Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс
Страйк! Що може бути краще! Адже страйк — це те знаряддя, за допомогою якого ви маєте намір перекроїти світ. Це малий прообраз тієї великої боротьби, яка повинна привести вас до влади, чи не так? Ну ось і покажи мені її, Тессі. Адже тільки дія має для мене переконливу силу. Але я хочу, щоб ти мені її показала. Саме ти!
Тесс була аж ніяк не в захваті від усього цього. Навпаки, стрибки і пританцьовува ння Гордона дратували її. — Перестань скакати! — гримнула вона. — У мене вже голова болить від твоїх стрибків.
— Мені просто не стоїться на місці! — сказав він немов на своє виправдання. Але послухався і спокійно пішов з нею поруч. Він від душі намагався вловити її настрій, і вона це відчувала.
— Якщо ти хочеш побачити страйк, — сказала вона йому, — набагато краще тобі відправитися одному.
— Ні ні. Справа тут не тільки в тому, щоб побачити страйк. Що таке страйк, Тессі? Адже це — від слова "зіткнення". Сутичка, колізія. А кого і навіщо? Та й чи можна сутичками дійсно створити щось значне і потрібне?
Вона не здавалася, як і раніше недовірлива. — Ти і через це переплигнеш без усякого толку.
— Ні, дівчинко, обіцяю тобі. Я хочу побачити, відчути, зрозуміти. Але я хочу поглянути на це і твоїми очима. Так потрібно не тільки для мене, а й для тебе теж. Раз вже я прийшов до цього, Тессі, будь ласка, не ховайся від мене в свої спустошені глибини. Поїдемо завтра в Лондон.
Вона похитала головою і сказала спокійно: — Ти знаєш, що я вирішила розлучитися з тобою, Недді ... — Вона зупинилася. Не доказала.
Він перервав її: — Так, Тессі. Я знаю. Але тільки не так. Вона зволікала. Потім раптом немов вирішила вхопитися за щось, що витає в хмарному небі, і звести це на землю. — Добре, — сказала вона, перетворюючи оборону в напад. — Я з тобою поїду, Нед, але ...
— Ура!
— ... але тільки з однією умовою. — Останнім, відчайдушним зусиллям чіплялася вона за те, що він вже готовий був вирватись у неї і помчати знову в хмари. Він нетерпляче клацнув пальцями. — Заздалегідь на все згоден. Ну? Говори.
Його душевна легкість частково передалася їй. З лиця втекло напруження, але зосередженість залишилася: сині очі дивилися твердо, губи були рішуче стиснуті. Тільки щоки трохи порожевіли.
— Я поїду з тобою, я піду з тобою в доки, Нед, але тільки обіцяй мені довести справу до кінця. Нехай це стане для тебе тим звершенням, про яке ти говорив.
— Як це розуміти? — запитав він, прикидаючись здивованим.
— А так, що якщо ти повіриш в значення того, що побачиш, то ти не будеш мовчати. Скажеш про це щиросердно і так, щоб всі чули.
Він знизав плечима. — Прошу, обіцяю. Тільки навряд чи це комусь буде цікаво.
— Мені цікаво. І не тільки мені. Адже твій голос — теж голос як-ніяк. І він йде в рахунок. Але головне, це потрібно тобі самому.
— Невже це так уже й важливо?
— Дуже важливо. І вже потім не ухилятися, Неде. Ніяких половинчастих рішень і запізнілих роздумів. Якщо ти переконаєшся в правоті нашої справи, ти повинен вкласти в нього душу і всім, чим тільки можеш, служити йому.
— Наприклад, поїти страйкуючих гарячим чаєм?
— Може бути, і це. Але я не поїду, якщо ти не обіцяєш, що прямо підеш до мети. Пора покласти край твоїм безглуздим пошукам невідомо чого.
Він підняв голову. Зловісна хмара затягла небо.
