Пертська красуня - Скотт Вальтер
І більшість дворян з пертського оточення короля, зокрема й сер Патрік Чартеріс, ваш достойний провост, підтримали пропозиції Дугласа. Погодився з ними й герцог Олбані,— тільки чи з доброї волі, а чи з хитрощів, не знаю. Нашого доброго короля не важко схилити, щоб він правив м'яко й лагідно. Одне слово, у гнобителів віри покришилися в їхній чорній пащі зуби, і здобич вирвано з їхніх хижих пазурів. То ти не хочеш вирушити зі мною в Низовину? Чи думаєш почекати тут іще трохи?
Рукавичникові не д9велося відповідати — його виручив Шел Бушаллох.
— Наш вождь звелів мені переказати,— промовив пастух,— щоб Саймон Главер пожив тут, доки воїни клану спустяться з гір на бій.
У такій відповіді городянин добачив порушення своїх законних свобод, однак тоді це його мало збентежило — він був вельми радий пристойній нагоді відмовитися від поїздки з ченцем.
— Дивовижний чоловік! — сказав Главер своєму товаришеві про отця Клімента, щойно той попрощався.— Глибоко вчений і воістину святий. Просто шкода, що йому вже не загрожує вогнище,— його проповідь із-під стовпа навернула б до віри тисячі грішників. Ох, друже Шел! Офірне вогнище отця Клімента стало б духмяним жертвопринесенням, світлим дороговказом для всік християн! А яка вигода була б із того, коли б спалили мене, такого грубого, темного міщанина? Я так гадаю: люди ж бо не жертвують на ладан шкіру старих рукавиць, а вогонь маяків не підтримують невичиненими шкурами. Сказати щиро, я не такий вчений і не такий хоробрий, щоб зажити слави в цьому ділі,— мені від нього, як кажуть у нас удома, тільки шкода та ганьба.
— Твоя правда,— відповів пастух.
РОЗДІЛ XXX
А тепер повернімося до тих героїв нашої драматичної розповіді, котрих ми залишили в Перті, коли вирушили з Саймоном та його чарівною дочкою до Кінфонса, а від гостинного замку пустилися в мандри вслід за рукавичником до Лох-Тею. І насамперед пильніше придивімося до принца, одного з найголовніших персонажів.
Необачний і легковажний молодик не дуже терпляче зносив вимушену самоту в домі верховного констебля. Товариство цього з усіх боків приємного чоловіка не подобалося наступникові трону з тієї простої причини, що Ерролові було відведено роль мало не сторожа. Розгніваний на дядька й невдоволений батьком Ротсей потягся, властиво, знову до Джона Раморні — до нього принц звик бігати здавна, коли шукав розваг чи потребував підтримки й поради, хоч будь-який натяк на це його, певно, образив би. Отож герцог Ротсейський послав до сера Джона Раморні гінця з вимогою прибути, якщо рицареві дозволить здоров'я, в дім констебля або, правильніше сказати, до невеликої альтайки в Ерроловому саду. Цей сад, як і сад самого Раморні, виходив до Тею, і дістатися сюди рицар мав річкою. Відновлюючи цю небезпечну дружбу, Ротсей пам'ятав тільки про те, що був для сера Джона щедрим покровителем, тоді як Раморні, одержавши запрошення, подумав тільки про образи, що їх зазнав від примхливого свого господаря, а також про втрачену руку й ту легковажність, із якою принц сприйняв його нещастя, а тоді ще й відвернувся від товариша, коли на того впала підозра у вбивстві шапкаря. І Джон Раморні, прочитавши записку від Ротсея, гірко засміявся.
— Евіоте,— сказав він,— приготуй доброго човна з шістьма надійними веслярами... Завваж, із Надійними!.. І не гай жодної хвилини. А зараз поклич до мене Двайнінга... Небо нам усміхається, вірний мій друже! — сказав він перегодя, коли на порозі з'явився аптекар.— Я сушив собі голову, як дістатися до того зрадливого хлопчиська, а він ось посилає по мене сам!
