Сестра Керрі - Драйзер Теодор

У дощ та холод вони гнуться по передпокоях нічліжок і тиснуться біля дверей тих найдешевших, що відчиняються лише о шостій годині, по найдальших завулках Східної сторони. Злиденна їжа, невчасно і пожадливо проковтнута, зовсім руйнувала їм здоров'я. Усі вони були бліді, охлялі, з запа-лими очима і грудьми, з гарячковим блиском в очах і з хворобливо червоними губами. Скуйовджене волосся, безкровні сині вуха, потріскані і стоптані черевики — одно слово, все свідчило про те, що ці істоти лише безпомічно пливуть за водою. І кожна людська хвиля викидає ще й ще нових, як буря виносить на берег тріски.

Майже чверть століття підряд в іншій частині міста пекар Флейшман давав булку кожному, хто приходив по неї опівночі до дверей його магазину на розі Бродвею і Десятої вулиці. І ось уже двадцять років щоночі близько трьохсот чоловік ставали в чергу і в призначений час проходили повз двері, виймаючи кожен одну булку з великого ящика і зникаючи в нічній темряві. За весь цей час і вигляд їхній, і число дуже мало змінилися. Дві-три постаті добре запам'ятались тим, хто рік у рік стежив за цією процесією. Двоє з них навряд чи пропустили хоч одну ніч за останні п'ятнадцять років. Чоловік сорок були майже постійними клієнтами. Решту становили більш-менш випадкові постаті. В часи криз і особливих злигоднів тут рідко набиралося більше трьохсот чоловік, і в часи процвітання, коли про безробіття майже не чути, дуже рідко приходило менше. Та сама кількість узимку й улітку, у бурю й погіддя, в лихі й щасливі часи збиралася щопівночі на це смутне побачення біля Флейшманового хлібного ящика.

В ту люту зиму Герствуд став частим клієнтом обох цих місць. Одного особливо холодного дня він цілий ранок марно жебрав по вулицях і тільки опівдні подався туди, де кожний бідняк мав змогу попоїсти. Вже з одинадцятої години туди припленталося з Шостої авеню кілька таких же злидарів, як і Герствуд. Вітер шарпав і тіпав їхнє лахміття. Прийшовши заздалегідь, щоб бути першими, вони чекали, спершись об залізні поручні під стінами арсеналу Дев'ятого полку, який виходить у цьому місці на П'ятнадцяту вулицю. Попереду була ще ціла година чекання, і вони спочатку тримались віддалік, але інші підходили, і вони присунулись ближче, щоб не втратити права на першість.

Герствуд наблизився до цього збориська з заходу, з боку Сьомої авеню, і спинився коло самих дверей, попереду всіх. Ті, що прийшли раніше, але стояли далі, присунулись тепер ближче, не кажучи ні слова, але всім своїм виглядом показуючи йому, що вони — перші.

Зустрівши таку відсіч, Герствуд кинув похмурий погляд вздовж черги і перейшов у кінець. Коли лад було відновлено, тваринне почуття ворожості згасло.

— Мабуть, уже скоро дванадцята, — промовив один.

— Напевно, — відгукнувся другий. — Я чекаю майже годину.

— Ух, і холодно ж!

Усі втупили жадібні погляди у двері, до яких вони мали ввійти. Під'їхав бакалійник і поніс у дім кошелі з харчами. Це викликало кілька реплік про бакалійників і про ціни на харчі взагалі.

— М'ясо знов подорожчало! — зауважив хтось.

— Хоч би війна почалась, абощо! Мо', легше було б.

Черга швидко зростала. їх було вже більше п'ятдесяти, і передні, видко, раділи, що їм не доведеться чекати так довго, як тим, що стоять у хвості. Вони раз у раз витягали шиї, пробігаючи поглядом по черзі.

— Та 'дже однаково, чи близько ви стоїте, аби бути між перших двадцяти п'яти, — говорив один із цих щасливих. — Усі ввійдемо разом.

— Ох! — вихопилось у Герствуда, якого так невблаганно відтіснили.

— Уся справа в єдиному земельному податку, — промовив ще хтось. — Поки його не запровадять, ладу не буде.

Але загалом ці виснажені люди розмовляли мало. Вони мовчки переступали з ноги на ногу, дивились на двері і били себе руками по плечах, щоб зігрітись.

Нарешті двері розчинились і показалась висока сестра з материнським обличчям. Вона самим поглядом сказала заходити. Черга повільно посунулась уперед, люди входили один за одним, поки сестра налічила двадцять п'ять чоловік. Тоді вона підняла дебелу руку, і черга спинилась; шестеро залишилось на сходах, серед них і колишній управитель бару. Чекаючи свого часу, одні балакали, інші нарікали на гірку долю, ще інші похмуро мовчали, серед них і Герст-вуд. Нарешті впустили і його. Він попоїв і пішов геть, майже розлючений тим, що ця ласка так нелегко дістається.

Тижнів через два він стояв об одинадцятій годині вечора під дверима пекаря і терпляче дожидав півночі, коли там мали роздавати булки. Це був невдалий для нього день, але тепер він почав ставитись до своєї долі по-філософському. Якщо йому не щастило з вечерею і він до ночі лишався голодним, то завжди міг прийти сюди. За кілька хвилин до дванадцяти з магазину витягли величезний ящик з булками, і рівно опівночі опасистий, кругловидий німець став коло дверей і гукнув:

— Готово!

Уся черга одразу рушила вперед. Кожен брав одну булку і йшов собі. Цього разу колишній управитель бару з'їв свою булку, ще поки насилу плентався по темних, мовчазних вулицях до нічлігу.