— Ну, а якщо твоя страйк мене не переконає, дівчинко? Нехай я навіть багато в чому готовий прийняти вашу класову філософію, але ж видовище вашої класової колотнечі, радість звитяжних мас — все це може відлякати мене. Раптом таке майбутнє здасться мені жахливим? Раптом я вважатиму його неприйнятним для себе — особисто для себе?
— Тоді так і скажи. Але тільки скажи! Досить цієї гри в хованки ...
— А ти? Як це відгукнеться на нас з тобою? А, Тессі? Якщо ми остаточно розійдемося в поглядах, як нам тоді бути?
Але вона не дозволила збити себе і впевненою рукою вела його з захмарних висот вниз, на землю. — Там подивимося, — сказала вона. — Там подивимося. Я тільки хочу визначеності: за чи проти. І щоб про це було сказано вголос.
— Добре, — сказав він з жартівливій урочистістю. — Приймаю твою умову. — Тут йому раптом прийшла в голову забавна думка.
— Сподіваюся, Тессі, вони не скасують свій страйк і не підведуть нас?
Вона невимушено розсміялася. Однак її погляд, як і раніше тримав його. — Є ще одне міркування, — сказала вона лукаво.
— Змилосердься, Тесс! Не можна ж так відразу все на мене обрушити.
— Я думала про Гаміда ...
Але гарний настрій не покидав його. — Гамід теж братиме участь в цій затії.
— Яким чином?
— Якщо я щось нове зрозумію тут, я зрозумію це і для Аравії теж. Хіба істина не єдина? Для мене принаймні так, хоча вам всім, мабуть, це незрозуміло. Так, звичайно, якщо тут у мене нічого не вийде, тоді Аравія ...
Він зупинився біля хвіртки, влаштованої в загорожі, відкинув крючок і пропустив Тесс вперед. Потім не дуже спритним рухом зачинив хвіртку.
— Гаразд, не варто зараз про це говорити, — сказав він.
Перші краплі дощу впали на їхні обличчя.
— Що, побіжимо? — запитав він, підвищивши голос, як ніби кругом вже шуміла буря.
— Ні ні! Нехай нас гарненько промочить, — сказала вона в новому затишші, затягуючи тугіше жовту стрічку, яка перехоплює на потилиці її чорне волосся.
Через кособокий пагорб біжучою пеленою насувався дощ, квапливо витісняючи ще залитий світлом простір попереду. І в цій яскравій золотистій смузі світла чітко виступали гайок, скислі поля, звивини стежинок, в'язи в плутанині гілок, могутні дуби, зграйка білих птахів, які метушливо клювати щось на розпушеній, зораній землі. З труби фермерського будинку, зовсім рожевого в сонячних променях, йшов дим. Білій, сліпучо-білою цівкою піднімався він у небо. Все ніби завмерло в гармонії цих останніх миттєвостей — ідилічний гімн англійському ландшафту. І раптом все приховала жива завіса дощу і прямо в обличчя захльостав косий веселий потік. Вони з реготом шльопали по калюжах, неначе школярі, що квапляться додому, і, кліпаючи, струшували краплі, які заважали їм бачити дорогу, бачити ландшафт, що розстелявся навколо. Знайомий ландшафт, прекрасний навіть зараз, під дощем.
Розділ двадцять четвертий
Опинитися раптом на голій землі східної околиці Лондона; виринути з чорного жерла підземки і котити серед сумбуру під'їзних шляхів, повз старих дерев'яних пакгаузів, що тісняться по сторонам; бачити Лондон в туманної далині, причому схожий на занедбані, порослі бур'янами руїни десь в пустелі, — який захоплюючий і багатообіцяючий початок для подорожі в інший світ.
Тут був простір. Дивне відчуття порожнечі народжували забудовані ділянки Боу і Бромлі, що полого сповзають до річки. Гордон і Тесс сиділи мовчки в закоптілому тролейбусі серед докерів в чорних куртках, зайнятих своїми розмовами, що складались з похмурих, уривчастих фраз. Гордон раптом нахилився до Тесс і сказав їй стиха:
— Треба було мені, мабуть, надіти брудну сорочку, чорну кепку.