— Гм!.. Мені все зрозуміло,— відповів Двайнінг.— Тільки я б сказав, що всміхається не небо, а скоріше пекло! Ге-ге-ге!
— Дарма! Капкан стоїть, і принада в ньому така, друже мій, що той хлопчисько втік би зі святого притулку, навіть якби на церковному подвір'ї його чигала варта з оголеними мечами! Але тепер принада навряд чи й потрібна. Він собі так обрид, що зробить замість нас усе сам. Наготуй своє причандалля — поїдеш із нами. Напиши йому,— я ж бо писати не можу,— що ми негайно прибудемо на його виклик. Тільки пиши грамотно, він добре вміє читати і завдячує цим мені.
— Ваш боржник перед тим, як умерти, дістане від вас іще один урок — ге-ге-ге! Та чи можна покластися на вашу угоду з герцогом Олбані? Скільки він дасть?
— Досить для того, щоб удовольнити моє шанолюбство, твою ненажерливість і нашу спільну жадобу помсти. Та не барімося, хутчіш у човен! Нехай Евіот прихопить кілька пляшок найкращого вина та холодних закусок!
— А ваша рука, сер Джон? Вона у вас не болить, мілорде?
— Моє серце так калатає, що забиває весь біль у рані. Здається, воно ось-ось вискочить із грудей!
— Крий боже! — вигукнув Двайнінг, а подумки додав: "Цікаво було б подивитись, як би воно вискочило! Я б сам не проти це серце розтяти, але, боюся, воно з такого твердого каменю, що я потуплю всі свої інструменти!"
Через кілька хвилин вони вже сиділи в човні, а гонець помчав з листом до принца.
Ротсей сидів після підвечірка з констеблем за столом. Він був похмурий і мовчазний; граф саме запитав, чи не дозволить принц прибрати зі столу, коли герцогові-принесли листа, і обличчя в нього враз проясніло.
— Як хочете,— відповів він.— Я піду до саду — як завжди, з вашого дозволу, мілорде констебль. Мені треба побачитися в альтанці з колишнім моїм стайничим.
— Високосте?! — здивувався лорд Еррол.
— Атож, мілорде. Чи, може, я мушу просити дозволу двічі?
— Ні, високосте. Звичайно, ні,— відповів констебль.— Та хіба ви забули, що сер Джон Раморні...
— Сподіваюсь, він не заразився чумою? — перебив Ротсей.— Ох, Ерроле! Ви, може, й раді побути суворим тюремником, та ця роль не для вас... Прощавайте! Через півгодини я повернусь.
— Ще одне безглуздя! — промовив Еррол, коли принц розчахнув вікно зали на нижньому поверсі, де вони сиділи, й виплигнув просто в сад.— Так, ще одне безглуздя! Він знов шукає поради в того негідника! Збожеволів, та й годі!
Принц тим часом озирнувся і поквапно гукнув:
— Мілорде, чи не пришлете ви нам, як гостинний господар, до альтанки пляшку-дві вина й чогось закусити? Я люблю пити al fresco1 біля річки.
Констебль уклонився і дав прислузі відповідне розпорядження. Отож коли сер Джон Раморні вийшов з човна й ступив до альтанки, тут його вже чекало добре частування.
— У мене аж. душа болить, коли я бачу вас, високосте, під вартою,— сказав Раморні з удаваним співчуттям.
— Біль твоєї душі озивається болем у моїй,— відповів принц.— Сказати щиро, цей Еррол, хоч він і шляхетний чоловік, гостинний господар, але так надокучив мені своїм поважним виглядом та глибокодумними повчаннями, що я мусив знов шукати тебе, нечестивцю! Правда, я не жду від тебе нічого доброго, та все ж таки сподіваюся, що ти мене розважиш! А втім, щоб не забути: кепський жарт вийшов тоді, напередодні великого посту, Раморні. Гадаю, то не ти їх намовив?
