Виховання почуттів - Флобер Гюстав

Фредерік став домагатися. Виявляється, то був такий собі Сенекаль, повірений; і метр Бертельмо дійшов у своїй люб'язності до того, що дав Фредерікові відповідний номер "Дрібних оголошень".

Вернувшись до Розанетти, Фредерік розгорнув його й кинув на стіл:

— На, читай!

— Що там? — спитала вона, і лице її було таке спокійне, що він обурився.

— А, ще й прикидається невинною!

— Не розумію.

— Це ти призвела до розпродажу майна пані Арну?

Вона прочитала оголошення.

— Де ж її ім'я?

— Але ж це її речі! Ти знаєш краще за мене!

— Причому тут я? — мовила Розанетта, знизавши плечима.

— Причому ти? Та ти мстиш, от і все! Ти їх переслідуєш! Хіба ти не ображала її, навіть приходила до неї! Ти всього лише дівка! А вона жінка найсвятіша, найчарівніша й найдобріша! Чому ти заповзялася знищити її?

— Ти помиляєшся, запевняю тебе!

— Годі! Можна подумати, що не ти нацькувала Сенекаля!

— Яке безглуздя!

Тут він впав у шаленство.

— Ти брешеш, ти брешеш, негіднице! Ти ревнуєш до неї! У тебе виконавчий лист на її чоловіка! Сенекаль уже потикався в твої справи! Він ненавидить Арну, ви обоє змовились! Я бачив, як він радів, коли ти виграла позов. Ти й тут будеш одмагатися?

— Даю тобі слово…

— О, я знаю твоє слово!

І Фредерік став випоминати їй усіх її полюбовників, називаючи кожного на ймення, розповідати подробиці. Розанетта, геть сполотнівши, відступила.

— Це тебе дивує? Ти думала, що я сліпий, бо я на все закривав очі. Тепер досить із мене! Від зрад таких жінок, як ти, не вмирають! Коли ж ті зради стають страхітливі, йдуть геть. Карати подібних до тебе — принизливо!

Вона ламала руки.

— Боже мій, ну хто тебе підмінив?

— Тільки ти, і ніхто інший!

— А все через пані Арну!.. — плачучи вигукнула Розанетта.

Він холодно відповів:

— Я завжди любив тільки її.

Від такої образи сльози у неї припинились.

— Це доводить, який у тебе добрий смак! Жінка перезріла, колір лиця локричний, талія груба, очі великі, як душники в погребі, й такі самі порожні! Якщо це тобі до вподоби — іди до неї!

— Я цього й сподівався! Дякую.

Розанетта остовпіла, ошелешена таким несподіваним поводженням. Вона навіть не заступила йому дверей; тоді одним стрибком наздогнала його в передпокої і оповила руками:

— Та ти божевільний! Божевільний! Це справжнє безглуздя! Я тебе люблю! — І вона почала благати його: — О Господи, в ім'я нашої дитинки!

— Признайся, що це ти втяла оту каверзу! — сказав Фредерік.

Вона й далі одмагалася, що невинна.

— Не хочеш признаватися?

— Ні!

— Тоді прощай! І назавжди!

— Вислухай мене!

Фредерік обернувся.

— Якби ти знала мене краще, то зрозуміла б, що моє рішення незламне!

— О, ти ще вернешся до мене!

— Ніколи! — І він сильно грюкнув дверима.

Розанетта написала Делор'є, що їй треба негайно побачити його.

Він з'явився через три дні ввечері; коли вона повідомила його про те, що порвала з Фредеріком, адвокат сказав:

— Тільки й того? Велике горе!

Спершу вона думала, що він зможе привести до неї Фредеріка, але тепер усе пропало. Вона довідалась од воротаря про те, що Фредерік має незабаром одружитися з пані Дамбрез.

Делор'є трохи покартав її, тоді став якийсь незвично веселий, навіть пустотливий; а коли виявилося, що вже надто пізня година, попросив дозволу переночувати в неї в кріслі. Наступного ранку він поїхав у Ножан, попередивши, що не знає, коли вони знову побачаться; найближчим часом у його житті, можливо, стануться великі зміни.

