Сталося так, що ви маєте цю рису. Це не є ваша заслуга, тобто я хочу сказати, що ви могли б і не мати її. Ви нічим не заплатили за неї. Але, оскільки ви її маєте, ваш обов'язок — не занедбати її.

— Як саме? — спитала Керрі.

— По-моєму, ви повинні присвятити себе драматичному мистецтву. У вас стільки почуття і такий мелодійний голос. Створіть із цього цінність для інших. Тоді ваші здібності не пропадуть.

Останнього Kepi не зрозуміла. З усього ж іншого їй стало ясно, що її успіх в опереті не вартий нічого або майже нічого.

— Я вас не розумію, — промовила вона.

— Ось що я хочу сказати. Ця ваша особливість виявляється у ваших очах, в лініях уст і, звичайно, у вашій вдачі. Але знайте, — ви можете все це втратити. Якщо ви перестанете на це зважати і житимете для себе самої, для задоволення своїх бажань, ви втратите свій талант дуже швидко. З очей ваших зникне цей особливий вираз. Зміняться уста. Зникне і ваше сценічне обдарування. Вам, може, здаватиметься, що це не так, але ви втратите ці дари. Природа подбає про це!

Він так прагнув сприяти розвиткові всякого доброго паростка, що часом у своїх проповідях доходив до пафосу. Щось у Керрі зачіпало якісь струни в його душі. Йому хотілося розворушити її.

— Так, я це знаю, — промовила вона задумливо, почуваючи себе і справді трохи винною.

— Бувши вами, я б змінив амплуа, — сказав він.

Ця розмова зовсім збурила її душу, як камінь збаламучує тихі води. Цілими днями стурбовані думи порушували її спокій у кріслі-гойдалці.

— Я, мабуть, уже недовго залишатимусь у опереті,— сказала вона якось Лолі.

— Чому ж це? — здивувалась та.

— Я думаю, що зуміла б домогтись більшого успіху в серйозній п'єсі.

— Як це тобі спало на думку?

— Не знаю, — відповіла Керрі.— Мені так завжди здавалось.

Але все ж вона не робила ніяких кроків у цьому напрямі, а тільки журилась. Довгий шлях вів до цього вищого ступеня — чи, може, так тільки здавалось? — а її оточував такий комфорт. І тому вона лишалась бездіяльна і віддавалась тоскному жаданню.

РОЗДІЛ XLVII

Шлях переможених. Еолова арфа

В ті часи у місті існувало кілька доброчинних закладів і окремих доброчинців, подібних до капітана, і Герствуд, доведений до краю, цілком склався на них. Один такий заклад, місія монастиря Сестер милосердних, містився на П'ятнадцятій вулиці. На дверях цього червоного цегляного будинку висіла проста дерев'яна скринька для пожертв. Напис на цій скриньці сповіщав, що кожний, хто звернеться сюди по допомогу, може одержати тут опівдні безплатний обід. За цією простою і скромною об'явою приховувалась, проте, доброчинність значних розмірів. У Нью-Йорку існує стільки різних доброчинних закладів, що люди забезпечені звичайно проходять повз такі написи, не звертаючи на них уваги. Коли не цікавитись цим зумисне, то, стоячи на розі Шостої авеню і П'ятнадцятої вулиці десь перед полуднем, можна й не помітити, що з великого натовпу, який вирує на цій людній артерії міста, щохвилини відокремлюється, ледве соваючи ногами, якийсь потолочений життям, виснажений, пошарпаний представник роду людського. І що холодніпшй був день, то помітніший ставав цей рух. Брак місця дозволяв нагодувати одночасно тільки чоловік двадцять п'ять — тридцять, решта людей витягалась у довгу вервечку і входила по черзі. Це видовище, повторюючись день у день протягом років, стало таким звичним, що ніхто на нього не зважав. Люди чекали терпляче, як худоба, чекали по кілька годин на страшенному холоді, щоб їх впустили. Тут ні про що не запитували і нічого більше не давали. Попоївши, люди знов виходили, і дехто з них бував тут щодня всю зиму.

При дверях завжди стояла на варті висока жінка, в обличчі якої було щось материнське. Вона відраховувала тих, хто міг увійти. Люди просувалися вперед, свято додержуючись ладу. Ніхто не квапився і не виявляв нетерплячки. Процесія рухалась у майже німій мовчанці. Цю чергу можна було бачити тут і в найлютішу негоду. Під крижаним вітром усі пританцьовували й били руками об боки. Шкіра на пальцях і обличчях репалась від морозу. При денному світлі можна було помітити, що всі в цій черзі дуже подібні один до одного. Це був той тип людей, які просиджують більш-менш погожі дні по парках на лавах і сплять на них літніми ночами. Вони вчащають до нічліжок на Бауері і вештаються по тих глухих вулицях Східної сторони, де поганий одяг і виснажене обличчя нікого не дивують.

Відгуки про книгу Сестра Керрі - Драйзер Теодор (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: