Виховання почуттів - Флобер Гюстав

А там пішли всі ті слова, котрі й належить говорити за таких обставин: "передчасний кінець", "вічна скорбота", "інший світ", "прощай чи, скорше, до зустрічі!"

Посипалася земля впереміш із камінцями, і вже нікому на світі не було до нього діла.

Про небіжчика ще трохи поговорили, йдучи кладовищем, і не надто стримувались у міркуваннях про нього.

Юссоне, що мав дати в газетах замітку про похорон, навіть пригадав і висміяв усі промови: адже, зрештою, поштивий Дамбрез був за останнього царювання одним із найпомітніших хабарників. Потім траурні карети порозвозили цих буржуа по їхніх конторах, церемонія тривала не надто довго, тож усі були задоволені.

Фредерік, стомлений, поїхав додому.

Коли він другого дня з'явився до пані Дамбрез, йому сказали, що господиня порядкує внизу, в конторі. Папки, шухляди були сяк-так відкриті, рахункові книги розкидані, згорток паперів із написом "Безнадійні стягнення" валявся долі; Фредерік трохи не впав, на нього наткнувшись, і підняв його. Пані Дамбрез, здавалося, потонула в глибокому кріслі.

— В чім річ? Чого ви тут? Що сталося?

Вона рвучко схопилася.

— Що сталося? Я розорена, розорена! Розумієш?

Нотар, пан Адольф Ланґлуа, запросив її до себе в контору й передав зміст заповіту, що його склав її чоловік ще до їхнього одруження. Він усе заповідав Сесіль, а другий заповіт утрачено. Фредерік геть поблід. Певно, вона погано шукала.

— Таж подивись! — відповіла пані Дамбрез, показуючи на кімнату.

Обидві вогнетривкі шафи були відчинені, замки порозбивані молотком; вона ще раз перерила письмового стола, обнишпорила шафи в стінах, витріпала солом'яні постілки, аж раптом пронизливо скрикнула й кинулась у куток, де зараз тільки помітила скриньку з мідним замком; відкрила її — анічогісінько!

— Ох, негідник! А я так самовіддано доглядала його!

І вона заридала.

— А може, заповіт деінде? — мовив Фредерік.

Та ні! Він був тут, у вогнетривкій шафі. Я недавно бачила. Він його спалив! Я певна!

Якось, на початку своєї хвороби, пан Дамбрез заходив сюди підписати документи.

— Отоді він і викинув цей фортель!

І вона, знесилена, впала на стілець. Мати в скорботі за померлою дитиною не так побивається над порожньою колискою, як горювала пані Дамбрез перед опустілими шафами. Хай там що, а горе її, незважаючи на ницість мотивів, здавалося таким глибоким, аж він, пробуючи втішити її, сказав, що це, зрештою, ще не злидні.

— Ні, це таки злидні, якщо я не можу запропонувати тобі великих статків!

Їй діставалося лише тридцять тисяч річного прибутку, не враховуючи особняка, вартого, мабуть, яких тисяч вісімнадцять-двадцять.

Хоча й це, як на Фредеріка, було багатством, однак він відчував розчарування. Прощайте, мрії! Прощай, розкішне життя, на яке він цілився! Почуття честі спонукувало його одружитися з пані Дамбрез. Хвилину поміркувавши, він ніжно сказав:

— Зі мною будеш ти!

Вона кинулась йому в обійми, і він пригорнув її до своїх грудей із ніжністю, в якій було почасти й захоплення самим собою. Пані Дамбрез, угамувавши сльози, підняла на нього лице, що сяяло щастям, і взяла його за руку.

— О, я ніколи не сумнівалася в тобі! Я на це розраховувала!

Така завчасна впевненість у тому, що він сам розглядав як шляхетний вчинок, не сподобалася молодикові.

Потім вона завела його до себе в спальню, і вони стали складати плани. Фредерік повинен тепер подумати про свою кар'єру. Вона навіть дала йому чудову пораду щодо його кандидатури.

Найперше потрібно завчити дві-три фрази з політичної економії. Тоді слід обрати собі спеціальність, скажімо, зайнятися конярством, написати кілька статей з питань місцевого характеру, завжди мати на своїм боці поштові або тютюнові контори, робити безліч дрібних послуг. Пан Дамбрез міг правити в цьому розумінні за взірець. Так, одного разу, проїжджаючи разом із друзями в шарабані селом, він звелів кучерові зупинитися перед крамницею шевця й купив своїм гостям дванадцять пар взуття, а для себе — страшні чоботиська, і навіть набрався хоробрості носити їх аж три тижні. Ця історія розвеселила їх. Пані Дамбрез розповіла й інші, пожвавішала й помолоділа і знову стала граціозна й дотепна.

Вона схвалила його намір негайно поїхати в Ножан. Вони ніжно розсталися; на порозі вона ще раз шепнула йому:

— Ти ж мене любиш, правда?

— Навіки, до смерті! — відповів Фредерік.

Удома чекав на нього посильний із цидулкою, написаною олівцем, де повідомлялося, що Розанетта має ось-ось родити. Останнім часом він був так заклопотаний, що й не думав про це. Вона перебувала в спеціальному домі в Шайо.

Фредерік найняв фіакр і подався туди.

На розі вулиці Марбеф він побачив дощечку, на якій було написано великими літерами: "Лікарня з відділенням для породіль. Утримує пані Алессандрі, акушерка першого класу, що закінчила Інститут материнства, авторка численних праць" і т. ін. З вулиці, над хвірткою, яка заміняла браму, напис повторювався (без слів "з відділенням для породіль"): "Лікарня пані Алессандрі" — а далі всі звання.

Фредерік постукав дверним молотком.

