Пертська красуня - Скотт Вальтер
Ображені гордощі будять у мені щораз гнів, але наступну мить моя легкодухість спонукає мене тікати.
— Ти просто не звик до небезпек,— промовив Саймон.— Тільки видираючись на мури, юнаки вчаться долати кручі над прірвою. Почни з невеликих боїв,— щодня вправляйся володіти зброєю в поєдинках зі своїми людьми.
— Скільки ж часу в мене лишилося?! — вигукнув юний вождь і здригнувся, ніби в його уяві спливло щось огидне.— Скільки днів зосталося до тої години, до вербної неділі? Що мене тоді чекає?.. Обгороджена арена бою, що з неї ніхто вже не вийде, мов ото нещасний ведмідь, прикутий ланцюгом до стовпа. Шістдесят живих воїнів, найкращих і найвідважніших (крім одного-єдино-го), яких тільки коли-небудь могла послати Гірська Країна! І кожен горить бажанням пролити кров супротивника, а король зі своїми вельможами й тисячі горлодерів довкола — усі ждуть, мов у театрі, ще й розпалюють диявольську лють бійців! Дзвенять мечі, ллється кров — усе сильніше, все невситиміше, все багряніша... Воїни наскакують один на одного, немов божевільні... Шматують один одного, ніби дикі звірі... Покалічених затоптують на смерть їхні ж таки товариші! Крові и меншає, слабішають руки... Але ніяких переговорів, ніякого відпочинку чи перемир'я, поки ще живий хоч один із цих понівечених і приречених людей! Тут уже не сховаєшся за шпилем на мурі, в руках у тебе не лук і не спис,— тільки бій врукопаш і доти, доки вже годі звести руку, щоб провадити цю жахливу суперечку далі!.. Коли; бойовище таке жахливе в уяві, то яке ж воно, по-твоєму, насправді?
Главер мовчав.
— Питаю ще раз: що ти про це думаєш?
— Я можу тобі тільки поспівчувати, Конахаре,— мовив Саймон.— Так, це важко — бути нащадком уславлених предків, сином благородного батька, природженим ватагом відважних воїнів, коли тобі бракує... чи коли ти думаєш, ніби тобі бракує (бо я все ж таки певен: все твоє лихо, Конахаре, в занадто буйній уяві, яка й перебільшує небезпеку)... бракує тої затятості, що її має кожен бойовий півень, коли він не даремно дістає свою жменю зерна, і кожен гончак, коли він не даремно дістає миску сякої-такої юшки... Але ж як воно так виходить, що ти, з одного боку, усвідомлюєш свою нездатність битися в такому бою, а з другого, пропонуєш моїй дочці розділити з нею владу над цілим кланом? Твій вплив серед Кугілів залежатиме від того, ким ти вийдеш із бою, а в цьому ділі Катаріна тобі нічим не допоможе.
— Ти помиляєшся, старий,— заперечив Ехін.— Якби Катаріна прихильно відповіла на моє палке кохання до неї, я з запалом бойового коня кинувся б на лави своїх ворогів. Так, мене пригнічує усвідомлення власної слабкодухості, але думка про те, що на мене дивиться Катаріна, додала б мені снаги. Скажи, скажи ж мені, Саймоне: "Катаріна стане твоєю, якщо Кугіли виграють бій",— і я кинуся в битву так лейсо, як ще не ходив на бій сам Гоу Хром, чиє серце ніби зрослося з його ковадлом! Зовсім інше, сильне почуття візьме гору над моїм пригніченням!
