Пертська красуня - Скотт Вальтер
Отож розкажу тобі щиру правду, хоч слова мої виявились би згубними, якби я довірився комусь іншому з твого клану. Ти гадаєш, я забився сюди шукати в молодого вождя вигоди. І це цілком природно, що ти так гадаєш. Та в мої літа я б не покинув свого мирного закутка біля вогню на Керф'ю-стріт, щоб погрітись у промінні найяскравішого сонця, яке будь-коли сходило над укритими вересом вашими горами. Вся гірка правда в тому, що старого Главера привела до вас біда: мої вороги взяли наді мною верх, звинуватили мене в такому, прр що я й подумати б не посмів! Мені, певно, буде винесено присуд, і ось я став перед вибором: або втекти з міста, або лишитися й загинути. І до вашого молодого вождя я прийшов як до того, хто сам у скруті знайшов у мене притулок, хто їв мій хліб і пив з одної зі мною чаші. Я прошу в нього пристанища з надією, що воно знадобиться мені не надовго.
— О, тоді річ інша! — відповів пастух.— Зовсім інша! Це однаково, що якби ти постукав серед ночі до Мак-Аяна, тримаючи під пахвою голову шотландського, короля, а за тобою гналася тисяча воїнів відомстити за королівську кров. Я гадаю, навіть у тому рааі наш вождь мав би за честь узяти тебе під свій захист. А винен ти чи ні — це діла не стосується... Та коли б ти навіть був винен, тим більше він мусив би тебе сховати, бо тоді і твоя біда, і його небезпека для нього були б ще більші. Я негайно піду до вождя, поки чийсь запопадливий язик не ляпнув йому поперед мене про те, що ти приїхав, та не додав, чого їй приїхав.
— Вибачай, що завдаю тобі мороки,— промовив Главер.— А де тепер вождь?
— Стоїть двором миль за десять звідси і саме заклопотаний "ііохороном та підготовкою до бою... Мертвому — в могилу, живим — у бій!
— Дорога не близька. Туди й назад — це в тебе займе цілу ніч,— сказав Главер.— Та я певен, коли Конахар почує, що це я...
— Конахара забудь,— нагадав пастух, приклавши до губів палець.— А подолати горянинові десять миль — однаково що перескочити через рівчак, коли вщ несе звістку від свого товариша до свого вождя.
Сказавши так і доручивши старшому синові та дочці подбати про гостя, меткий пастух за дві години до півночі залишив свій дім і повернувся задовго до світанку. Однак стомленого рукавичника він не збудив, а коли вранці Главер прокинувся, Ніел повідомив, що вождя ховають цього ж таки дня і що Ехін Мак-Аян, хоч і не може запросити сакса на похорон, буде радий бачити його гостем на учті опісля.
— Я виконаю його волю,— промовив рукавичник, ледь усміхнувшись на думку про те, як перемінилися стосунки між ним та його колишнім учнем.— Тепер хазяїн він, і, сподіваюся, юнак не забув, що, коли взаємини між ними були інші, я не дуже зловживав правами хазяїна.
—г Тихіше, друже! — вигукнув Бушаллох.— Чим менше ти про це балакатимеш, тим краще! Ось побачиш, Ехін справді зустріне тебе як бажаного гостя, і лихо тому, хто зважиться скривдити тебе в його володіннях... Однак прощавай, я мушу йти, як мені й годиться, на похорон найкращого вождя, який будь-коли стояв на чолі нашого клану, і наймудрішого ватага, який будь-коли носив на шапці гілку духмяної вощанки. Я прощаюся з тобою не надовго, і якщо ти зійдеш на Том-ан-Лонах, пагорб позад моєї хижі, то побачиш гарне видовище, і почуєш такий коронах *, що долинатиме аж на вершину Бен-Лоерса 2. А через три години в малій затоці, за півмилі на захід від витоку Тею, тебе чекатиме човен.
По цих словах Бушаллох вирушив зі своїми дітьми — трьома синами та двома дочками — в дорогу. Синам належало веслувати в човні, на якому старший пастух мав приєднатися До решти людей, котрі проводжали свого вождя в останню путь, а дочкам — уплести свої голоси в похоронний плач, що його жінки співали, чи скоріше викрикували в такі дні загальної скорботи.
Саймон Главер зостався сам. Він пішов до стайні наглянути за своїм конем і побачив, що господарі не пошкодували градда-ну — хліба з підсмаженого ячменю. Від такої уваги рукавичник розчулився до глибини душі, бо знав, що в родині пастуха цих ласощів і так лишилося обмаль,— навряд чи й вистачить до нового врожаю. М'ясом ці люди були забезпечені, а озеро давало їм удосталь риби на всі пости, що їх горяни, втім, дотримувались не дуже й суворо. А от —хліб у Гірській Країні — делікатес вельми рідкісний. На болотах росла м'яка й соковита трава, і хоч сіно
1 Коронах — похоронна музика (слів) у шотландських горян.
2 Бен-Лоерс — вершина південного Грампіанського хребта в Шотландії, поблизу Лох-Тею, заввишки 1214 м.
з неї виходило й поганеньке, однак шотландські коні, як і ті, кого вони на собі возили, були звиклі до грубої їжі. Для Рукавиці (так Главер назвав свого верхового коня) господарі не пошкодували й підстилки,— вся земля в стайні була щедро потрушена сухою папороттю. І взагалі, кінь був так доглянутий, як тільки можна сподіватися від гостинних горян.
