Пертська красуня - Скотт Вальтер

Надягну, як належить, волосяницю, побатожу себе, заплачу, яку треба, пеню церкві і знову з нею помирюся".

Більше двох тижнів минуло відтоді, як Главер приїхав до Бал-лоха, і він уже почав дивуватися, що не чути ніяких вістей ні від Катаріни, ні від Генрі Вінда. Саймон гадав, що провост уже мав би сповістити зброяра, дё вони з дочкою переховуються. Главер знав: хоробрий Сміт не зважиться прибути в край Кугілів, бо має за плечима не одну сварку з його жителями, не кажучи вже про сутичку з Ехіном, коли той ще носив ім'я Конахар. Однак рукавичник вважав, що Генрі все ж таки міг би знайти спосіб переказати йому кілька слів чи бодай вітання через того чи того гінця. А їх у ті дні безнастанно посилали один до одного королівський двір та клан Кугілів, домовляючись про умови майбутнього бою: якою дорогою їхатимуть загони обох кланів до Перта, а також про інші деталі, що їх треба було погодити заздалегідь. Минула вже половина березня, і фатальна вербна неділя швидко наближалася.

Та збігав час, а Главер у вигнанні жодного разу більше й не бачився з колишнім своїм учнем. Однак увага, якою його оточили в домі пастуха, свідчила про те< що старого Саймона не забувають. І все ж, зачувши іноді над лісом мисливський ріжок вождя, рукавичник звичайно поспішав зовсім в інший бік. Та одного разу він несподівано опинився так близько від Ехіна, що ледве встиг уникнути зустрічі. А сталося це так.

Главер саме йшов у задумі через невелику поляну, з усіх боків оточену лісом — високими деревами впереміж із кущами. Зненацька з чагарів вискочила біла лань, а за нею два хорти; ^собаки тут-таки наздогнали тварину, вчепилися зубами один за ногу, другий — за горлянку й повалили її на землю всього за кілька кроків від сторопілого Главера. Наподалік пролунав різкий звук ріжка, потім гавкіт, і Саймон зрозумів, що зараз на поляну вискочать мисливці. Вже чути було, як вони атукають на собак, пробираючись крізь зарості. Якби Саймон мав хоч хвильку подумати, він би збагнув, що найкраще зараз стати й стояти або неквапом рушити з поляни, і нехай би Ехін сам вирішував — упізнавати стрічного чи ні. Однак прагнення уникати юного вождя вже переросло у СІаймона в якийсь інстинкт, і він, побачивши Ехіна так близько, з лику чкурнув у кущі ліщини та падуба й сховався там. Ледве встиг він це зробити, як на поляну вихопилися з чагарів Ехін та його названий батько Торквіл із Діброви. Дужий і спритний лісовик перекинув на спину схоплену собаками лань і, наступивши на неї коліном, правою рукою притримав її задні ноги, а лівою простяг свій мисливський ніж юному вождеві, щоб той власноруч перерізав тварині горлянку.

— Ні, Торквіле. Роби своє діло, ріж сам. Я не маю права убити ту, що схожа на мою названу матір.

Ці слова Ехін промовив з сумною усмішкою, а в його очах стояли сльози. Торквіл на мить утупився поглядом у свого молодого вождя, потім різонув гострим ножем по горлянці лані так несхибно й сильно, що лезо дістало до хребців. Тоді підхопився на ноги, знов затримав на вождеві пронизливий погляд і сказав:

— Те, що я зробив оце з оленем, я зробив би з будь-ким, хто почув би, як мій названий син згадав про білу лань і пов'язав це слово з ім'ям Гектора Мак-Аяна!

Коли досі Саймон не мав особливої потреби соватися, то тепер слова Торквіла послужили цьому вагомою причиною.

— Таку таємницю втаїти не можна, батьку Торквіл,— промовив Ехін.— Одного дня люди про неї дізнаються.

— Яку таємницю? Про що люди дізнаються? — здивовано перепитав Торквіл.

♦Ось вона, згубна таємниця! — промайнуло в Саймона.— Чого доброго, цей здоровило, особистий радник вождя, ще не втримає язика за зубами, і Ехінова ганьба набуде розголосу. А відповідати, я вже бачу, доведеться мені!"

Такі думки снували в голові переляканого рукавичника. А тим часом його погляду не уникало нічого з того, що діялося на поляні між пригніченим вождем та його повірником,— так під'юджувала старого цікавість, яка не покидає нас не тільки в обставинах буденних, але й у досить прикметних, хоч нерідко вона сусідить зі звичайнісіньким страхом.

Торквіл стояв і чекав, що скаже Ехін. А юнак припав названому батькові до грудей і, поклавши голову йому на плече, почав нашіптувати свою сповідь. Торквіл слухав, здавалося, здивовано, не вірячи власним вухам. Потім, так наче хотів упевнитися, що ці слова каже йому сам Ехін, легенько відвів юнака від себе, змусив випростатись і, тримаючи його на плечі, подивився на нього широко розплющеними, немов скам'янілими від почутого очима. І коли вождь виповів усе, обличчя в старого лісовика прибрало дикого виразу, і Саймон уже подумав був, що Торквіл ось-ось з огидою відштовхне юнака від себе і той полетить у ті самі кущі, де сховався він, Гліавер. І тоді ці двоє його побачать,— ох, як це буде прикро й небезпечно! Але зовсім несподівано виявилися почуття Торквіла, що ставився до свого названого сина з

удвічі більшою, ніж до рідного, любов'ю, як це часто буває в таких випадках серед горян.

