Виховання почуттів - Флобер Гюстав

Він стояв із капелюхом у руці.

— Ви не сідаєте?

— Ні, пані!

Холодно вклонившись, він зачинив дверці і дав кучерові знак їхати.

Найперше Фредерік відчув радість, відчув себе знову вільним. Він був гордий, що помстився за пані Арну, заради неї пожертвувавши багатством; потім він став дивуватись із власного вчинку, і його охопила безмірна втома.

Наступного ранку слуга розповів йому новини. Було оголошено військовий стан, Законодавчі збори розпущено, частину народних представників запроторено до Мазаської в'язниці. Фредерік був так заклопотаний власними справами, що залишився байдужий до громадських.

Він написав достачальникам, що скасовує численні замовлення, призначені для його одруження, яке тепер здавалося йому ницою оборудкою; він проклинав пані Дамбрез, бо через неї трохи не допустився ганебного вчинку. Він забув про Капітаншу, навіть не турбувався долею пані Арну, думав тільки про себе, про самого себе, блукаючи серед уламків своїх мрій, хворий, смутний, занепалий духом; і, відчуваючи огиду до облудного середовища, де йому довелося так багато вистраждати, тепер він поривався до зеленої трави, провінційного супокою, до дрімотного життя під рідною стріхою, серед щирих сердець. Нарешті у середу він вийшов із дому.

На бульварі стояли численні групки людей. Час од часу проходив патруль і розгонив їх; але вони зараз же збиралися знову. Давали волю язикам, супроводили кпинами й лайкою військові загони, та тільки й того.

— Що? Невже не будуть битися? — спитав Фредерік якогось робітника.

Чоловік у блузі відповів:

— Нема дурнів умирати за буржуа! Хай самі дають собі раду!

А якийсь добродій, глянувши на того жителя передмістя, пробуркотів:

— Соціалісти — падлюки! Хоча б на цей раз удалося вигубити їх!

Фредерік не міг зрозуміти, звідкіля стільки люті, стільки тупості. Його огида до Парижа збільшилась, і через день він ранковим поїздом вирушив до Ножана.

Будинки скоро зникли, простерлись поля. Сидячи один у вагонному купе й простягши ноги на диванчику, він міркував про події останніх днів, про своє минуле. Йому пригадалась Луїза.

"От вона любила мене! Даремно я не тримався того щастя… Та що там! Годі про те й згадувати!"

А хвилин за п'ять він подумав: "Зрештою, хто зна? Згодом — чому б і ні?"

Його мрії, як і його зір, линули в невиразну далеч.

"Вона простосерда, цілковита селючка, майже дикунка, а яка добра!"

Що ближче під'їжджав він до Ножана, то ближчою вона ставала йому. Коли проїжджали повз сурденські луки, Фредерік пригадав, як колись вона понад озерцями ламала очерет. Нарешті приїхали. Він вийшов із вагона.

Зупинившись на мосту, він зіперся ліктем на перила, щоб подивитися на острів і сад, де, бувало, сонячного дня вони разом гуляли; і, стомлений дорогою, сп'янілий од свіжого повітря, знеможений недавніми прикрощами, він відчув якесь збудження й подумав: "Може, вона кудись вийшла. Оце б її зустріти!"

Від св. Лаврентія линув дзвін; на майдані перед церквою зібралися жебраки, стояла коляска, єдина в тих краях (нею користувалися на весіллях); раптом під порталом, серед юрби городян у білих краватках, з'явилися молоді.

Фредерік подумав, що йому привиділося. Ба ні! Це справді вона, Луїза — у білій фаті, що, покриваючи її руде волосся, спадала до самих п'ят, а поруч неї таки він, Делор'є! — в синьому фраці, гаптованому сріблом, у мундирі префекта. Як же це так?

Фредерік сховався за ріг будинку, щоб пропустити кортеж.

