Виховання почуттів - Флобер Гюстав

І Фредерік, стрілою промчавши по східцях, приклав вухо до ключового отвору. Нарешті двері відчинили. Пані кудись поїхала разом із паном. Служниця не знала, коли вони повернуться; платню їй видали, вона йде звідси.

Несподівано скрипнули двері.

— Але ж там хтось є?

— Ба ні, пане! То вітер.

Він пішов. У такому раптовому зникненні було щось незбагненне.

Режембар — близький приятель Міньйо, то чи не зможе він щось пояснити? І Фредерік подався до нього на Монмартр, на вулицю Імператора.

Будинок стояв у садку, огороджений решіткою, на якій красувалися бляшані накладки. Три східці підіймалися до білого фасаду; і, проходячи тротуаром, можна було побачити обидві кімнати нижнього поверху; одна з них правила за вітальню, де на всіх стільцях лежали порозкладувані сукні, а в другій містилася майстерня, в якій працювали швачки пані Режембар.

Усі вони були певні, що хазяїн заклопотаний важливими справами, що в нього неабиякі зв'язки, що це людина цілковито виняткова. Коли він проходив коридором у капелюсі, з загнутими догори крисами, в зеленому сюртуку, з серйозним видовженим обличчям, вони припиняли свою роботу. Тим часом Режембар не пропускав нагоди сказати їм якесь підбадьорливе слівце, якусь люб'язність у формі сентенції, і пізніше, повиходивши заміж, вони почувалися нещасливими, бо самі не доскочили такого ідеалу.

Але ніхто його не любив так, як пані Режембар, маленька кмітлива жіночка, що утримувала його своїм ремеслом.

Тільки-но пан Моро звелів доповісти ім'я, вона кинулася стрічати його, знаючи від служниць, в яких він стосунках із пані Дамбрез. Її чоловік має "ось-ось вернутись", і Фредерік, проходячи слідом за нею, дивувався, що в квартирі зразковий лад і що повсюди так багато церати. Потім він кілька хвилин заждав у якійсь кімнатці, щось на зразок кабінету, де Громадянин любив поміркувати на самоті.

Режембар явився не такий лихий, як завжди.

Він розповів історію Арну. Колишній фаянсовий фабрикант упіймав на гачок такого собі Міньйо, патріота, власника сотні акцій газети "Доба", довівши йому, що з демократичного погляду слід перемінити адміністрацію й редакцію газети, і, ніби для того, аби здобути перемогу на близьких виборах акціонерів, попросив у нього п'ятдесят акцій, сказавши, що передасть їх певним друзям, котрі підтримають його при голосуванні; Міньйо не доведеться нести жодної відповідальності, ні з ким не треба буде сваритися, а згодом, коли буде досягнено успіху, він улаштує йому вигідне місце в дирекції, принаймні на п'ять-шість тисяч франків. Акції були передані. Але Арну зараз же продав їх і на виручені гроші ввійшов у спілку з торговцем речами церковного вжитку. Тоді Міньйо став домагатися обіцяного, Арну водив його за носа; нарешті патріот погрозив притягти боржника до суду за шахрайство, якщо той не поверне акцій чи відповідної суми — п'ятдесят тисяч франків.

На Фредеріковім обличчі одбився відчай.

— Це не все, — провадив Громадянин. — Міньйо, людина порядна, погодився на тому, щоб йому повернули бодай чверть суми. Почалися нові обіцянки Арну і, зрозуміло, нове крутійство. Одне слово, позавчора вранці Міньйо поставив рішучу вимогу, щоб той протягом доби повернув дванадцять тисяч франків.

— Та в мене є ця сума! — мовив Фредерік.

Громадянин повільно обернувся.

— Ото жартівник!

— Даруйте! Ось вони в кишені. Я вже йшов віддати їх Арну.

— Що за поспіх! Ну й добряга! Та воно, зрештою, й пізно; скаргу подано, Арну виїхав.

— Сам?

— Ба ні, з дружиною. Їх бачили на Гаврському вокзалі.

Фредерік страшенно поблід. Пані Режембар подумала, що він зомліє. Він оговтався й навіть зібрався на силах задати ще кілька питань про цю подію. Режембар засмутився, бо все те загалом шкодить демократії. Арну був завжди людиною свавільною й необачною.

— Справжній вітрогон! Марнотратець життя! Занапастили його спіднички. Шкода не його, а бідолашну дружину! — Громадянин поважав чеснотливих жінок і високо цінував пані Арну. — Багато довелось їй вистраждати!

Фредерік був удячний за це співчуття і щиро потис Режембарові руку, так ніби той чимось йому прислужився.

— Чи зробив ти все необхідне? — спитала Розанетта, коли він вернувся.

Він одповів, що йому не вистачило духу і він тинявся вулицями, аби взяти себе в руки.

О восьмій годині вони перейшли до їдальні; обоє мовчки сиділи одне проти одного, час од часу тяжко зітхаючи, і вертали тарілки, не торкнувшись до страви. Фредерік випив горілки. Він почувався вкрай розбитим, розчавленим, знищеним, нічого не усвідомлюючи, крім безмірної втоми.

Розанетта принесла портрет. Червона, жовта, зелена й синя фарби зіштовхувалися кричущими плямами, справляючи огидне, майже кумедне враження.

Зрештою, маленького небіжчика тепер годі було впізнати. Фіолетові губки підкреслювали білину шкіри, ніздрі стали ще тонші, очі позападали, і голівка лежала на подушці з голубої тафти серед пелюстків камелій, осінніх троянд і фіалок; цю думку подала служниця; обидві жінки наряджали його з побожним виглядом. На каміні, покритому мереживною накидкою, поміж буксових букетів, покроплених свяченою водою, стояли позолочені свічники; по кутках у двох вазах горіли пахучі свічки; все це з колискою скидалося на вівтар, і Фредерікові пригадалося його нічне сидіння при тілі пана Дамбреза.

