Виховання почуттів - Флобер Гюстав

Папери були вже продані якійсь іншій особі! Службовець, глянувши на її документ, зобов'язання, підписане Арну, сказав:

"Цей папірець аж ніяк не дає вам прав на акції. Компанія цього не визнає".

Одне слово, її випровадили; вона задихалася, і Фредерік мусив негайно йти до Арну, щоб з'ясувати це питання.

Але Арну міг подумати, що він прийшов, аби під тим приводом повернути свої п'ятнадцять тисяч франків, через нього втрачених; до того ж така вимога грошей од людини, котра була коханцем його полюбовниці, здавалася йому мерзотою. Вдавшись до іншого способу, він дістав у домі Дамбрезів адресу пані Режембар, вирядив до неї посильного і таким чином дізнався, яке кафе тепер відвідує Громадянин.

То була маленька кав'ярня на площі Бастилії, де той проводив увесь день, непорушно сидячи в далекому кутку праворуч і ніби становлячи собою частину вмеблювання.

Заживши послідовно півфіліжанки кави, порцію грогу, бішофу, підігрітого вина, випивши навіть забарвленої вином води, він знову брався до пива і кожні півгодини, обмеживши свою мову найнеобхіднішим, кидав єдине слівце: "Кухоль!" Фредерік запитав його, чи бачиться він коли-небудь з Арну.

— Ні!

— На тобі! Чому б то?

— Бо він йолоп!

Можливо, їх розділяли політичні переконання, тож Фредерік вважав за доцільне довідатися про Компена.

— Худобина! — відповів Режембар.

— Тобто?

— Теляча голова!

— Ох! Поясніть мені, що таке теляча голова?

Режембар зневажливо посміхнувся:

— Дурниці!

По тривалій мовчанці Фредерік знову спитав:

— То він перебрався на іншу квартиру?

— Хто?

— Арну.

— Так. По вулиці Флерюс.

— Номер будинку?

— Хіба я буваю в єзуїтів?

— Як то — єзуїтів?

Громадянин відповів із люттю:

— На гроші одного патріота, з яким я його познайомив, ця тварина завела торгівлю церковним начинням!

— Не може бути!

— Зайдіть туди і подивіться!

Виявилося, чиста правда; Арну, оклигавши після апоплексичного удару, впав у набожність; зрештою, "він завжди був схильний до релігії", тож (поєднуючи гендлярство із щиросердістю, що було йому властиво), аби врятувати власні статки й душу, він узявся торгувати речами церковного вжитку.

Фредерік легко відшукав крамницю, на якій була вивіска з написом: "Готичне мистецтво. Реставрування образів. Церковні окраси. Розфарбовані скульптури. Ладан трьох волхвів…" і т. ін., і т. ін.

По кутках вітрини стояли дві дерев'яні позолочені статуї, пофарбовані циноброю й лазур'ю, — святий Іоанн Хреститель в овечій шкурі та свята Женев'єва з трояндами в фартусі й веретеном під пахвою; крім того, гіпсові групи: черниця, що наставляє на спасенну дорогу дівчинку, мати навколішках при ліжку, три школярі перед причастям. Найкраща була хижка, всередині якої виднілися ясла, осел, бичок і малятко Ісус, що лежав на соломі, справжнісінькій соломі. Полиці згори донизу були позаставлювані разками медальйонів, чотками всіх видів, кропильницями в формі мушель і портретами церковних знаменитостей, серед яких сяяли його превелебність єпископ Афр та сам найсвятіший отець, обидва усміхнені.

Арну сидів за прилавком і дрімав, опустивши голову. Він сильно постарівся, на скронях з'явилися прищі, і відблиск золотих хрестів, освітлених сонцем, падав на них.

Коли Фредерік побачив такий занепад, йому стало сумно. Однак, вірний Капітанші, він набрався духу і ввійшов; у глибині крамниці показалася пані Арну; він обернувся й пішов геть.