— Не вірю! —вигукнув він.— Ти зводиш наклеп на сина свого батька!.. Зводиш наклеп на дитя своєї матері!.. Зводиш тяжкий наклеп на мого названого сина! Я закликаю у свідки небо й пекло, я вийду на поєдинок з кожним, хто визнає це правдою! Тебе спристрітило чиєсь лихе око, любий мій, а гандж, що його ти навиваєш боягузтвом,— то все чари! Я пригадую, кажан погасив смолоскип саме тої хвилини, коли ти з'явився на світ,— хвилини смутку й радощів. Вище голову, рідний мій! Ми поїдемо з тобою до Айони, і добрий святий Колумб із цілим військом святих та Янголів, вічних покровителів твого роду, відберуть у тебе серце білої лані й віддадуть тобі ТЕОЄ, що його вкрали в тебе!

Ехін слухав, і по ньому було видно, як хотілося йому повірити словам свого розрадника.

— Але ж Торквіле,— нарешті озвався юний вождь,— хай навіть ми це й зробимо — фатальний день уже йе за горами, і якщо я вийду на арену, то ми, боюся, вкриємо себе ганьбою.

— Цьому не бути!.. Не бути цьому! — вигукнув Торквіл.— Влада пекла не безмежна... Ми обмиємо твій меч у святій воді... вкладемо у гребінь твого шолома священне зілля — вербену й горобину. Ми оточимо тебе колом, я і твої вісім братів,— і ти стоятимеш, мов за,мурами фортеці!

Юнак знов щось безпорадно пробурмотів, але таким пригніченим голосом, що Саймон нічого не розчув. Зате гучна відповідь Торквіла виразно долетіла до його вуха:

— Так, ти зміг би не виходити на арену, є можливість врятувати тебе від бою. Ти — наймолодший у нашому клані з-поміж тих, кому доведеться оголити меч. А тепер слухай уважно, і ти взнаєш, що таке любов названого батька і наскільки вона палкіша давіть від любові кревних родичів. Наймолріщшй_ДЗ воїнів клану Хаттанів, що мають вийти на бій,—Фе|йЕсугард--Дей. Його батько вбив мого батька, і баїгряна кров кипить, не холонучи, між нами... Я ждав вербної неділі, щоб її остудити. Та лихо мені!.. Ти сам знаєш: кров Феркугарда Дея ніколи не змішається з моєю, навіть якщо їх злити в одну чашу! І все ж він покохав єдину мою дочку, Єву,— найвродливішу з-поміж наших дівчат. Подумай тільки, що я відчував, коли про це почув. То було однаково, якби вовк із лісів Феррагона сказав мені: "Віддай мені за дружину своє дитя, Торквіле!" Та моя дочка думає інакше, вона кохає Феркугарда. Вона вже геть змучилася, помарніла від сліз та від страху перед цим боєм. І досить буде дозволити вві глянути на нього прихильно, як він, я не маю сумніву, забуде про свій рід і плем'я, покине бойовище й утече з нею десь на край світу.

— І якщо він, наймолодший із воїнів клану Хаттанів, не вийде на арену, то і мені, наймолодшому з воїнів клану Кугілів, не доведеться битись,— промовив Ехін, і від самої думки, що можна врятуватися, щоки в нього порожевіли.

— Тепер ти бачиш, мій вождю,— сказав Торквіл,— який дорогий ти своєму названому батькові... Інші ладні віддати за тебе власне життя і життя своїх синів... А я жертвую задля тебе честю свого дому!

— Друже мій! Батьку мій! — промовляв вождь, притискаючи лісовика до грудей.— Який же я мерзенний негідник, що в своєму боягузтві ладен прийняти твою жертву!

— Мовчи, не треба про це... Зелений ліс має вуха. Вернімося до табору, а за твариною пришлемо наших хлопців... Гайда, собаки, додому!

На Саймонове щастя, лягавий умочив ніс в оленячу кров, а то б він почув у кущах людину. Отож тепер його гострий нюх був притуплений, і він спокійно побіг за рештою собак.

Коли мисливців уже не стало видно й чути, Главер випростався, з великою полегкістю зітхнув і подався у протилежний бік так швидко, як тільки дозволяли його роки. Перше, про що він подумав, було те, як міцно Торквіл любить свого названого сина.

"Серця в цих диких горян вірні й чесні. Той чолов'яга більше схожий на" велета з рицарського роману, ніж на простого смертного, як ми. А все ж він може послужити для хриотиян зразком відданості. Одначе як наївно придумав: виманити отак з ворожого стану бійця! Ніби замість нього Дикі Коти не знайдуть два десятки інших!"

Так міркував Главер, ще не зна^ючи про суворий королівський наказ, що забороняв протягом тижня до і після бою будь-кому з обох ворогуючих кланів, а також їхнім друзям, союзникам та васалам підходити до Перта ближче, ніж на п'ятдесят миль. І стежити за виконанням цього наказу було доручено війську.

Та коли наш приятель Саймон повернувся до хижі пастуха, його там чекали й інші новини. Приніс їх отець Клімент; він прийшов у долматику, тобто плащі пілігрима,— чернець зібрався повертатись на південь і прийшов попрощатися з товаришем у вигнанні, а може навіть, якщо той схоче, взяти його з собою.

— Але чого це ви, отче Клімент, так несподівано надумали вертатись, не боячись небезпеки? — запитав городянин.

"/ — Хіба ти не чув, брате Саймон,— відказав картезіанець,— що Марч відійшов зі своїми союзниками під натиском графа Дугласа до Англії, і тепер добрий граф почав виправляти зло в державі? Він написав до двору кілька листів, вимагаючи скасувати повноваження спеціального суду з питань викорінення єресі, бо його дії означали втручання в людське сумління. Граф вимагає також, щоб призначення Генрі Вордло примасом монастиря святого Андрія винесли на затвердження парламенту, й висуває інші вимоги на користь громади.