Майже кожні чверть години Розанетта відхиляла заслону, щоб подивитися на своє дитя. Вона уявляла собі, як за кілька місяців він починав би ходити, як згодом посеред шкільного двору грав би в скраклі, який би з нього був хлопець на двадцятім році, кожен із цих образів, що вона собі малювала, ставав для неї додатковою втратою; напади розпуки загострювали її материнські почуття.

Фредерік, непорушно сидячи в другому кріслі, думав про пані Арну.

Тепер вона, певно, десь у поїзді, — дивиться крізь вікно вагона на поля, що линуть у бік Парижа, або, можливо, стоїть на палубі пароплава, як тоді, коли він уперше побачив її; але цей пароплав мчить її у безмірно далекі краї, звідки їй уже не вернутися. Потім він уявив її у кімнаті якогось заїзду, де на підлозі стоять дорожні корзини, по стінах звисають клапті шпалер, від вітру грюкають двері. А далі? Що трапиться з нею? Стане вчителькою, компаньйонкою, може, покоївкою? Тепер вона віддана на волю всіляких несподіванок убозтва. Він нічого не знав про її долю, і це завдавало йому страшенних тортур. Треба було не допустити цієї втечі або й собі податися слідом за нею. Хіба ж не він її справжній чоловік? Думаючи про те, що йому вже ніколи не зустрітися з нею, що всьому край, що її втрачено безповоротно, Фредерік відчував, як розривається все його єство, і сльози, що зібралися із самого ранку, ринули з очей.

Розанетта помітила це.

— Ах, то й ти плачеш? Ти страждаєш?

— Так, так! І я також!..

Він пригорнув її до грудей, і вони обійнялись обоє, ридаючи.

Пані Дамбрез і собі плакала, лежачи ницьма в ліжку, охопивши руками голову.

Олімпія Режембар, що приходила до неї приміряти їй першу після трауру світлу сукню, розповіла про Фредерікові одвідини і навіть про те, що він мав напоготові дванадцять тисяч франків, призначених для пана Арну.

Виходить, гроші, її гроші були потрібні йому, щоб не допустити виїзду тієї, другої, аби зберегти коханку!

Спершу опанував її напад шаленства, і вона вирішила прогнати його, як проганяють лакея. Рясно пролиті сльози вгамували її. Краще було затаїтися, нічого не говорити.

На другий день Фредерік приніс їй назад дванадцять тисяч франків.

Вона запропонувала залишити їх у себе, — ану ж у його друга виникне знову потреба в них, — і стала докладно розпитувати про того добродія. Хто ж змусив його до такого зловживання довір'ям? Мабуть, жінки? Жінки штовхають чоловіків на всілякі злочини.

Цей глузливий тон спантеличив Фредерика. Він тяжко мордувався, що звів наклеп на свого друга. Його заспокоювало тільки те, що пані Дамбрез не могла взнати правди.

Проте вона й далі наполягала — через день знову розпитувала про його приятеля, а там і про іншого — про Делор'є.

— Він — людина певна і розважлива?

Фредерік похвалив його.

— Попросіть його, хай якось увечері зайде до мене: я хотіла б порадитись із ним про одну справу.

Вона випадково натрапила на згорток паперів, серед яких були векселі Арну, належним чином опротестовані й за підписом пані Арну. Це через них Фредерік якось приходив до пана Дамбреза, коли той снідав; хоча капіталіст і не думав подавати їх до стягнення, однак він домігся, щоб Комерційний суд ухвалив вирок не лише Арну, а й його дружині, яка про це нічого не знала, оскільки чоловік не вважав за потрібне попередити її.

Оце була зброя! Пані Дамбрез не сумнівалася в ній. Але її нотар, чого доброго, порадить утриматись; їй хотілося б довірити цю справу комусь маловідомому, і вона пригадала цього високого, нахабного на вигляд чолов'ягу, що пропонував їй свої послуги.

Простодушний Фредерік виконав її доручення.

Адвокат дуже зрадів, що матиме справу з такою поважною дамою.

Він негайно прийшов до неї.

Пані Дамбрез сказала йому, що спадщина належить її племінниці, й тому вона, дбаючи про інтереси подружжя Мартінонів, ще більше прагне стягнути борг по цих векселях.

Делор'є збагнув, що тут криється якась таємниця; він замислився, роздивляючись векселі. Ім'я пані Арну, написане її власною рукою, збудило в його пам'яті її образ і приниження, якого він зазнав. А коли трапляється нагода відомстити, то чому б не скористатися з неї?

І він порадив пані Дамбрез продати з аукціону безнадійні векселі, що дісталися в спадщину. Підставна особа перекупить їх і подасть до стягнення. Він узявся сам підшукати таку людину.

В кінці листопада Фредерік, проходячи вулицею, де мешкала пані Арну, звів очі до її вікон і помітив на дверях оголошення, написане великими літерами:

"Продається рухоме майно, що складається з кухонного начиння, настільної білизни, сорочок, мережива, спідниць, панталон, шалей французьких та індійських, рояля Ерара, двох дубових шаф у стилі Відродження, венецьких дзеркал, фарфору китайського і японського".

"Та це ж їхні речі!" — подумав Фредерік, і воротар підтвердив його припущення.

Яка ж саме особа довела діло до розпродажу, він не знав. Але оцінник, метр Бертельмо, певно, міг би те з'ясувати.

Чиновник спершу не хотів сказати, який кредитор зажадав розпродажу.