Осоромлений, переможений, розчавлений, він вернувся на вокзал і поїхав назад у Париж.

Візник, якого найняв Фредерік, запевняв, що барикадами захаращено проїзд од площі Шато д'О аж до театру Жімназ, і повіз його через передмістя Сен-Мартен. На розі вулиці Прованс Фредерік розрахувався з кучером і подався пішки до бульварів.

Була п'ята година, накрапав дощ. З боку Опери на тротуарі юрмилися буржуа. По другий бік двері будинків були позамикані. У вікнах — нікого. Бульваром, на всю його широчінь, попригинавшись до гриви коней, з оголеними шаблями гнали навскач драгуни; султани їхніх шоломів і широкі білі плащі маяли на вітрі в світлі газових ріжків, що хиталися в тумані. Юрба дивилася на них, занімівши зі страху.

В проміжках кавалерійських наїздів появлялися загони поліції, що відтискала натовп на сусідні вулиці.

Але на східцях кафе "Тортоні" ще здалеку була помітна постать якогось високого чоловіка, — то був Дюссардьє, що так і стояв, непорушний, мов каріатида.

Один із поліцейських, котрий ішов попереду в трикутному капелюсі, насунутому на очі, погрозив йому шпагою.

Тоді Дюссардьє ступив крок уперед і вигукнув:

— Хай живе республіка!

Він упав навзнак, розкинувши руки.

Рев жаху здійнявся над юрбищем. Поліцейський, озирнувшись, обвів усіх поглядом, і приголомшений Фредерік упізнав Сенекаля.

VI

Він вирядився в подорож.

Він спізнав нуду пароплавів, ранковий холод, коли прокидаєшся під наметом, знаходив забуття, споглядаючи краєвиди й руїни, зазнав гіркоти нетривалої дружби.

Він повернувся.

Він виїжджав у світ, і в нього ще були інші любовні романи. Але вони тьмяніли від постійних споминів про перше кохання; та й шаленство пристрасті, сам чар почуття був утрачений. Горді поривання духу також підупали. Минали роки, і він мирився з такою бездіяльністю розуму, сердечною млявістю.

В кінці березня 1867 року, під вечір, коли він на самоті сидів у своїм кабінеті, до нього ввійшла жінка.

— Пані Арну!

— Фредерік!

Вона взяла його за руки, ніжно підвела до вікна, стала пильно вдивлятися в його обличчя, повторюючи:

— Це ж він! Таки він!

У вечірніх сутінках він бачив лише її очі під чорною мереживною вуаллю, що закривала лице.

Вона поклала на камін маленького гаманця з гранатового оксамиту й сіла. Обоє безсилі говорити, вони мовчки усміхалися одне одному.

Нарешті він засипав її питаннями про неї ж таки та про її чоловіка.

Поселилися вони в глухому закутку Бретані, намагаються жити ощадно і виплачують борги. Арну майже весь час хворіє, на вигляд зовсім старий. Дочка вийшла заміж, живе у Бордо; син із своїм полком у Мостаганемі. Вона підвела голову.

— Але я знову бачу вас! Я щаслива!

Він не поминув сказати, що, дізнавшись про їхнє лихо, відразу ж кинувся до них.

— Я знала про це.

— Як ви взнали?

Вона побачила з вікна його ще в дворі й сховалась.

— Чому?

Тоді тремтячим голосом і з великими паузами між словами вона промовила:

— Я боялась! Авжеж… боялася вас… самої себе!

Це признання навіяло йому палку жадобу. Серце його сильно калатало. Вона провадила далі:

— Вибачте, що я не прийшла раніше.

І, показавши на гаманець гранатової барви, з гаптованими золотом пальмовими гілками, додала:

— Це я спеціально для вас вишивала. В ньому та сума, за яку було заставлено бельвільські ділянки.

Фредерік подякував за дарунок, одначе й покартав її, що вона заради цього турбувалась.