— Правду кажучи, високосте, собака Бонтрон перестарався. Я тільки натякнув йому, що треба нам'яти боки одному чоловіки*
На свіжому повітрі (італ.).
ві, через якого я втратив руку. А мій слуга зробив аж дві помилки:* по-перше, не впізнав чоловіка, а по-друге, замість кийка вхопив сокиру!
— Добре, що все обійшлося так. Шапкар — це півбіди, от якби він убив зброяра, я б тоді повік цього не забув. Бо тому немає рівного в цілій Англії... Та, сподіваюся, для мерзотника знайшлася годяща шибениця?
— Якщо тридцять. футів заввишки вас улаштовують...— відповів Раморні.
— Брр! Годі про нього, Раморні,— кинув Ротсей.— Вже від його огидного ім'я добре вино починає тхнути кров'ю... А що чути новенького в Перті?.. Як там надіі придворні красуні, наші гульвіси?
— Тепер не до розваг, високосте,— відповів рицар.— Усі погляди звернено на Чорного Дугласа. Він іде сюди з п'ятьма тисячами добірних воїнів, щоб дати тут лад, так ніби приготувався до нового Оттерберна1. Кажуть, Дуглас знов буде намісником короля. В усякім разі, у нього раптом з'явилося багато прибічників.
— Виходить, настав час випурхнути на волю,— проказав Ротсей,— а то можна опинитися в руках куди гіршого тюремника, ніж лорд Еррол.
— Ох, високосте, якби тільки вам пощастило звідси втекти, ви б тоді показали себе таким самим відчайдухом, як Дуглас!
— Раморні,— поважно сказав принц,— я тільки невиразно пригадую, як одного разу ти запропонував мені щось жахливе. Остерігайся звернутися до мене з такою порадою ще раз. Я хочу на волю.... хочу робити, що мені забажається. Але я повік не підніму руку ні на батька, ні на тих, кого він ушанував своєю довірою.
— Я зважився таке сказати, ваша високосте, тільки через те, що турбуюсь про вашу особисту свободу,— відповів Раморні.— Бачите он той гарний човен, що похитується н$ хвилях Тею? Бувши вами, високосте, я б сів зараз у нього й нишком поплив би собі річкою вниз просто до Файфшіру, де у вас багато друзів, а там спокійнісінько заволодів би Фолклендом. То замок королівський, і хоч король подарував його герцогові Олбані, своєму братові, а проте наступник трону може вільно почувати себе в резиденції свого дядька, навіть4 не порушуючи його прав на власність.
— Поки що дядько вільно почуває себе в моїх володіннях,— відповів герцог,— скажімо, в замку Стюартів у Ренфру. Та стривай, Раморні, зажди. Здається, Еррол згадував про те, ніби леді Марджорі Дуглас, яку величають герцогинею Ротсейською, переїхала до Фолкленда? А я не хочу жити з нею під одним дахом, і не хочу завдавати їй кривди, вигнавши її з замку.
~ Леді там була, високосте, це правда,— промовив Раморні.— Але я дістав напевну звістку, що тепер вона виїхала назустріч батькові.
— Ха! Леді, мабуть, хоче розпалити в Дугласові лють проти мене?! Чи, може, випросити мені пощаду за умови, що я навколішки приповзу до її ложа, як мусять приповзати хани й еміри, коли,— так розповідають прочани,— сарацинський султан призначає їм за дружини своїх дочок?.. Знаєш, Раморні, я діятиму за улюбленим прислів'ям самого Дугласа: "Краще слухати, як співає жайворонок, ніж як пищать миші"1. Ні, я таки повинен випурхнути на волю!
— Кращого місця, ніж І^лкленд^годі й шукати,— відказав Раморні.—У мене досить надійних йоменів, щоб захистити замок, а коли ваша високість схоче його покинути — то на коня і скачіть до моря в будь-який із трьох боків, там недалеко.
— Добре тобі говорити.