Покоївка з манерами субретки провела його до вітальні, де були стіл червоного дерева, крісла, оббиті гранатовим оксамитом, і годинник під скляним ковпаком.

Майже відразу ввійшла господиня. Це була висока брюнетка років сорока, з тонким станом, гарними очима, світськими манерами. Вона повідомила Фредеріка, що мати щасливо звільнилась од тяжу, і повела до її палати.

Розанетта зустріла його з несказанною усмішкою і, ніби задихаючись у хвилях любові, потопаючи в них, тихо сказала:

— Хлопчик… там, там! — і показала на колисочку біля свого ліжка.

Він одхилив заслонки й побачив серед білизни щось жовтаво-червоне, страшно зморщене; воно неприємно пахло й верещало.

— Поцілуй його!

Аби приховати свою відразу, він сказав:

— Але ж я боюся, щоб не зробити йому боляче.

— Ні, ні!

Тоді він ледь торкнувся губами своєї дитини.

— Він весь — у тебе!

І вона кволими руками обійняла його за шию з такою палкою ніжністю, якої він ніколи ще не зазнавав од неї.

Йому навернулися спомини про пані Арну. Він дорікав собі, бо здалося чимось страхітливим одурити це бідолашне створіння, котре любило й страждало з усією чистосердечністю своєї вдачі. Впродовж кількох днів він просиджував у неї до самого вечора.

Вона почувалася щасливою в цьому відлюдному домі; віконниці з фасаду були завжди зачинені; кімната її, обтягнута світлим штофом, виходила в великий сад; пані Алессандрі, єдиною вадою котрої було те, що вона говорила про знаменитих лікарів як про своїх близьких друзів, всіляко піклувалася про неї; її компаньйонки, майже всі провінційні дівчата, страшенно нудьгували, бо їх ніхто не навідував; Розанетта помітила, що їй заздрять, і з гордістю сказала про це Фредерікові. Розмовляти, однак, доводилося стиха: внутрішні стінки були дуже тонкі, і, незважаючи на безугавне бренькання фортепіано, всі напружували слух, намагаючись щось почути.

Нарешті зібравшись їхати в Ножан, він раптом отримав листа від Делор'є.

З'явилося два нових кандидати: один — консерватор, другий — червоний; третій, який би він не був, не міг сподіватися на успіх. Винен був сам Фредерік — він проґавив сприятливий момент, йому слід було приїхати раніше, поклопотатися. "Ти навіть не показався на сільськогосподарській виставці!" Адвокат докоряв йому, що в нього немає зв'язку з газетами. "От коли б ти свого часу послухав моєї ради! Якби у нас була власна газета!" Він наполягав на цьому. Зрештою, багато з тих, котрі голосували б за нього з пошани до пана Дамбреза, тепер одпадуть. Серед них був і Делор'є. Не маючи чого сподіватися від капіталіста, він зрікся свого підопічного.

Фредерік приніс цього листа до пані Дамбрез.

— Виходить, ти не був у Ножані? — спитала вона.

— Чому ти запитуєш?

— Три дні тому я бачила Делор'є.

Взнавши про смерть її чоловіка, адвокат прийшов забрати записки про кам'яновугільне підприємство і запропонував свої послуги як повірник. Фредерікові це видалося дивним: а що робив його друг там, у Ножані?

Пані Дамбрез кортіло дізнатися, чим займався Фредерік із часу їхнього розстання.

— Я був хворий, — відповів він.

— Ти повинен був хоч би повідомити мене.

— О, не варто було.

До того ж він мав силу-силенну всілякої мороки, ділових побачень, візитів.

Відтоді Фредерік вів подвійне життя: ночував неухильно в Капітанші, а другу половину дня проводив у пані Дамбрез, тож вільного часу лишалося ледве година на день.

Дитина була в селі, в Андійї. Батьки навідували її щотижня.

Хата годувальниці стояла край села в глибині похмурого, немов криниця, двору, на ньому валялася порозтрушувана солома, порпалися кури, під повіткою стояв візок для овочів. Розанетта відразу ж кидалася палко цілувати свого малюка й, охоплена якимось шаленством, починала метушитися, пробувала доїти козу, їла простий домашній хліб, вдихала запах гною, навіть хотіла взяти грудочку його в носову хустку.

Потім вони рушали в далеку прогулянку; вона підходила до садівництва, наламувала гілок бузку, що звисав поверх муру, гукала на віслюка, запряженого в бідку: "Но! Поїхали!" Зупинившись, роздивлялася крізь штахети на гарний сад; або ж годувальниця приносила дитя, його укладали в затінку під ліщиною, й обидві жінки годинами правили всілякі теревені.

Фредерік, буваючи з ними, озирав квадрати виноградників на схилах, серед яких подекуди манячіла крона самотнього дерева, звивалися запорошені стежини, схожі на сірі стрічки; з-поміж зелені вирізнялися білими й червоними плямами будинки; вряди-годи біля підніжжя пагорків, порослих чагарями, горизонтально тягнулося пасмо диму локомотива, неначе величезне страусове пір'я, що його кінець легенько розсівався вдалині.

Потім його погляд знову переходив на сина. Він уявляв його вже юнаком, сподівався подружити з ним; а може, з нього вийде бовдур, у кожному разі, такий собі горопаха. Його завжди пектиме тавро байстрюка; краще для нього було б не родитися. "Бідолашна дитина!" — шептав Фредерік, і якась незрозуміла туга сповнювала йому серце.

Часто вони спізнювалися на останній поїзд. Тоді пані Дамбрез дорікала йому за неакуратність. Він вигадував якусь приключку.

Придумувати їх доводилося й для виправдання перед Розанеттою. Вона не могла збагнути, чим він займається вечорами; і коли б до нього не послати, його ніколи немає вдома! Якось майже одночасно з'явилися обидві.