У січні він почав навертатись на думку, що йому вже кінець. Раніше життя здавалося йому незрівнянним скарбом, але постійні злидні і занепад сил зробили для нього всі земні принади нецікавими і не вартими уваги. Кілька разів, коли недоля надто гнітила його, він хотів покласти край усім злигодням. Але наставала краща погода, чи йому перепадало двадцять п'ять або хоч десять центів, і настрій мінявся — він вирішував ще почекати. Щодня він підбирав де-небудь кинуту стару газету і переглядав її, сподіваючись щось дізнатися про Керрі, але все літо і всю осінь він шукав марно. Потім Герствуд став помічати, що в нього болять очі. Біль швидко посилювався, і скоро він уже не міг читати в напівтемних нічліжних приміщеннях. Погане і нерівномірне харчування ослабило і розладнало весь його організм. Єдине, що йому лишалось, це сон, коли тільки була змога знайти притулок, заплатити за нічліг.

Він розумів, що весь вигляд, страшне лахміття й худорба роблять його в очах усіх професійним жебраком, волоцюгою. Поліція його переслідувала, власники їдалень і нічліжок поспішали виставити за двері при першій нагоді, а перехожі відмахувались від нього. Все важче й важче ставало щось у когось випросити.

Нарешті він мусив визнати, що йому кінець. Ця думка опанувала його після довгої низки безуспішних волань, на які перехожі знов і знов відповідали відмовою — і кожен поспішав відсунутись подалі від нього.

— Подайте, що можете, благаю вас, пане! — звернувся він востаннє.— Богом вас прошу, поможіть, я конаю з голоду!

— Відчепися! — відповів перехожий, що сам був не з багатих. — Ні чорта ти не вартий! Нічого я тобі не дам!

Герствуд сховав почервонілі від холоду руки в кишені. Сльози набігли йому на очі.

"І справді,— сказав він сам собі.— Я тепер нічого не вартий. Колись було не те. Тоді я мав гроші. Треба кінчати".

Із смертю в душі він звернув до Бауері. Що ж, і до нього люди відкривали газ і вмирали. Чом би йому не зробити те саме? Герствуд подумав про одну нічліжку, де за п'ятнадцять центів здавалися маленькі окремі кімнатки з газовим ріжком, ніби спеціально пристосовані для цієї мети. Але тут-таки він згадав, що в нього немає п'ятнадцяти центів.

По дорозі він набрів на добре вдягненого, свіжо виголеного добродія, який виходив з першорядної перукарні.

— Як ваша ласка, подайте що-небудь! — наважився звернутись до нього Герствуд.

Джентльмен обвів його поглядом і почав шукати в кишені десятицентовика, але не знайшов там нічого, крім чвертаків.

— Ось, маєш, — сказав він, простягаючи одного з них, аби відкараскатись від жебрака. — А тепер забирайся!

Герствуд пішов далі задумавшись. Вигляд великої блискучої монети трохи втішив його. Він пригадав, що хоче їсти і що за десять центів може мати постіль. І думка про смерть тим часом забулась. Смерть здавалася бажаною тільки тоді, коли він не зустрічав нічого, крім образ.

Одного разу в середині зими настала люта холоднеча. Перший день був сірий і холодний, назавтра пішов сніг. Герствудові не щастило: за цілий день він випросив тільки десять центів, та й ті витратив на їжу. Надвечір він опинився на розі Бульвару і Шістдесят сьомої вулиці, звідки повернув у бік Бауері. Незмірна втома опанувала його. Весь день невгамовна потреба руху гнала його з місця на місце, і тепер він ледве волочив мокрі ноги, човгаючи підошвами по тротуару. Комір старого, тонкого піджака був піднятий, продавлений котелок насунувся так глибоко, що відгинав почервонілі вуха, а руки він ховав у кишені.

"Піду на Бродвей", — раптом вирішив він.

Коли Герствуд дійшов до Сорок другої вулиці, світлові реклами вже яскраво палали. Юрби людей поспішали обідати. На кожному розі за освітленими вікнами ресторанів виднілися веселі компанії. В усі боки мчали екіпажі й переповнені трамваї. Краще б він і не приходив сюди такий стомлений і голодний. Надто вже кричущий був контраст, — навіть у його затьмареному мозку прокинувся спогад про кращі часи.

"До чого це все? — знов майнула думка. — Моя гра вже скінчена. Досить з мене!"

Люди озирались на цю жалюгідну, незграбну, хитливу постать. Полісмени проводжали його поглядом, стежачи, щоб він не просив у перехожих. Він раптом спинився, бездумно і безцільно, і втупив очі у вікно розкішного ресторану, над дверима якого сяяла світлова вивіска. За великими дзеркальними вікнами виднілося золоте й пурпурне оздоблення, пальми, білі скатертини, блискучий кришталь та безжурні люди за столиками. Хоч як потьмарився розум Герствуда, голод розбудив його. Він скам'янів, не відриваючи безтямного погляду від вікна, а краї його обстріпаних штанів мокли в калюжі.

— Їжте! — пробурмотів він. — Так і слід, їжте! Більше нікому нічого не треба…

Його голос став ще тихший, і він уже забув, про що тільки-но думав.

— Та й холодно ж, — прошепотів він. — Страшенно холодно…

На розі Бродвею і Тридцять дев'ятої вулиці електричними вогнями палав напис: "Керрі Маденда з трупою "Казино". Цей сліпучий напис осявав весь мокрий, заліплений снігом тротуар. Яскраве світло привернуло Герствудову увагу. Він звів очі і побачив афішу у великій золоченій рамі, де Керрі була зображена на весь зріст.

Якусь мить Герствуд дивився на неї, шморгаючи носом і сіпаючи одним плечем, немов воно свербіло.