Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс

— Братство між людьми.

— Так, і це теж. Але не тільки це. Більше, ніж це.

— А що ж ще? — запитав він вже без інтересу. — Що ще? Інше все — догма.

— Ну нехай догма, якщо тобі так хочеться, Неде, але це дуже нескладна догма: віра в себе. Нам більше нема на що опертися, дуже вже часто зраджують нас ті, хто береться керувати нами лише зі страху і ненависті до нас. Якщо все моє життя піде на те, щоб гнати таких зрадників з наших рядів, я буду вважати, що вона не пройшла даром ні для мене самої, ні для нашої справи. Де ж тут мучеництво? І хіба це така вже безглузда, нежиттєва мета?

— О, мета благородна! — сказав він, але без всякого наснаги.

— Що ж, значить, тебе і благородні цілі вже лякають?

— Ти знаєш, що це не так. Але, сказати по правді, мені зараз все одно — благородна твоя мета чи ні. Яка б вона не була, я не хочу, щоб ми через неї розлучилися. Нехай я не вірю або майже не вірю в твою догму, але я вірю в себе і в тебе. І від цієї віри я не відступлюся.

— Потрібно, Неде! Ти повинен відступитися. Твоя близькість для мене шкідлива. Ти — втілення того, з чим я борюся в собі. Як я можу повернутися додому, не звільнять від тебе? Адже ти принесеш з собою своє розчарування у всьому, свій викошений героїзм, свій самоаналіз, самообман, самобичування, весь свій душевний безлад.

Я не хочу цього. Ти, помимо своєї волі, загубиш все те, що я повинна зробити. А сам не будеш знати ні хвилини спокою, будеш відчувати муки, які зведуть тебе з розуму. Ні, ти не повинен зі мною їхати, Недді, це не потрібно ні тобі, ні мені. Для мене буде згубним твій вплив, а для тебе буде нестерпно товариство моїх близьких, ти ніколи не зрозумієш їх, не відчуєш себе серед них своїм. навіть в моїй родині ...

Він не сперечався; він знав, що вона має рацію. Її рідний дім в робочому кварталі Глазго виявиться для нього в'язницею, де він буде нудитися і врешті-решт загине. І все ж він відчував, що повинен все це побачити, повинен випробувати; і тому, не пояснюючи причин, він упросив її відкласти свій від'їзд на кілька днів. Вона неохоче погодилася, не бажаючи відмовити йому в прощальному проханні; і тоді він один, нічого їй не сказавши, подався в Глазго.

Він був окрилений своїм задумом, але вже до середини подорожі його надії стали згасати. Була неділя, і, коли залишився позаду залізничний міст, що служив кордоном і воротами світу міських нетрів, він вирішив, що спробує поглянути на цей світ очима Тесс. У чому його сила, його душа, чим він притягує її, питав він себе, крокуючи по холодній вулиці, яка відразу ж здалася йому безцеремонним глузуванням над застарілими традиціями класицизму. Кожен з її кам'яних будинків був неначе масивна брила, вирубана невмілим наслідувачем з чорного вугільного пласта. Стрункості, витонченості, плавності ліній, свіжості фарб не знаходилося місця на засмічених вулицях.

Все тут було стерте, позбавлене життя.

Спочатку його вразило, що тут не віяло гниллю, смородом життя, що розкладається. Це не було схоже на організм, підточений хворобою, навпаки, це було щось страхітливо міцне і непорушне, цитадель людської темноти, чиї стіни не пробити ззовні ніякими людськими зусиллями. Твердиня мороку! У нього застилало очі від її споглядання, але відвести погляд він не міг. Навіть люди стали здаватися йому якимись особливими, більше схожими на істоти, що вийшли із земних надр, ніж на звичайних людей. І все ж в кожному з спритних чорномазих дітлахів в чорних куртках і гумових чоботях, що стрибали і пустували на асфальті, він розпізнавав Тесс.

По боках тяглися будинку, глухі, замкнуті, кам'яні двори. Він зійшов на одні сходи, другі, треті, але запах вогкості, мила та дезінфекційних засобів — жалюгідних потуг на чистоту, безсилих перед коростою бруду, що в'ївся в стіни, — незмінно обертав його до втечі.

І чим далі він ішов, тим грізніше виникали в його пам'яті страшні подробиці, не відразу зафіксовані в свідомості: зелені діри щурячих ходів, прогнилі перила, на яких бракувало балясин, хиткі, надщерблені підлоги, вітер, що гуляє по забитим мотлохом коридорах, цвіль і важкий запах житла, сморід гниючих покидьків, щілясті двері, плями свіжої штукатурки, що нагадують присохлі болячки на тілі; і всюди: на дереві, на штукатурці стін — подряпини дитячих каракуль, сліди прагнення обділених людських істот хоч чимось замінити собі спілкування з живою природою.

Ось він, розпад! Але все ж ці стіни збудовані досить міцно, щоб ще довго бути свідками безперервної деградації людини. Твердиня мороку! Варто хоч на крок відійти, і вже здавалося, що це лише породження фантазії. Не може бути, щоб там жили люди! Стук грюкнувших дверей, біганина молоді на сходах — все це існувало в його пам'яті, але в дійсності існувати не могло. Ні ні! Жодна жива душа не стане грюкати дверима в такому місці.

З цим відчуттям він їхав додому, думаючи вже не про те, які почуття тягнуть Тесс в цю цитадель злиднів, але про те, що вона буде робити там. Коли вони зустрілися, він закидав її питаннями, що носили чисто практичний, діловий характер.

— Що ти думаєш робити? На що розраховуєш? Невже ти сподіваєшся, що можеш приїхати туди, озброєна тільки усвідомленням свого обов'язку, і зруйнувати це кам'яне чудовисько, знести його з лиця землі? Або твоя мета — оздоровити ці нетрі? В цьому ти бачиш сенс свого життя?