— Ти не при тямі, Конахаре! Невже думка про легковажне дівчисько додасть тобі відваги більше, ніж турбота про власну вигоду, про твого честь, твою рідню? Посоромся, ЕхінеІ
— Ти кажеш мені те, в чому я сам себе вже не раз переконував, але марно,— промовив, зітхнувши, юний вождь.— Тільки в парі з оленицею боязкий олень стає лютим і небезпечним. Хтозна, де тут причина,— чи в моїй вдачі, чи, як твердять гельські кей-лахи, у молоці білої лані, чи в моєму вихованні і вашій суворій стриманості, а може, як гадаєш ти, в моїй надто буйній уяві, що малює небезпеку більшою і страшнішою, ніж вона є насправді... Не знаю. Але я знаю про свою ваду і... Так, я мушу про це сказати: я жахливо боюся, що не подолаю свого страху 1 Боюся так, що, якби ти їгристав ла цій умові до моїх слів, я негайно поклав би всьому край, відмовився б від свого нового звання й повернувся б до колишнього скромного життя.
— Як — знов кроїти рукавиці, Конахаре?! — здивувався Саймон.— Це вже перевершує легенду про святого Кріспіна. Ні, ні, твої руки для мого ремесла не створені, ти більш не псуватимеш мені замшу!
— Не глузуй,— мовив Ехін.— Я кажу щиро. Нехай я не вмію працювати, але я принесу з собою досить багатства, аби нам вистачило на життя. В горах мене оголосять запроданцем, просурмлять про це в ріжки й бойові сурми... Ну й нехай!.. Катаріна ще міцніше покохає мене за те, що я віддав перевагу мирній стежці перед кривавою, а отець Клімент навчить нас жаліти й прощати людей, коли вони почнуть паплюжити нас і ганьбити. Це нам не зашкодить. Я буду найщасливішою людиною на світі... А Катаріна пізнає всю радість, яку може дати жінці безмежне кохання
чоловіка, і їй не доведеться день при дні тремтіти від брязкоту мечів та вигляду крові. А саме це й дасть їй невдалий шлюб за твоїм вибором. А ти, батьку, сидітимеш біля затишного домашнього вогнища і будеш найщасливіпгам і найшанованішим чоловіком, який будь-коли...
— Годі тобі, Ехіне!.. Прошу, помовчГ — сказав Главер.— Вогонь у твоєму ліхтарі майже догорів* отже, пора кінчати розмову, а я, в свого чергу" хочу сказати тобі й своє слово, і краще вже скажу його напрямець. Хоч ти, може, й розгніваєшся чи навіть розлютишся, а все ж таки дозволь відразу покласти край тому, що ти собі намислив. Катаріна ніколи не буде твоєю. Рукавиця — знак вірності, отож кому-кому, а людині мого ремесла не личить ламати свого слова. Руку Катаріни вже обіцяно,— обіцяно чоловікові, котрого ти, може, й ненавидиш, але котрого мав би поважати : Генрі-зброяреві. Це буде шлюб рівних і за взаємним бажанням, і я вже дав на нього свою згоду. Не хочу, щоб між нами лишилися непорозуміння: гнівайся, коли завгодно, на мене,— я цілком у твоїх руках. Але ніщо не присилує старого Саймона поламати своє слово.
Главер говорив так твердо, бо з досвіду знав: навіть у хвилину найбільшого гніву колишній його учень відступав, наштовхнувшись на рішучий опір. Та, пам'ятаючи, де він, Главер не міг не відчути страху, коли пломінець у ліхтарі спалазшув нараз яскравіше й освітив Ехінове обличчя: юнак сидів блідий як смерть і нестямно водив очима, мов божевільний у лихоманці. Світло, спалахнувши, вмить погасло, і Саймон з жахом подумав,, що зараз йому доведеться зчепитися на смерть з юнаком, який,— рукавичник цё добре отав,— у такому збудженні був здатний на відчайдушний вчинок, хоч у людей його душевного складу вибухи гніву •тривали недовго. Та старого заспокоїв голос юйого волсдя, що хрипко і якось по-новому промовив:
— Того, про що ми розмовляли цієї ночі, не повинен знати ніхто... Якщо ти винесеш це на люди... Тоді краще сам копай собі могилу.
Плетені двері куреня прочинилися, впустивши блідий промінь місяця. На мить світло заступила постать вождя, що виходив надвір, потім двері знов причинились, і всередині знов стало темно.