— Ні! Я приїхала не задля цього. Мені хотілося навідати вас, потім я знову вернуся… туди.

І вона стала розповідати йому про місце, де вони живуть.

У них низенький одноповерховий будинок із садом, де ростуть величезні букшпани, а каштанова алея підіймається аж на верховину горба, звідки одкривається море.

— Я приходжу туди посидіти на лаві, яку я назвала "Фредерікова лава".

Потім вона стала жадібно роздивлятися меблі, декоративні дрібнички, щоб закріпити їх у пам'яті. Портрет Капітанші наполовину прикривала заслона. Але золоті й білі плями, що виділялися в темряві, привернули її увагу.

— Мені здається, я знаю цю жінку?

— Не може бути, — мовив Фредерік. — Це давнє італійське полотно.

Вона призналася, що їй хочеться пройти об руку з ним по вулицях.

Вони вийшли.

Вогні магазинів час од часу освітлювали її блідий профіль, а потім її знову оповивала тінь; і серед юрби, екіпажів і шуму вони йшли, нічого не чуючи, поглинуті лише одне одним, немовби гуляли десь у селі, по дорозі, встеленій сухим листям.

Вони розповідали одне одному про колишні дні, про обіди в пору "Художнього промислу", про химери Арну, згадували його звичку осмикувати ріжечки комірця, намазувати вуса косметичними засобами, говорили й про інші речі, інтимніші й поважніші. Як він був зачарований, уперше почувши її спів! Яка вона була чудова на своїх іменинах у Сен-Клу! Він пригадував садочок в Отейлі, вечори, проведені в театрі, зустрічі на бульварі, давніх її слуг, її негритянку.

Вона дивувалася з його пам'яті. Тоді сказала:

– Інколи ваші слова здаються мені далеким відлунням, як звуки дзвона, що їх доносить вітер; і коли я читаю в книжках про любов, мені мариться, ніби ви поруч.

— Ви подарували мені втіху пережити все, що в романах картають як перебільшення, — мовив Фредерік. — Я розумію Вертера, який не гидував Шарлоттиними тартинками.

— Бідолашний любий друже!

Вона зітхнула і, трохи помовчавши, додала:

— Ну та дарма, ми таки любили одне одного!

— А проте одне одному не належали!

— Може, це й краще, — зауважила вона.

— Ні, ні! Які б ми були щасливі!

— О! Я думаю, коли була така любов, як ваша!

І якою ця любов мала бути сильною, щоб тривати крізь усю довгу розлуку!

Фредерік спитав її, як вона здогадалася про його кохання.

— Сталося це якось увечері, коли ви поцілували мені руку між рукавичкою й манжетом. Я подумала: "Адже він любить мене… любить!" Але я боялася в тому пересвідчитись. Ваша стриманість була така чудова, що я тішилась нею, як мимовільною та безнастанною даниною шани.

Він ні про що не шкодував. Йому було відплачено за всі колишні страждання.

Коли вони вернулись, пані Арну скинула капелюшика. Лампа, поставлена на консоль, освітила її посивіле волосся. Його немов ударило в груди.

Щоб приховати своє розчарування, він присів на підлогу біля її ніг, узяв її за руки й почав говорити їй ніжності:

— Вся ваша істота, кожен найменший порух набували для мене надлюдської значущості. Моє серце, немов хмарка придорожнього пилу, підіймалося за вашими кроками. Ви справляли на мене враження місячного променя літньої ночі, коли всюди пахощі, м'які тіні, білі цяти, нескінченне блаженство; всю розкіш плоті й душі становило для мене ваше ім'я, яке я повторював і намагався поцілувати щоразу, поки воно ще звучало на моїх вустах. Над це блаженство я нічого не міг уявити. Мене полонила пані Арну саме така, якою вона була, — зі своїми двома дітьми, ніжна, статечна, сліпуче прекрасна й така добра! Цей образ затьмарював усі інші.