Пертська красуня - Скотт Вальтер

Бо ні чужоземного гостя* ні чоловіка, що виконує такі обов'язки, як я, не залишать без уваги й запросять до почесного столу!

Отож їх повели до просторого шатра, заставленого довгими рядами столів, уже майже всіх зайнятих гостями, тоді як ті, що ви-

конували тут роль слуг, розносили на столи багаті, хоч і грубі, страви. Молодий вождь бачив, звичайно, як увійшли Главер з пастухом, однак до жодного з них не звернувся з привітанням, і обох посадили аж у самому кутку, далеко від солянки (величезної посудини старовинного срібла) — єдиної коштовної речі, яка прикрашала стіл. У цій солянці клан вбачав своєрідний пала-діум *, і її ставили на стіл тільки в особливо врочистих випадках.

Трохи розчарований Бушаллох, сідаючи, пробурмотів до Саймона:

— Ех, не ті тепер часи, друже! Його батько,— пухом земля йому! — так мовчки нас би не прийняв! Цих поганих звичок юний вождь навчився у вас, сассенахів 2,

Главер пустив це зауваження повз вухо й почав уважно розглядати хвойне віття, а ще уважніше — шкури тварин та інші оздоби, що ними було прикрашене всередині шатро. Насамперед упадали в очі численні бойові обладунки горян — кольчуги, залізні шоломи, .бойові сокири та дворучні мечі, порозвішувані на передній стіні цього приміщення; доповнювали їх щити, багато й дорого оздоблені. Кожна кольчуга висіла поверх добре вичиненої оленячої шкури, яка її гагшро відтінювала й водночас захищала від вологи. ЦІ V/

— Ця зброя,— зашепотів Бушаллох,— для найкращих воїнів клану Кугілів. Тут її, як бачиш, на двадцять дев'ять бійців, тридцятим виступить сам Ехін — свій обладунок він сьогодні одяг, а то висіли б ту*г усі тридцять. А втім, кольчуга на ньому не така вже й добра, як потрібна буде на вербну неділю. А он ті дев'ять величезних обладунків — для лейхтахів, на них уся надія!

— А оті чудові оленячі шкури,— сказав Саймон, у якого, коли він побачив добротну сировину, прокинувся ремісничий дух,— як ти гадаєш, чи не згодиться вождь за них поторгуватися? На такі тепер великий попит — ідуть на куртки, що їх рицарі вдягають під панцер.

— Хіба я не просив тебе про це не згадувати?! — дорікнув Ніел Бушаллох.

— Та я ж про панцери! — похопився Саймон.— Дозволь запитати, чи не зробив хоч одного з них знаменитий наш пертський зброяр Генрі Вінд?

— Що далі в гори, то більше каміння! — застогнав Ніел.— Таж для Ехійа ім'я того чоловіка — однаково що вихор для озера. Хоч ніхто й не знає чому.

"Зате я знаю!" — всміхнувся наш Главер, однак нічим свого здогаду не виказав. Він уже двічі наштовхнувся в розмові з прия-

* Сассенахами гелли зневажливо називали жителів південної частини Шотландії.

телем на неприємну для горян тему і більш не став розводити балачок, а взявся, як і всі за столом, за їжу.

Ми вже трохи розповіли про те, як горяни готувалися до бен-. кету, і читачеві неважко зробити висновок, що страви тут були не дуже вишукані. Переважало м'ясо; його накладали цілими шматками перед гістьми, і вони їли, неззажаючи на великий піст, дарма що стіл ушанували своєю присутністю кілька ченців із монастиря на острові. Тарелі були дерев'яні, так само як і коги, себто перехоплені обручикамп невеликі дерев'яні чаші, що з них гості пили вино та ель, а також брот — м'ясну юшку, яка вважалася лакоминкою. Чимало подавали й молочних страв, і їх усі хвалили, а їли також з того самого посуду. Мало тільки було на бенкеті хліба, але перед Главером та його опікуном поклали по невеликому буханцю для кожного. За столом тут, як, зрештою, і й усій Англії, гості користувалися кожен власним скіном, тобто ножем, або довгим і гострим кинджалом, і нікого навіть не бентежила думка про те, що за певних обставин ці ножі та кинджали служать своїм власникам зовсім іншій, часом і згубній меті.

