Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс

Можливість глибше розібратися у всьому цьому представилася через кілька днів, коли Тесс прийшла до нього в кімнату (де він тепер проводив дні і ночі за читанням), відгороджуючись від життя, що йшло мимо. Вона прийшла виговоритися; відчувалося, що їй вже не під силу тримати в собі те, що її мучило.

— Невже я схожа на цю людину, Неде? — з видимим зусиллям запитала вона. — Невже я веду такі ж розмови? Кажу ті ж слова? Так само впевнено і самовдоволено тримаюся тут і так само бундючно просторікую про своє походження і свої почуття?

Мак-Квін переслідував її; вона закривала очі, намагаючись забути цей створений нею самою образ — його зручну позу в м'яких кріслах, серед пухових подушок, фальш його грубих черевиків, все те, в чому їй бачилося відступництво, зрада самій собі. Гордон зрозумів, що так не до вподоби їй. Він тепер безпомилково знав, звідки взялося в ній раптове прагнення вивільнитися, не торкатися більше до того, з чого складалися обстановка і дух цього будинку і цього життя.

— Невже я так само огидна? — запитала вона і здригнулася.

Він добре знав Тесс і тому не розчулився. — Ти його надто вже всерйоз приймаєш, — зауважив він.

— Але ж це вкрай розбещена людина!

— Розбещена? Що за нісенітниця!

— Саме зогнила. Хіба ти не бачиш, що відбувається з тими з наших соціалістів, які, видершись з низів, зі смаком розсілися на верхівці? Вони зраджують нас заради респектабельного чорного циліндра і видимості влади, що дає їм деякі привілеї і надуту поважність правителів країни. Ненавиджу їх!

— Даремно витрачаєш ненависть, Тессі. Чи варто звертати на них увагу?

— Варто, бо вони, прийшовши до влади, скочуються кудись в калюжу і копошаться в грязі, сопучи і крекчучи. А такі, як цей, гірше за всіх — саме тим, що прикидаються, ніби у них вціліла совість, і виставляють напоказ свої черевики і брудні руки в знак того, що залишилися людьми з народу. Оперетковий Фауст! Придворний бунтівник Його Величності! Жалюгідний горлатий придворний бунтівник, ярмарковий шукач справедливості. Він навіть огидніше, ніж я собі уявляла.

— Навіщо тобі потрібна була ця дешева містифікація — промовчати про те, хто ти така?

— Він відмінно знав, хто я така.

— Зовсім він не знав! — наполягав Гордон.

— Ні, знав! Знав! Не міг він прийняти мене за дівчину вашого кола.

— Ти помиляєшся, дівчинко!

— Дуже прошу тебе, Неде, ніколи більше не клич мене "дівчинко". — Вона втратила будь-яку владу над собою, в її холодних сльозах був пристрасний порив, якого він не міг зупинити. Він знав, що ще трохи — і все буде скінчено: вона крикне вголос, що більше не може залишатися тут. Ці слова висіли в повітрі; ще не сказані, вони вже вгадувалися в її хвилюванні, в її відразі до самої себе.

— Чи не хочеш ти зірватися і втекти? — сказав він, навмисно забігаючи вперед. — Повернутися на свою брудну вулицю! Під материнське крило теслярихи місіс Кру! — Він дражнив її, але в той же час знав, що ризикує втратити її назавжди, якщо не дасть якоїсь обіцянки, не поступиться чимось сам.

— Ти і без мене можеш гарненько борсатися тут в пошуках безглуздих одкровень, — зі злістю сказала вона. — Я не збираюся все життя сидіти з тобою в пітьмі на вершині гори і чекати. Чекати, коли ти нарешті наважишся кинутися вниз! Відпусти мене!

Долаючи її опір, він підвів її до вікна і легенько, ненав'язливо просунув свою руку під її. Але в цьому русі, майже несвідомому, була все ж ласка. — Ти справді хочеш повернутися в Ланкашир, Тессі? — запитав він серйозно і м'яко.

— Ні, — відповіла вона, відразу поникнувши. — Я не можу повернутися, і ти це знаєш. Я знову відірвалася від ґрунту. У мене не вистачить сил, щоб повернутися. Туди, в усякому разі. Зараз це все вже стало спогадом, чорним і гнітючим. Але сидіти і чекати тут я теж не можу, Недді. Заради бога, виріши нарешті що-небудь. Адже безглуздо кидатися на всі боки в пошуках істини, коли саме життя тицяє тобі цю істину в обличчя.