— Це ще навіщо?
— Ми дуже помітні. Кидаємося в очі. Хоч чорну кепку треба було. — Він провів рукою по своїй великій непокритої голові.
— Ти не докер. Навіщо ж тобі бути схожим на докера?
З зростаючим хвилюванням Гордон дивився, як з вузьких бічних провулків вливаються все нові і нові людські потоки, утворюючи на дорозі густий натовп, крізь який вже насилу прокладав собі шлях тролейбус. Біля залізничного переїзду довелося зупинитися. У двох або трьох місцях ораторствували якісь люди, навколо яких збилися купки слухачів.
— Приїхали? — запитав Гордон, бачачи, що частина докерів виходить з тролейбуса.
— Ще ні, — відповіла Тесс. — Ми поїдемо далі, на Коннаут-стріт, до доку Альберта.
Тролейбус дзвінками і поштовхами вимагав, щоб йому дали дорогу, але дорогу все щільніше забивали одягнені в темне люди.
Наелектризований потребою руху, Гордон скочив, немов струснувши кайдани, і став пробиратися до виходу.
— Підемо пішки, разом з ними, — сказав він Тесс. — Куди вони прямують? Що там, попереду? Він оглянув сірі виголені лиця — ні рішучості, ні прагнення до мети. — Всі люди похилого віку, повільний, важкий народ, — сказав він. — Ти впевнена, що страйк відбудеться? У них вигляд такий, ніби вони просто йдуть, як завжди, на роботу. Може бути, страйк скасували?
— У тебе якісь безглузді уявлення, — сказала вона йому. — Не думай, що тебе раптом підхопить і понесе стихійною силою. Страйк — це ...
Але він, не слухаючи заперечень, вже влився в натовп і покрокував серед щільної лави докерів, прикриваючись, ніби плащем, їх близькістю. Нарешті людський потік вилився на перехрестя. Звідси і починалася Коннаут-стріт; вони перетнули залізничне полотно і опинилися на круглій площі, де суцільною стіною стояли люди. Стояли спокійно, мовчки, курили і дивилися на масивні дерев'яні ворота доку Альберта, що підносились перед ними..
— Так це тут? — запитав Гордон, здивований цією нерухомістю і тишею.
— Так. Головне — тут.
Самого дока звідси не було видно. Ні величезного двору, ні складських приміщень. Тільки кілька будиночків, залізничне полотно, заросле бур'яном і на тлі неба ажурний силует ферми підйомного крана.
— А тепер що буде? — запитав він.
— Побачиш. Мовчи і чекай.
Уздовж полотна юрмилися поліцейські в мундирах і касках.
— Глянь-но на цих, — сказала Тесс. Її голос немов розсипався окремими дзвінкими різкими нотками.
— На кого?
— Ось на цих! — Вона вказувала на якихось людей в макінтошах невизначеного кольору, що прагнули триматися ближче до натовпу. Це теж була поліція, якій мундиром служило відсутність мундира. Але гірше всіх оті. – Біля замкнених воріт вистроївся в мовчанні загін поліцейських. Вони були в мундирах, але замість касок на головах у них були кепі. — Тримайся від них якнайдалі, Неде. Вони завжди намагаються штовхнути, дати підніжку, звалити, а того, хто впав, б'ють ногами. Намагайся не підходити до них близько.
— Але на них ніхто й уваги не звертає. Чому ж не видно ніяких ворожих випадів? Якщо це такі негідники, чому до них ставляться без злоби? — Його не пройняв раптовий порив ненависті Тесс, її дзвінкий голос, короткий гнівний рух голови. — Або ці докери так само бояться поліції, як ти?
— Хіба у них переляканий вигляд? — запитала вона, озирнувшись на тих, хто їх оточував.
— По-моєму, у них напрочуд сумирний вигляд, — сказав Гордон, видершись на перекладину огорожі і допомагаючи Тесс всістися поруч з ним.