На чолі столу, сходини дві над землею, стояло порожнє крісло під балдахіном, зробленим із сухих гілок та плюща, а на сидінні лежав меч у піхвах та згорнений браттах. То було крісло покійного вождя, і на його честь воно стояло незайняте. Сам Ехін сидів у нижчому кріслі, по праву руч від почесного місця.

Читач глибоко помилиться, якщо з цього опису виснує, ніби гості поводилися за столом, мов зграя голодних вовків, і жадібно поглинали їжу, так рідко ними бачену. Навпаки, у клані Кугілів кожен поводився так поштиво-стримано й уважно до свого сусіда, як це можна часто побачити в первісних народів, особливо в тих країнах, де люди завжди при зброї, бо додержуватися всіх правил ввічливості тим більше потрібно тоді, коли може легко спалахнути сварка й пролитися кров.

А сідали гості там, де їм показував Торквіл із Діброви. Виконуючи обов'язки марішала-таха, тобто підчашого, він мовчки торкався білим ціпком місця, що його кожен мав зайняти. Розсівшись отак за званнями, всі терпляче ждали належної кожному пайки, бо і їжу тут розподіляв лейхтах; найвідважнїші і найбільш заслужені воїни діставали подвійну порцію м'яса — називалася вона біефір, себто * порція мужа". Коли ті, котрі прислуговували біля столу, побачили, що всі мають перед собою їжу, вони й самі посідали на відведеш їм місця, і кожен із них також дістав по такій великій пайці.

Вода стояла так, що кожен міг легко до неї дотягтися, а серветку заміняв жмут м'якого моху,— тут, як на східних бенкетах, після кожної страви обмивали руки. Щоб розважити гостей, бард виголосив хвалу покійному вождеві й висловив надію клану, що

чесноти Гілкріста Мак-Аяна ще буйніше розквітнуть у його наступникові. Потім один із старійшин урочисто зачитав родовід племені, який сягав аж до Далріадів. Під шатром грали менестрелі, а надворі люди веселилися під звуки бойових волинок. Розмовляли гості поважно, півголосом і вельми чемно, ніхто не дозволяв собі насмішки, хіба тільки часом хтось кидав невинний жарт, що викликав у сусіда легку усмішку. Ніхто не підносив голосу, не спалахувало запеклих суперечок. Саймонові Главеру доводилося чути стократ більший гамір на бенкетах своєї гільдії, ніж під цим шатром, де гуляло дві сотні диких горян!

Навіть міцні напої, здавалося, не спонукали людей порушувати цей поважний, урочистий настрій. А було їх, напоїв, багато й різних. Найменше виявилось вина, і подавали його лише особливо почесним гостям, до яких належав, знову ж таки, й Саймон Главер. І справді, вино та два пшеничні буханці були єдині знаки уваги, виявлені під час бенкету чужоземцеві; але Ніел, ревно підтримуючи славу про гостинність свого вождя, не проминув нагоди поговорити про них як про високу відзнаку. Всілякі саморобні горілки, дуже поширені у Гірській Країні тепер, були на той час мало відомі. Асквібо, або віскі, пускали по колу в невеличких чашах, і воно дуже відгонило настоєм шафрану та інших трав, нагадуючи скоріше цілющий, ніж святковий, напій. Декому подавали сидр і мед, але найбільше було елю,— наварили його багато й наливали кожному скільки душа забажає. Проте навіть ель гості пили з помірністю, мало знайомою жителям Гірської Країни тепер.

Аж коли учта, по суті, завершилася, було скорботно виголошено перший тост — за упокій душі Гілкріста Мак-Аяна. І тоді за столами пробіг тихий гомін подячної молитви, а ченці самі заспівали вголос Requiem aeterham dona *. Ta ось запала дивна тиша, так наче всі чекали чогось незвичайного. І тоді підвівся Ехін — зі сміливою, мужньою, хоч і скромною вишуканістю — й, зайнявши порожнє місце на троні, твердо, з гідністю промовив:

— На цей трон і на спадщину батька мого я претендую як на право своє. Нехай благословить мене бог і святий Барр! %

— Як ти правитимеш дітьми свого батька? — запитав старий дід, дядько покійного.

— Я захищатиму їх мечем мого батька і справедливо судитиму під його родовим браттахом.

Дід вийняв тремтячою рукою з піхов меч і, тримаючи його за лезо, простяг руків'ям молодому вождеві. Водночас Торквіл із Діброви розгорнув браттах племені й кілька разів помахав ним над головою Ехіна, а той навдивовиж легко і вправно заграв погрозли-