Зникнення леді Френсіс Карфакс - Конан Дойл Артур

— Але чому турецькі? — спитав містер Шерлок Холмс, пильно оглядаючи мої черевики. Я саме вмостився в широкому плетеному кріслі, коли мої простягнені ноги збудили його невсипущу увагу.

— Ні, англійські, — дещо здивовано відповів я. — Я купив їх у Латімера, на Оксфорд-стрит.

Холмс усміхнувся, скрушно зітхнувши.

— Лазні! — пояснив він. — Лазні, а не черевики! Чому дорогі турецькі лазні, які розслаблюють, а не підбадьорлива гаряча ванна вдома?

— Останні два дні через отой ревматизм я почував себе як старий дід. А турецькі лазні — це саме те, що ми, лікарі, на такий випадок радимо, — свіжий струс, після якого немовби народжуєшся знову. До речі, Холмсе, — додав я, — звичайно ж, для людини, що звикла до логічних міркувань, зв’язок між моїми черевиками й турецькими лазнями помітний відразу, але я буду щиро вдячний вам, якщо ви все-таки розкриєте його мені.

— Перебіг цих міркувань не такий уже й таємничий, Ватсоне, — мовив Холмс, пустотливо підморгнувши. — Такі ж найпростіші умовиводи я можу проілюструвати запитанням: хто сьогодні вранці їхав з вами в кебі?

— Я не вважаю ще одну ілюстрацію за пояснення, — трохи в’їдливо відказав я.

— Браво, Ватсоне! Ваша відповідь цілком гідна й логічна. Тож із чого почнемо? Візьмімо спочатку останній приклад — кеб. Погляньте-но: на лівому рукаві й плечі вашого пальта — бризки. Якби ви сиділи посередині, їх або не було б зовсім, або вас однаково оббризкало б з обох боків. Отож виходить, що ви сиділи збоку. А отже, зрозуміло, що ви їхали з кимось у парі.

— Зрозуміло.

— І до кумедного просто, авжеж?

— А черевики й лазні?

— Так само дитяча забавка. Ви маєте звичку зав’язувати свої черевики завжди однаково. А тут я побачив якийсь закручений, подвійний вузол, анітрохи не схожий на ваш звичайний. Виходить, ви знімали черевики. Хто їх зав’язував? Або швець, або служник у лазні. Швець тут ні до чого, бо черевики майже нові. Що ж залишається? Лазня. Дуже просто, еге ж? Але хай там як було, а турецькі лазні добре вам прислужилися.

— Тобто як?

— Ви сказали, що поїхали туди, аби освіжитися. Дозвольте надати вам іншу таку можливість. Як щодо мандрівки до Лозанни, любий Ватсоне, — першим класом, і всі збитки буде сплачено по-княжому?

— Чудово! Але навіщо?

Холмс глибше поринув у крісло й дістав з кишені свій записник.

— Найбеззахисніше людське створіння в світі, — сказав він, — це жінка без дому й друзів. Вона — найбезневинніша і, може, навіть найкорисніша істота з усіх смертних, але водночас і найчастіша причина безлічі злочинів. Вона безпорадна. Кочує туди-сюди, бо має досить коштів, щоб мандрувати з країни до країни, з готелю до готелю. Нарешті, — і досить часто, — слід її уривається в якомусь підозрілому пансіоні чи заїзді. Вона — немов те курчатко, що заблукало серед лисиць. Якщо її проковтнуть, ніхто цього не помітить. Боюся, що саме в таку небезпеку потрапила леді Френсіс Карфакс.

Мені сподобався цей несподіваний перехід його міркувань від загального до окремого. Холмс погортав свій записник.