— Я не знайшов його, — сказав Фредерік, вернувшись додому.

І хоч він запевняв Розанетту, що зараз напише про гроші своєму нотареві в Гавр, вона спалахнула. Годі й уявити собі таку безхребетну людину, такого тюхтія; вона зазнає всіляких злиднів, тим часом як інші розкошують!

Фредерік думав про бідолашну пані Арну, уявляючи її в гнітючому, нужденному помешканні. Він сів до письмового стола, а що принизливий Розанеттин голос не втихав, то він гримнув:

— Та вгамуйся ти, ради Бога!

— Ти ще, дивися, станеш захищати їх?

— Таки стану! — крикнув він. — Чому ти така несамовита?

— А ти, чому ти не хочеш, щоб вони заплатили? Боїшся вразити свою колишню? Ну ж, признайся!

Його поривало жбурнути в неї настільного годинника; він не міг знайти слів. Розанетта, все ще метаючись по кімнаті, додала:

— Я притягну його до суду, твого Арну. Обійдусь і без тебе! — І вона зціпила губи. — Я пораджуся з юристом.

За три дні по тому раптом вбігає Дельфіна.

— Пані, пані, там якийсь чоловік із банкою клею, він геть налякав мене!

Розанетта вийшла на кухню й побачила якогось п'яного шалапута з лицем, покльованим віспою, з паралізованою рукою; він щось белькотів.

То був побігач метра Готро, він розклеював оповіщення. Протест Капітанші відхилено, тож заведеним звичаєм було призначено продажу майна з молотка.

Розсильний за те, що потрудився піднятися східцями, спершу зажадав чарку, тоді, гадаючи, що пані — актриса, почав канючити іншої ласки: щоб йому дали квитки в театр. Потім він кілька хвилин підморгував, не знати, на що натякаючи, і нарешті заявив, що за сорок су обірве краї оголошення, уже наклеєного внизу, на дверях. Розанетту названо там на ймення, — нечувана жорстокість, що засвідчувала безмірну ненависть Ватназ.

Колись Ватназ була вельми чутлива і навіть у сердечній скрусі написала листа Беранже, прохаючи поради. Але під ударами життєвих бур вона озлилась і тепер давала уроки музики, тримала їдальню, співпрацювала в журналах мод, здавала мебльовані кімнати, торгувала мереживом у середовищі легковажних жінок, а це спілкування дало їй змогу робити багатьом, у тому числі й Арну, деякі послуги. Раніше вона працювала в торговій фірмі.

Там вона роздавала платню робітницям, на кожну завівши по дві книжки й одну з них приховувала в себе. Дюссардьє, що з доброї ласки вів книжку такої собі Гортензії Баслен, надійшов до каси в ту хвилину, коли мадмуазель Ватназ принесла рахунок цієї дівчини — 1682 франки, касир їх оце зараз виплатив. А саме напередодні Дюссардьє записав у книжку Баслен 1082 франки. Під якимось приводом він знову взяв у дівчини книжку і, бажаючи покласти край цій злодійській історії, сказав їй, що книжку загубив. Робітниця простодушно переповіла цю вигадку мадмуазель Ватназ, а та, щоб не мати ніяких сумнівів, з байдужим виглядом стала розпитувати чесного прикажчика. Він коротко відказав: "Я її спалив!" От і все. Невдовзі після цього вона залишила фірму, так і не повіривши, що книжка знищена, і гадаючи, що Дюссардьє зберігає її.

Коли до неї дійшла звістка, що прикажчика поранено, вона прибігла до нього, сподіваючись одібрати книжку. Хоч як вона пильно нишпорила, але так і не знайшла її. По тому вона перейнялася пошаною, а згодом і любов'ю до цього хлопця, такого чесного й лагідного, такого сміливого й дужого! В її віці годі було плекати надію на подібний талан. Вона накинулася на нього з жадобою людоїдки і зреклася літератури, соціалізму, "втішливих доктрин та великодушних утопій", лекцій про "розкріпачення жінок", які читала, — усього, навіть Дельмара; кінець кінцем вона запропонувала Дюссардьє одружитися з нею.