Через дві години по його приїзді весь Ножан був геть приголомшений. Пішов поголос, що Фредерік жениться на пані Дамбрез. Нарешті три панни Оже не витримали й подалися до пані Моро, яка з гордістю підтвердила цю звістку. Дядечко Рок занедужав. Луїза зачинилась у своїй кімнаті. Навіть подейкували, ніби вона відбилася розуму.

Тим часом Фредерік не міг приховати своєї туги. Пані Дамбрез, мабуть, щоб розрадити його, виявляла до нього ще більшу увагу. Щоразу пополудні вона прогулювалась із ним у власному екіпажі і якось, проїжджаючи Біржову площу, надумала задля розваги зайти до аукційної зали.

Було перше грудня, саме той день, на який призначено розпродаж майна пані Арну. Він згадав цю дату й сказав, що йому не хочеться туди заходити, — мовляв, там стільки людей і гамір нестерпний. Їй кортіло тільки глянути одним оком. Карета спинилась. Довелось іти разом із пані Дамбрез.

У дворі стояли вмивальники без тазів, обдерті крісла, старі корзини, валялося порцелянове череп'я, порожні пляшки, матраци; вештались якісь люди в блузах, в брудних сюртуках, сірі від пилюки, з відразливими лицями; декотрі з полотняними мішками за плечима, стоячи окремими групками, розмовляли, час од часу голосно гукали одне одного.

Фредерік зауважив, що далі йти незручно.

— Та ну!

І вони побралися східцями вище.

У першій залі праворуч якісь панове з каталогами в руках роздивлялися картини, у другій продавалася колекція китайської зброї; пані Дамбрез заманулося вернутись донизу. Вона, придивляючись до номерів над дверима, провела його аж у кінець коридора, в якесь приміщення, де було повнісінько людей.

Фредерік одразу впізнав дві етажерки з "Художнього промислу", її робочий столик, усі її меблі! Нагромаджені в глибині кімнати ярус на ярус, вони утворювали широку гору від підлоги до стелі; по боках були порозвішувані на стінах килими й портьєри. Повсідавшись на нижніх лавах похилої підлоги, дрімали якісь дідки. Ліворуч здіймалася щось ніби конторка, де стояв оцінник у білій краватці й легенько помахував молоточком. Якийсь хлопець, поруч нього, записував, а нижче стояв дебелий чолов'яга, що скидався на комівояжера й воднораз на перепродувача театральних білетів; він, голосно гукаючи, називав речі, виставлені на торг. Троє служників підносили їх і розкладали на столі, довкола якого рядком сиділи ганчірники й перекупки. Позад них юрмилися люди.

Коли Фредерік увійшов, розпродаж був у розпалі: спідниці, косинки, носові хусточки — все, аж до сорочок, передавали з рук у руки, обмацували; інколи перекидали їх здалека, і раптом у повітрі мигтіло щось біле. По тому продали її сукні, далі — один із її капелюшиків, на котрому перо було зламане й звисало, тоді — хутра, за ними — три пари взуття; дільба цих реліквій, у яких він невиразно вбачав обриси її тіла, здавалася йому невимовною жорстокістю, так немовби на очах у нього круки шматували її труп. У залі була нестерпна задуха, і Фредеріка нудило. Пані Дамбрез запропонувала йому свій флакон; вона сказала, що її тут все вельми потішає.

Перейшли до обстави спальні.

Метр Бертельмо призначав ціну. Оповісник голосно повторював її, а три службовці спокійно чекали, коли вдарить молоток, і виносили річ у суміжну кімнату. Так зникли великий синій, усіяний камеліями килим, котрого торкалися її ніжки, коли вона йшла йому назустріч; гаптоване кріселко, на котрому він завжди сидів обличчям до неї, коли вони залишалися вдвох; два камінні екрани, слонова кістка яких ставала ще ніжніша від самого дотику її рук; оксамитова подушечка, де й досі лишалися застромлені шпильки. З цими речами ніби відривали шматки його серця; одноманітність голосів і жестів стомлювала його, кидала в похмуре заціпеніння, навівала почуття якогось розпаду.