— Леді Френсіс, — вів далі він, — єдиний прямий нащадок графа Рафтона. Маєтки в їхньому роді, як ви, мабуть, пам’ятаєте, успадковували тільки чоловіки. Вона ж дістала невелику спадщину, але в цій спадщині були чудові, старовинної іспанської роботи, коштовності — оправлені сріблом діаманти, які вона любила так, що навіть не захотіла залишити їх у банку і всюди возила з собою. Сум навіває ця леді Френсіс — красуня, зовсім ще не стара, що через дивовижну примху долі стала останнім паростком дерева, яке ще двадцять років тому стояло в цвіту.

— Але що з нею сталося?

— Що сталося з леді Френсіс Карфакс? Жива вона чи мертва? У цьому й загадка. Вона — людина з суворими звичками й останні чотири роки незмінно раз на два тижні писала до міс Добні, своєї старої гувернантки, що давно вже покинула роботу й мешкає в Кембервелі. Саме ця міс Добні звернулася до мене. Вже п’ятий тиждень вона не діставала від неї ані слова. Останній лист було надіслано з готелю "Національ" у Лозанні. Леді Френсіс виїхала звідти, не залишивши жодної адреси. Рідні схвильовані, — люди вони заможні й, звичайно, готові на будь-які витрати, аби лиш ми допомогли їм з’ясувати, що сталося.

— Невже ця міс Добні — єдине джерело відомостей? Хіба леді не мала інших кореспондентів?

— Мала одного, від якого я про дещо дізнався, Ватсоне. Це банк. Самітним жінкам теж треба жити, тож їхні рахунки — ті самі щоденники. Кошти леді були в банку Сильвестра. Я переглянув її рахунок. Передостаннього разу вона взяла гроші, щоб розрахуватися за готель у Лозанні; гроші були чималі, і в неї ще дещо зосталося на руках. Відтоді було подано лише один чек.

— Ким і де?

— Мадемуазель Марі Девін. Де було виписано чек, невідомо. Погасила його філія банку "Ліонський кредит" у Монпельє два з половиною тижні тому. Сума складала п’ятдесят фунтів.

— А хто ця мадемуазель Марі Девін?

— Це мені теж пощастило з’ясувати. Мадемуазель Марі Девін була покоївкою в леді Френсіс Карфакс. Але навіщо леді знадобилось видати їй цей чек, мені поки що невідомо. Проте я не маю жодного сумніву, що ваші розшуки допоможуть про це дізнатися.

— Мої розшуки?

— Так, адже ви їдете до Лозанни, щоб освіжитись. Ви знаєте, що я не можу залишити Лондон, поки старому Абрагамсові загрожує смерть. Та й узагалі мені не варто покидати зараз Англію. Скотленд-Ярд без мене сумує, а злочинний світ підозріло пожвавлюється. Тож їдьте, любий Ватсоне, і якщо два пенси за слово не будуть для вас надмірною ціною, я до ваших послуг у будь-яку годину дня й ночі, в межах, яких сягає Континентальний телеграф.

Двома днями пізніше я вже був у Лозанні, в готелі "Національ", де мене дуже люб’язно зустрів управитель, відомий месьє Мозер. Леді Френсіс, як він повідомив мене, зупинялася тут на кілька тижнів. Усі, хто її бачив, були просто зачаровані нею. Років їй було не більше ніж сорок. Вона й зараз іще дуже гарна з себе, тож легко уявити, якою красунею була замолоду. Про коштовності месьє Мозер не знав нічого, але слуги розповідали, що важку скриню в її кімнаті завжди було замкнено. Покоївку Марі Девін тут шанували так само, як і її господиню. Вона, до речі, була заручена з одним із старших кельнерів у готелі, тож відшукати її адресу було легко: Монпельє, вулиця Траян, 11. Усе це я ретельно занотував і подумав, що сам Холмс міг би позаздрити спритності, з якою я роздобув ці відомості.