Хоч вона й була його полюбовницею, він анітрохи не був закоханий у неї. До того ж він не забув про її шахрайство. Нарешті, Ватназ була надто багата. Він одмовився. Тоді вона в сльозах розповіла йому про свою мрію — відкрити разом із ним магазин готового одягу. Для початку в неї були необхідні гроші, які на тім тижні мали поповнитись іще чотирма тисячами франків; і вона призналася, що подала позов на Капітаншу.

Дюссардьє засмутився, бо це стосувалося і його друга. Прикажчик пам'ятав про портсигар, подарований йому на гауптвахті, вечори на набережній Наполеона, сердечні розмови, книжки, які давав йому Фредерік, численні його люб'язності. І він попросив Ватназ відмовитись од позову.

Вона взяла на глузи його простакуватість і виявила незбагненну ненависть до Розанетти; навіть багатства прагнула вона тільки задля того, щоб потім розчавити її власним екіпажем.

Ця безодня чорної злоби налякала Дюссардьє, і коли став точно відомий день розпродажу, він пішов із дому. Наступного ранку він зніяковілий прийшов до Фредеріка.

— Я мушу просити у вас вибачення.

— За що?

— Ви, мабуть, вважаєте мене невдячним: адже вона зі мною… — Він затинався. — О, я більше не бачитимусь із нею, я не буду її спільником!

Фредерік дивився на нього, нічого не розуміючи, і Дюссардьє спитав:

— Хіба не правда, що за три дні мають продавати майно вашої подруги?

— Хто це вам сказав?

— Та сама ж таки Ватназ! Я тільки боюся, щоб ви не розсердилися.

— Нітрохи, друже мій!

— Ох, справді, ви такий добрий!

І він скромно простяг маленького сап'янового гаманця. Там було чотири тисячі франків — всі його заощадження.

— Та що ви! О ні, ні!..

— Я добре знав, що ви образитесь, — зі слізьми на очах відповів Дюссардьє.

Фредерік потиснув йому руку, і добряга почав жалібним голосом його умовляти:

— Візьміть! Зробіть мені приємність! Я в такому розпачі! Зрештою, хіба не все пропало? Коли сталася революція, я вірив, що всі будуть щасливі. Пам'ятаєте, як було хороше, як легко дихалось! А тепер нам іще гірше, ніж колись. — Він утупився долі. — Тепер вони вбивають нашу республіку, як убивали іншу — римську. А бідолашна Венеція, бідолашна Польща, бідолашна Угорщина! Яка ницість! Спершу позрубували дерева свободи, тоді обмежили виборче право*, позачиняли клуби, знову запровадили цензуру й віддали школи в руки священикам*; бракує лише інквізиції. А чому б і не влаштувати? Бо ж консерватори ой як раді були б спустити на нас козаків! Забороняють газети, якщо вони виступають проти смертної кари, Париж переповнений багнетами, в шістнадцяти департаментах оголошено стан облоги, амністію ж знову відхилено! Він ухопився за голову, потім у відчаї розвів руки. — А все-таки, якби попробувати? Аби по-чесному, можна було б порозумітися! Та де там! Робітники не кращі за буржуа, он що! На днях, коли в Ельбефі сталася пожежа, вони відмовилися помагати. Якісь негідники взивають Барбеса аристократом! Щоб поглумитися над народом, вони хочуть обрати в президенти Надо, муляра, — ну що ви на це? І нічого не вдієш! Нічим не зарадиш! Усі проти нас! Я ніколи не чинив анічогісінького лихого, а проте відчуваю якийсь тягар на душі. Буде й далі так — я збожеволію. Краще б мене вбили.