Її стомлювала і засмучувала необхідність відповідати йому, і в перший раз блідість її обличчя здалася йому дивною, лякала.

— Єдиний спосіб оздоровити таку нетрі — це висадити їх у повітря, — сказала вона без будь-якого виразу. — Мова йде про цілий світ, а не про одну вулицю. Ти і сам вже зрозумів це.

— Але ти все-таки вирішила повернутися на цю вулицю. Це і є, значить, вірний шлях для чесних людей? Назад, в нетрі, в нетрі.

Їй все більше ставала тягарем ця розмова, але вона терпляче продовжувала її: — Якщо хочеш дізнатися, чим живе людство, Неде, потрібно йти в гущу людську. Для мене, принаймні, це так, тому що в цьому єдина правда життя, на яку я можу опертися. Я повинна повернутися туди. Заради всього, у що я вірю, заради своїх близьких, заради самої себе я повинна повернутися туди і спокутувати ту зраду, яку колись зробила.

Він зрозумів одне, по суті, він завжди розумів це: вона Антей, який сильний лише до тих пір, поки не відірветься від землі.

— Але ж за стільки років ти жодного разу не їздила туди, — сказав він. Вона мовчки похитала головою. — Згадай все, уяви собі все — можеш ти уявити, як ти будеш жити там, Тессі? Можеш?

— Ні, — сказала вона. — І все-таки я поїду.

Він не міг дивитися на неї, не міг винести думки про недавній розквіт її жіночності, схожої на квітку, що розкривається під теплими променями сонця.

— Все від догми, — сказав він раптом. — Віра, благородна мета, неминучість — все це так, але догма залишається догмою. Так чи інакше, я поїду з тобою, — сказав він, намагаючись заглянути їй в обличчя, але вона дивилася в інший бік. — Чому мені служити, коли всі спроби служіння закінчуються у мене невдачею? І чого мені шукати, коли я все вже втратив? Мені байдуже, в чому сутність тієї справи, яку ти вважаєш праведною. Я поїду з тобою. Буду вірити в тебе, і нехай це замінить мені віру в себе.

Знову вона спробувала відштовхнути його, на цей раз майже відчаєм. — Якщо я у тебе щось відвоювала, так не змушуй мене знову втратити це! — вигукнула вона. — Більше я не стану тоскно чекати, коли закінчиться твоє моральне самовдосконалення. Більше так не можна, Неде. Не потрібно тобі зі мною їхати. Я не хочу твоєї віри в мене, твоєї любові, твоїх запевнень, що істина для нас тільки одне в одному. Адже ти справжній руйнівник, хоч сам і не усвідомлюєш цього! Ти все на світі хочеш звести до тієї незначної крупиці, яку називаєш особистістю, до цього вигаданого, неіснуючого абсолюту. Навіть в любові. Для мене це страшно. Може бути, люблячи тебе, я повинна була б прийти до такої ж повної безнадії, але я не можу — і не хочу. І тому я йду. Йду від тебе і від твого світу, який приречений на загибель. Я знаю свій шлях, він ніколи не співпаде з твоїм. Ніколи! У мене пропало б всяке бажання жити, якщо б я знову повинна була брести навпомацки поруч з тобою!

Це був кінець; вона розсудила — і йому залишалося тільки підкоритися її рішенню.

І ось тепер, після того як їх благородне прагнення знайти спільну дорогу в світі закінчилося невдачею, вони повинні були попрощатися серед сумовитих буднів залізничної станції, де люди здавалися тінями, що не заслуговують на увагу, а почуття — чимось, на чому не варто зосереджуватися. Розлучаючись, вони міцно вчепилися в залізні прути огорожі, як ніби в це зусилля м'язів пішла вся печаль і вся біль розлуки; потім обидва розтиснули руки і, повернувшись, пішли кожен у свій бік, несучи в собі більше почуття розлуки, ніж могла вмістити ця остання хвилина.

Розділ двадцять шостий

Але коли мотоцикл виніс його на простір першої сільської дороги, він уповільнив хід, тому що співчуття стало долати його і у нього раптом з'явилася думка повернутися і поїхати навздогін Тесс. Він загальмував. Обличчя в нього горіло і боліло, зведене напруженою гримасою; він сидів нерухомо, немов у якомусь заціпенінні, яке повільно гасило в ньому життя. Він знав, що не повинен переслідувати Тесс, і терпляче чекав, коли його воля здобуде звичну перемогу над хвилюванням. Однак хвилювання не минало, і тоді, прийшовши в лють, він вирішив, що переб'є його. Як скажений він помчав по розкислий дорозі, прагнучи в трясці і стрибках розгубити всі бажання, всі думки і турботи, всі інстинкти, що прив'язували його до землі. Він кинув кермо; з хвилину мотоцикл, підкоряючись силі інерції або тертя, ще нісся по дорозі, але потім, втративши напрямок, на повній швидкості проскочив поворот, пірнув в канаву, вимахнув з неї, метеором врізався в огорожу на іншій стороні і, перекинувшись кілька разів, відлетів в сторону. При цьому Гордона вирвало з сідла, неначе птицю, підхоплену шквалом, зметнуло в повітря і з усього розмаху гримнуло додолу.

Якби хоч одна людина була свідком того, що сталося, її могла потрясти настала слідом за тим зловісна тиша; сторонній шум безсило завмер перед безтурботністю сільської природи, нічого в ній не порушивши, — хіба тільки кілька овець, що паслись поблизу, з переляку розбіглися в сторони, але одразу ж забули про все і знову взялися мирно щипати траву.

Гордон лежав долілиць, цілий і неушкоджений, тільки злегка приголомшений силою свого падіння.