Коли Главер переконався, що його безмовному супутникові нічого не бракує, він згадав про пораду Ніела і, поринувши в гіркі свої думи, спроквола рушив на Том-ан-Лонах, тобто "Пагорб тисових дерев". За півгодини старий рукавичник дістався на його вершину, і перед ним розкинулася велична картина широкого плеса озера. Кілька здоровенних вікових тисів, тут і там розкиданих на схилах, і досі виправдовували назву цього мальовничого зеленого пагорба. Але в ту войовничу добу куди більше цих дерев стали жертвою безнастанної потреби в луках. Ця зброя була серед горян дуже поширена, хоч і самі луки, і стріли вони обробляли зовсім не так ДОСКОНАЛО, ЯК лучники старої Англії. Стріли в горян були не такі гострі, луки — не такі гарні, та й стріляли вони не так вправно. Окремі тиси, знівечені й похмурі, нагадували старих воїнів розбитого війська, які, вже не додержуючи лав, позаймали вигідні позиції й твердо поклали стояти до останку.
За цим пагорбом здіймався ще один, вищий, місцями порослий і^рлодим лісом, а місцями встелений зеленню пасовищ, і на них. блукала худоба, вишукуючи ранньої весни убогу пашу біля витоків гірських струмків та на заболочених лугах, де трохи раніше починає проростати свіжа трава.
Протилежний, тобто північний, берег озера був багато гористіший, ніж той, на якому стояв Главер. Ліси й зарості кущів там збігали схилами й пірнали у глибокі звивисті балки. Вище, там, де кінчався родючий грунт, бовваніли похмурою сірою пусткою, як завжди о цій ранній порі, голі й темні гори.
Гори височіли одні гострим шпилем, інші — широким гребенем; одні здіймалися скелястим стрімчаком, інші мали м'якіші обриси. А над цим кланом велетів панували, здавалося, їхні природжені вожді: похмурий Бен-Лоерс та ще вище від нього громаддя Бен-Мора, чиї гострі вершини майже до середини літа, а коли й цілий рік, сяяли сніговими шоломами. Проте на межі цієї дикої й лісистої місцевості, там, де гори спускались до озера, багато чого навіть тепер, напровесні, виказувало присутність людини. Найбільше поселень виднілося на північному березі озера. Наполовину сховані в невеличких видолинках, звідки переповнені струмки несли свої води в Лох-Тей, ці житла, як і багато чого іншого на землі, здалеку вабили око, та коли ви підходили ближче, виявлялися вкрай непринадними,— вражала відсутність най-необхідніших вигод, які є навіть в індіанському вігвамі. Тут жили люди, які зроду-віку не обробляли землю й навіть не мріяли про ті втіхи, що їх нам дають усілякі ремесла. Вся домашня робрта лежала тут на жінках, хоч загалом з ними обходилися лагідно, навіть з вишуканою шанобою. А чоловіки не мали іншого клопоту, як доглядати за. чередами худоби,— цього єдиного багатства родини,— і тільки зрідка ставали за неоковирну соху, а частіше брали в руки заступ і працювали ліниво, неохоче — таку роботу вони вважали для своєї гідності принизливою. В коротких перервах між війнами чоловіки весь час бували на полюванні, ловили рибу та ще розважалися розбоєм: безсоромно грабували в околицях. Зате під час війни,— загальної чи міжусобної, на просторах широких чи вужчих,— вони люто й запекло билися. Оце й було справжнім змістом їхнього життя і здавалося їм єдиною справою, гідною чоловіка.
Вид на озеро був чудовий. Величному плесу, що переходило з мальовничу річку, особливої привабливості надавав один із тих острівців, які ми часто бачимо так вдало розташованими на шотландських озерах. Руїни на тому острівцеві,— тепер вони заросли зеленню і майже втратили свої обриси,— бовваніли в ту пору, про яку тут іде мова, вежами та бельведерами невеликого монастиря, де лежали останки Сібілли, дочки Генріха Першого Англійського і дружини Александра Першого Шотландського. Це святе місце клан Кугілів визнав гідним того, щоб у ньому поховати свого ватага,— принаймні на той час, поки мине безпосередня небезпека і прах можна буде перевезти до одного великого монастиря на півночі, де вождь мав спочивати вічним сном разом зі своїми предками.
Багато човнів відпливало від берега по цей і по той бік озера, декотрі — під чорними корогвами, інші з волинщиками, які час від часу видобували зі своїх інструментів пронизливі, тягучі й жалісні звуки; і Главер виснував, що похорон ось-ось почнеться. Але ці сумовиті звуки, означали всього лиш те, що музики пробують свої волинки,— невдовзі по тому мало знятися загальне голосіння.
Ледве чутне відлуння докотилося з озера чи, як здалося, навіть із далеких і глухих виярків, звідки в Лох-Тей упадають річки Дохарт і Лохі. У дикому й неприступному місці, там, де в пізніші часи Кембли заснували свою твердиню — фортецю Фінлей-рір* пустився духу— грізний повелитель клану Кугілів, і, щоб надати похорону більшої врочистості, його тіло вирішено було перевезти озером на острів, обраний тимчасовим місцем його спочинку. Похоронна флотилія на чолі з баркою вождя, над якою розвівався величезний чорний браттах, пропливла уже понад дві третини свого шляху, перше ніж її стало видно з пагорба, де Саймон Главер стежив за проводами. Тієї миті, коли вдалині пролунав коронах плакальників з вождевої барки, всі інші голосіння відразу вмовкли,— так ворон, бува, враз перестає каркати, а коршак свистіти, тільки-но заклекоче орел. Човни, що досі безладно, немов табун качок, снували туди-сюди по озеру, тепер вишикувалися один побіля одного, зайнявши кожен відведене йому місце, й утгіЬрили прохід для похоронної флотилії.
