Виховання почуттів - Флобер Гюстав

Капітаншу він спровадив, а пані Дамбрез сховав, сказавши, що має приїхати його мати.

Скоро це крутійство стало його забавляти; ті самі клятви, що їх уже давав одній, він повторював і другій, посилав обом однакові букети, навіть писав їм водночас, а тоді порівнював їх; проте в думках його завжди була третя. Неможливістю доступитися до неї він виправдував свою брехню, яка посилювала задоволення, надаючи йому розмаїтості; і що більше дурив він ту і ту, то міцніша була їхня любов, так неначе чуття однієї розпалювало пристрасті другої і навпаки; здавалося, що, змагаючись між собою, кожна з них прагнула змусити його забути про суперницю.

— Полюбуйся моєю довірою! — якось сказала йому пані Дамбрез, показуючи листа, в якому її попереджували, що пан Моро живе з якоюсь Розою Брон. — Чи, гляди, не та сама дівуля, що була на перегонах?

— Які дурниці! — відповів він. — Дай глянути.

Написаний друкованими літерами лист був без підпису.

Спершу пані Дамбрез терпіла цю коханку, якою прикривався їхній зв'язок. Та тепер, коли її любов ставала палкішою, вона вимагала розриву, що, за словами Фредеріка, давно вже сталося; після всіх заперечень вона, примруживши вії, з-під яких блиснув погляд, як вістря кинджала з-під серпанку, запиталася:

— Гаразд, а друга?

— Яка друга?

— Дружина посудного крамаря!

Він зневажливо знизав плечима. Вона не наполягала.

Одначе, десь за місяць, коли зайшла мова про честь і вірність і він похвалився (задля обачності — ніби мимохідь) цією рисою, вона сказала:

— Це правда, ти чесний, ти вже не вчащаєш туди.

Фредерік, що думав про Капітаншу, буркнув:

— Куди саме?

— До пані Арну.

Він почав просити її, щоб вона призналася, від кого дістала такі відомості. Вона довідалась про те від своєї кравчині, пані Режембар.

Отже, їй було відоме його життя, а він про неї нічого не знав!

Та якось він наглянув у її туалетній кімнаті мініатюрний портрет вусатого пана; чи це не той самий, про самогубство котрого йому розповідали щось невиразне? Але не було ніякої можливості взнати більше. Та, зрештою, навіщо? Жіночі серця — неначе скринька з секретом, повна скриньок, уставлених одна в одну; силкуєшся, ламаєш нігті — і в останній знаходиш засушену квітку, купу пороху або порожнечу! До того ж він, певно, боявся взнати надто багато.

Вона змушувала його відмовлятися од запрошень у ті доми, куди не могла їхати з ним, тримала його при собі, боялася утратити його, і, незважаючи на їхню близькість, що з кожним днем міцнішала, раптом — через цілковиту дрібницю, різні погляди на якусь особу чи мистецький твір — між ними одкривалася безодня.

У неї була своя манера грати на роялі, стримана, сувора, її спіритуалізм (пані Дамбрез вірила в переселення душ на зорі) не заважав їй тримати свою касу в зразковому порядку. Вона звисока ставилася до своїх слуг; її не зворушували лахміття бідняків. Наївний егоїзм проривався в її звичних виразах: "Яке мені до того діло?", "Хороша б я була!", "З якої речі?" — і в тисячі вчинків, дрібних, нез'ясовних, огидних. Вона могла б підслуховувати, припавши до дверей; мабуть, брехала на сповіді. Схильна до владарювання, вона захотіла, щоб Фредерік щонеділі супроводив її до церкви. Він корився і носив молитовника.

Втрата спадщини викликала в ній велику переміну. Печать смутку, що його пояснювали смертю пана Дамбреза, надавала їй певної привабливості, й вона, як і раніше, приймала в себе чимало гостей. Відтоді як Фредерік зазнав невдачі на виборах, вона прагнула, щоб він посів місце при дипломатичній місії в Німеччині — тим-то найперше треба було пристосуватися до панівних поглядів.

Одним хотілося імперії, іншим — повернення Орлеанського дому, третім — графа Шамбора; але всі сходилися на необхідності децентралізації, і пропонувалося кілька способів, скажімо: поділити Париж на безліч великих вулиць і утворити з них села, уряд перевести у Версаль, навчальні заклади в Бурж, скасувати бібліотеки, справи довірити дивізійним генералам; і всі вихваляли село: мовляв, у неписьменної людини від природи більше розуму, ніж в інших! Ненависть росла, шаленіла — ненависть до вчителів початкових шкіл, до виноторговців, до курсів філософії, до лекцій з історії, до романів, до червоних жилетів, до довгих борід, до всякої незалежності, до будь-якого вияву індивідуальності, — адже необхідно було відновити "принцип влади", хоч би звідки вона походила, в ім'я чого б вона діяла, аби тільки це була Сила, Влада! Консерватори говорили тепер те саме, що й Сенекаль. Фредерік уже нічого не розумів, а в домі своєї колишньої коханки чув усе ті самі промови, що їх виголошували ті самі люди!

Салони кокоток (саме з цього часу вони почали відігравати роль) були нейтральним ґрунтом, де зустрічалися реакціонери різних напрямків. Юссоне, який паплюжив сучасних знаменитостей (справа, корисна для відновлення Порядку), збудив у Розанетти бажання влаштувати в себе вечори, як то заведено в інших, — він писав би про них звіти; тож найперше він привів людину статечну — Фюмішона; тоді з'явилися Нонанкур, пан де Ґремонвіль, пан де Ларсійуа, колишній префект, та Сізі, що тепер став агрономом, нижньобретонцем і ревним, як ніколи, християнином.