Одне лише й досі було загадкою — несподіваний від’їзд леді з готелю. Жодного ключа до цієї загадки я не мав. Адже її життя в Лозанні було таке щасливе! Природно було сподіватися, що вона проведе увесь сезон у своїх розкішних кімнатах із вікнами на озеро. А вона раптом одного чудового дня зібралася й поїхала, не зваживши навіть на те, що пропаде тижнева платня за готель. Лише Жуль Вібар, покоївчин наречений, пригадав одну деталь. Він вважав, що несподіваний від’їзд був пов’язаний з візитом високого смаглявого бороданя, який з’явився в готелі одним-двома днями раніше. "Це дикун, справжнісінький дикун!" — вигукував Жуль Вібар. Той чоловік наймав кімнату десь у місті. Одного разу, коли мадам гуляла берегом озера, — багато хто це бачив, — він підійшов до неї й почав щось схвильовано говорити. Потім завітав до готелю, але вона не схотіла його бачити. Він був англійцем, але імені його ніхто не знав. Наступного ж дня мадам виїхала. І Жуль Вібар, і — що більш суттєво — Жулева наречена вважали, що саме поява цієї людини була причиною, а від’їзд леді — наслідком того, що сталось. Лише про одне Жуль відмовився розповісти: чому Марі покинула свою господиню. Або він про це не знав, або не хотів казати. "Якщо хочете це знати, то їдьте до Монпельє і спитайте самі".

Так скінчилася перша частина моїх розшуків. Друга мала за мету з’ясувати, куди вирушила леді Френсіс Карфакс із Лозанни. Сама вона це приховала, що підтверджувало думку про те, ніби леді хотіла збити когось зі сліду. Як іще пояснити, що на її речах не було жодної позначки з Бадена? До цього курорту на Рейні і вона, і її речі дісталися кружним шляхом. Про все це я дізнався в тутешній конторі агентства Кука[60]. Отже, я подався до Бадена, повідомивши спершу Холмса про всі свої заходи й діставши у відповідь телеграму з жартівливою похвалою.

У Бадені відшукати слід леді Френсіс було неважко. Вона зупинилася в готелі "Англійський двір" на два тижні. Там завела знайомство з таким собі доктором Шлесінґером та його дружиною — місіонерами з Південної Америки. Як і всі самітні жінки, леді Френсіс шукала розради в релігії. Примітна особа доктора Шлесінґера, пристрасна віра цього чоловіка, що страждав від хвороби, яка надломила його під час місіонерських мандрів, — усе це глибоко вразило її. Вона допомагала місіс Шлесінґер доглядати превелебного панотця, що саме видужував і проводив свої дні, як розповів мені управитель, у глибокому кріслі на веранді, в товаристві обох жінок. Він працював над мапою Святої Землі і особливо цікавився царством мідіанітів[61], про яких саме писав наукову працю. Врешті його здоров’я поліпшилось і вони з дружиною повернулися до Лондона; леді Френсіс поїхала з ними. Сталось це три тижні тому, й відтоді управитель нічого про них не чув. Щодо ж покоївки, Марі, то за кілька днів до того, як леді виїхала, вона вийшла від господині заплакана й сказала іншим покоївкам, що більше в неї не служитиме. Перш ніж виїхати, доктор Шлесінґер сам сплатив усі рахунки.

— До речі, — мовив наостанку управитель, — ви не єдиний із друзів леді Френсіс Карфакс, хто її розшукує. Лише тиждень тому нас розпитував про неї якийсь чоловік.

— Він назвав своє ім’я? — спитав я.

— Ні, але він англієць, хоч на англійця й не скидався.

— Схожий на дикуна? — сказав я, зіставивши факти за методом мого уславленого друга.

— Саме так. Це слово якнайкраще його описує. Довготелесий, засмаглий чолов’яга з бородою; йому місце в сільському заїзді, а не в розкішному готелі. Якийсь шалений чоловік, я б такого побоявся зачіпати.

Нарешті щось почало прояснюватись — як прояснюються постаті перехожих на вулиці, коли розвіюється туман. За доброю, побожною жінкою прокрадається навшпиньки, крок за кроком, лиховісна тінь. Вона боїться того чоловіка, інакше не тікала б поспіхом з Лозанни.