Аж раптом біля його вуха зашелестіла шовкова сукня. Поруч стояла Розанетта.

Про торги дізналася вона від самого Фредеріка. Переживання її вляглися, і їй спало на думку поживитися на аукціоні. Вона приїхала в білому атласному жилеті з перламутровими ґудзиками, в сукні зі шлярками, в вузеньких рукавичках; вигляд у неї був переможниці.

Він сполотнів од гніву. Розанетта глянула на жінку, що була разом із ним.

Пані Дамбрез упізнала її, і вони цілу хвилину прискіпливо роздивлялися одна одну з голови до ніг, намагаючись виявити яку-небудь хибу, ґандж, — одна, мабуть, заздрила молодості другої, а тій було досадно, що суперниця відзначалася надзвичайною вишуканістю, аристократичною простотою.

Нарешті пані Дамбрез одвернулася з невимовно гордовитою посмішкою.

Тут оповісник одкрив рояль, її рояль! Стоячи, він програв правою рукою гаму і об'явив ціну інструмента — тисяча двісті франків, тоді знизив до тисячі, до восьмисот, до семисот.

Пані Дамбрез грайливим тоном глузувала з цієї "тарадайки".

Перед тандитниками поставили скриньку із медальйонами, кутиками й срібними застібками, ту саму, яку він бачив, коли вперше обідав на вулиці Шуазель, і яка потім була в Розанетта, а потім вернулася до пані Арну; часто, коли вони гомоніли, його погляд зупинявся на цій скриньці; вона була пов'язана з найдорожчими споминами, і Фредерікова душа танула від розчулення, як тут пані Дамбрез мовила:

— А! Я це куплю.

— Але ж це річ нецікава, — сказав він.

Проте вона, навпаки, вважала, що скринька симпатична; оповісник всіляко вихваляв її доладність:

— Річ у стилі Відродження! Вісімсот франків, панове! Майже суцільне срібло! Злегка потерти крейдою — вся заряхтить!

Вона стала проштовхуватись крізь натовп.

— Що за дивна примха! — сказав Фредерік.

— Вам неприємно?

— Ні! Але навіщо може знадобитися така дрібничка?

— Хто зна? Може, для зберігання любовних листів?

Вона кинула погляд, який зробив прозорим її натяк.

— Тим більше підстав не відкривати таємниць померлих.

— Я не думала, що вона вже зовсім умерла. — І пані Дамбрез виразно промовила: — Вісімсот вісімдесят франків!

— Ваш учинок нехороший, — пошепки сказав Фредерік.

Вона засміялася.

— Дорога моя, це ж перша ласка, якої я у вас прошу.

— А знаєте, з вас не вийде люб'язного чоловіка.

Хтось накинув ціну; вона підняла руку:

— Дев'ятсот!

— Дев'ятсот! — повторив метр Бертельмо.

— Дев'ятсот десять… п'ятнадцять… двадцять… тридцять, — вигукував оповісник, раз у раз поглядом пробігаючи по присутніх і раз у раз повертаючи голову.

— Доведіть, що моя дружина розважлива, — сказав Фредерік.

Він повільно повів її до виходу.

Оцінювач продовжував:

— Ну ж бо, ну ж бо, панове! Дев'ятсот тридцять. Хто купує за дев'ятсот тридцять?

Пані Дамбрез, що вже підійшла до порога, зупинилася й голосно вигукнула:

— Тисяча франків!

Публіка стрепенулась, настала мовчанка.

— Тисяча франків, панове, тисяча франків! Більше нема охочих? Дивіться! Тисяча франків!.. Продано!

Молоточок із слонової кості опустився.

Вона передала свою картку, їй принесли скриньку.

Вона поклала її в муфту.

Фредерік відчув, як холод лещатами охопив його серце.

Пані Дамбрез увесь час тримала його під руку й не наважилася глянути йому в лице, аж поки вони не вийшли на вулицю, де на них чекала карета.

Вона шмигнула в карету, неначе злодій, що втікає від погоні, і, тільки всівшись, повернулася до Фредеріка.