Крім того, приходили й колишні Капітаншині полюбовники, як-от: барон де Комен, граф де Жюмійяк та кілька інших; безцеремонність їхнього поводження ображала Фредеріка.

Щоб показати тут себе господарем, він пишніше влаштовував побут. Найняли грума, перемінили помешкання, придбали нові меблі. Ці витрати були корисні тим, що тепер його шлюб видавався менш невідповідним його статкам. Зате вони страшенно швидко й танули; а Розанетта у всьому цьому нічогісінько не тямила!

Міщанка, вирвана зі свого середовища, вона обожнювала родинне життя, мирний домашній затишок. Однак була задоволена, що й у неї "прийомний день"; говорячи про таких же, як і сама, казала: "Оті жінки", — прагнула бути "світською дамою" і такою себе вважала. Вона просила Фредеріка більше не палити у вітальні, задля пристойності намагалася змусити його дотримуватися постів.

Коротко кажучи, вона зрадила свою роль, бо ставала статечніша, і навіть, лягаючи спати, щораз виказувала деяку меланхолію, — це справляло враження кипарисів під дверима шинку.

Він виявив причину: вона також мріяла про шлюб! Фредеріка це роз'ярило. До того ж він пам'ятав про її появу в пані Арну, та й лихий був на неї за те, що довго опиралася йому.

І все-таки він допитувався, хто були її полюбовники. Вона все заперечувала. У ньому розпалювалося щось на зразок ревнощів. Його дратували подарунки, які вона отримувала раніше й тепер, і що більше допікав йому характер цієї жінки, то більше до неї вабила його якась хтивість, груба, тваринна — миттєва втіха, яка відразу оберталася на огиду.

Її слова, її голос, її усмішка — все йому стало бридким, особливо її очі, отой жіночий погляд, завжди прозорий та безглуздий. Інколи він почував себе таким вимученим, що міг би незворушно дивитися, як вона вмирає. Але як знайти привід до сварки? Її покірливість доводила його до відчаю.

Знову з'явився Делор'є і пояснив свою поїздку до Ножана наміром купити там адвокатську контору. Фредерік був радий йому: все-таки свій! Він увів його в дім Розанетти.

Адвокат час од часу обідав у них і, коли траплялася невелика суперечка, завжди ставав на бік Розанетти, аж якось Фредерік сказав йому:

— Ну й живи з нею, якщо це тобі приємно! — так йому хотілося, щоб який-небудь випадок допоміг позбутися її.

В середині червня вона отримала повістку, в якій судовий пристав, метр Атаназ Готро, пропонував їй сплатити панні Клеманс Ватназ борг у сумі чотири тисячі франків; інакше він завтра накладе арешт на майно.

Із чотирьох колись позичених векселів і справді був оплачений тільки один; гроші, які з того часу траплялося їй мати, йшли на інші потреби.

Розанетта кинулася до Арну. Він жив тепер у Сен-Жерменському передмісті, але воротар не знав, на якій вулиці. Вона подалась іще до кількох друзів, нікого не застала й вернулася в розпачі. Вона нічого не хотіла казати Фредерікові й тремтіла від думки, що ця нова історія стане на заваді їхнього одруження.

Наступного ранку з'явився метр Атаназ Готро в супроводі двох помічників; один блідий, із хирявим лицем, на якому відбивалися муки заздрощів, другий — в комірчику, в штанях з натягнутими штрипками, вказівний палець перев'язаний шматиною чорної тафти; обидва — огидно брудні, вилоги сюртуків заяложені, рукави занадто куці.

Їхній патрон — чоловік, навпаки, досить красивий — почав вибачатися за своє прикре доручення і тим часом оглядав помешкання, "повнісіньке гарненьких речей, слово честі!". Він додав: "Окрім тих, на котрі не можна накласти арешту". На його знак обидва поняті зникли.

Тоді компліменти його подвоїлись. Хто б міг подумати, що така… прекрасна особа не має поважного друга! Продаж майна з молотка — справжнє лихо! З того ніколи вже не виборсатися. Він пробував налякати її; однак, помітивши, що вона схвильована, перейшов на батьківський тон. Він знає світ, йому доводилося мати справу зі всякими цими дамами, і, називаючи їхні імена, він і далі розглядав картини на стінах. Ці полотна свого часу належали славному Арну: ескізи Сомбаза, акварелі Бюр'є, три краєвиди Дітмера. Видно, Розанетта не уявляла собі їхньої ціни. Метр Готро обернувся до неї:

— Отже! Щоб довести вам, що я хлопець добрий, зробимо так: віддайте мені цих Дітмерів, і я за все плачу. Домовились?

У цю хвилину Фредерік, якого Дельфіна повідомила про все в передпокої і якому трапилися на очі поняті, ввійшов до кімнати, не скинувши капелюха, намагаючись здаватися брутальним. Метр Готро знову прибрав статечного вигляду, а що двері залишилися відчинені, то він гукнув:

— Ну, панове, пишіть! У другій кімнаті: стіл дубовий, з двома висувними стільницями, два буфети…

Фредерік, зупинивши його, спитав, чи нема способу уникнути описування.

— О, звичайно! Хто платив за вмеблювання?

— Я.

— Тоді пишіть протест. У кожному разі, виграєте час.

Метр Готро поспіхом закінчив свої записи і, склавши протокол у справі мадмуазель Брон, пішов.

Фредерік не проронив жодного докірливого слова. Він розглядав плями на килимі, брудні сліди чобіт, що потопталися тут, і, розмовляючи сам із собою, сказав:

— Треба роздобути грошей!

— Господи, яка ж я дурепа! — похопилася Капітанша.

Вона пошпорталась у шухляді, витягла якогось листа і подалась у Товариство освітлення Лангедока, щоб отримати вартість своїх акцій.

Вернулася вона за годину.