Саймон Главер відчув полегкість, коли сповнена образ і небезпек розмова завершилась так мирно. Проте становище Гектора Мак-Аяна, якого рукавичник виростив і виховав, полишило в його серці глибокий біль.
"Бідне дитяГ — подумав Саймон.— Доля піднесла його на таку висоту — і всього лиш для того, щоб із ганьбою скинути внизГ Про те, що Ехін мені розповів, я здогадувався й сам. Я частенько помічав, що Конахар більше любить сваритися, ніж битись. Але цю його гнітючу легкодухість, яку не годен здолати ні сором, ні скрута — я її, хоч я й не сер Вільям Уоллес,— ну ніяк не збагну. Ще й посмів домагатись руки моєї дочки, так наче в молодої дружини має стачити сміливості на двох — на себе й на чоловіка! Ні, ні,Иатаріна вийде за такого, якому зможе сказати: "Чоловіче, пощади свого ворога!" А не за такого, при якому їй доведеться благати ворога: "О великодушний, пощади мого чоловіка!"
Змучений від таких роздумів, Главер нарешті заснув. А вранці його розбудив Ніел Бушаллох і знічено запропонував старому повернутися до його хижі на Баллоху. Пастух вибачився за те, що вождь не може попрощатися з ним, Саймоном Главером, бо заклопотаний готуваннями до майбутнього бою. Ехін Мак-Аян гадає, сказав Ніел, що Баллох буде для Саймона найбезпечнішим місцем, і наказав усіляко подбати там про гостя.
Главерів товариш ще довго розводився про це і все намагався виправдати поведінку вождя, що, відсилаючи гостя, навіть не прийшов попрощатись.
— Його батько так не зробив би,— зрештою визнав пастух.— Та звідки бідоласі було навчитися пристойності; коли він виріс серед пертських міщан, а в тому племені, де тільки ви, сусідо Главер, умієте розмовляти по-гельському не згірш од мене, про ґречність люди уявлення не мають.
Не важко здогадатися, що рукавичник анітрохи не пошкодував 9 ва таку непоштивість до себе, як не засмутила вона і його товариша. Навпаки, Главерові й самому дужче сподобалася б тиха домівка пастуха, ніж гамірна гостинність вождя в день бенкету, навіть коли б не відбулося нічної розмови з Ехіном, що про неї старому було прикро згадувати.
Отож він щасливо повернувся до Баллоха, де, якби душа в нього не боліла за Катаріну, досить приємно проводив би дозвілля. Задля розваги Саймон плавав по озеру в човні,— невеличкому ялику, що в ньому на веслах сидів хлопчик-горянин, поки старий рукавичник вудив рибу. Частенько Главер приставав до невеликого острова і на могилі свого давнього приятеля Гілкріста Мак-Аяна ііоринав у роздуми. Він потоваришував із священиками й подарував ігуменові рукавиці на хутрі куниці, а старшим ченцям — по парі рукавиць із шкури рисі. Готуючи ці недорогі подарунки, Саймон бавив так час після заходу сонця; Пастухова родина збиралася тоді біля нього, дивуючись його майстерності та слухаючи його розповіді й пісні, що ними цей старий чоловік умів розігнати нудьгу й скоротити довгий вечір.
Обережний Главер, треба визнати, уникав розмов про отця Клімента, помилково вважаючи того не товаришем у біді, а винуватцем усіх своїх лих. "Навіщо мені,— міркував Саймон,— заради дивацтв отця Клімента втрачали прихильність оцих добрих ченців, що, може, навіть стануть колись мені в пригоді? Я вже й так зазнав чимало прикрощів через його проповіді. Мудрішим я від них не став, ^ от біднішим став. Ні, ні, нехай Катаріна з отцем Кліментом думають що завгодно, а я при першій же нагоді подамся назад, мов побитий собака на поклик господаря.