— Це — твоя істина, — вперто заперечив він.

— Моя істина, твоя істина! Це істина всіх людей. Та сама, про яку ти нудишся. Подивися ж їй нарешті в очі. Прийми або покинь. Я вже ні на чому не наполягаю, я тільки хочу, щоб ти йшов до своєї мети, якою б вона не була.

Схил, покритий пишною зеленою травою, скочувався, здавалося, в глибину зарослого ряскою ставка; алмазні бризки виблискували на схилених до води гілках; вдалині, прорвавши павутину туману, полум'яніла мідна крона самотнього бука. Хемпшир, сирий і імлистий, неначе плив під своїм низько навислим небом.

— Моя мета вже близька, — сказав він недбало, але в той же час обачно; про обачність він тепер ніколи не забував. — Річ у тім, Тессі, сам не знаю чому, але я, здається, прийшов до думки, що твоя класова боротьба ближче якщо не до істини, то до мети більше, ніж усе те, про що говорять інші. Ні, ні, мені ніякого діла немає до класової боротьби! Але чомусь я краще Мак-Куїна розумію і відчуваю дух єдності, яким сильні твої робочі квартали. Я тепер знаю, де справжня сила, від кого можна найбільше очікувати. Біда тільки в тому, що навряд чи я коли-небудь зможу полюбити твій клас. А я йому не потрібен — ось що для мене найстрашніше.

Але це напівпризнання не торкнулося її; ім'я Мак-Куїна знову оживило перед нею ненависний образ, і їй знову захотілося піти, втекти.

Він міцніше стиснув її лікоть і сказав: — Я розумію, Тессі! Я все розумію! Але дай мені ще трохи часу. Є ще один світ, який я повинен побачити лицем до лиця. Тільки один! — Він говорив серйозно, але з якимось хлоп'ячим захопленням. — Так що не квап мене.

Вона не намагалася вирватися; але сльози її висохли, вона закусила губи і знову дивилася твердо і рішуче. Її руки, не пещені і чимось несподівано зворушливі, трохи тремтять, видаючи хвилювання. Але вона не ворушилася, майже не дихала, поки його тепла рука не торкнулася ненароком до ледь помітної опуклості її грудей. Вона здригнулася, притиснула його руку, зітхнула, і хвилювання захопило її. Воля її здала; тепер вона потребувала жалості. Вона припала до нього і так стояла, поки він шорстким від вітру пустелі пальцем розмазував невисохлі сльози по її розпалених щоках.

Місіс Гордон прийшла до Тесс з розпитуваннями про сина.

— Де він, Тессі? Я його останні дні зовсім не бачу. Він в Лондоні? Він все ще знімає цю огидну кімнату на Фулхем-род? Зараз він теж там?

— Ні. Від кімнати він відмовився. По-моєму, він в Лондоні у Везубі.

— Дивна особистість цей Везубі. Щось в ньому є не цілком доброякісне. Як ви думаєте, Тессі, Неду ніщо не загрожує?

— Ні ні. Можете про нього не тривожитися.

Потай схильна до деякої чутливості, місіс Гордон ставилася до Тесс по-материнськи щиро та тепло, а та платила їй ласкаво-шанобливим ставленням, в якому були і чуйність і вміння лавірувати між гострими гранями характерів матері і сина. Нехай цілі світи поділяли обох, все одно їм було добре разом, тому що їм цього хотілося. Приємно побродити з кошиком по сільських дорогах, зайти в два-три знайомих будинку в селі; таке ходіння за покупками стало у них незмінною і милою традицією.

— Терпіти не можу ці мотузкові сітки, з якими всі тепер ходять, — сказала місіс Гордон, подаючи Тесс кошик. — Вони перетворюють життя в якесь суцільне похмуре очікування. Стаєш більше схожий на звіра, що підстерігає здобич, ніж на людину, що виходить купити собі їжу.

Тесс несла свій кошик, як доярка дійницю, надівши її на мармурове білу руку біля самого ліктя.

— Якщо вже вам подобається тримати кошик так, — сказала місіс Гордон, — то ви повинні не розмірно крокувати по дорозі, а бігти, підстрибуючи. Ну ж бо! Я люблю дивитися, як бігають підтюпцем. У наш час навіть діти, здається, цього вже не вміють.

Тесс розсміялася і взяла її під руку. — Бачили б ви Неда, коли йому раптом закортить перестрибнути через паркан. Уявіть, в ньому ще живі подібні бажання.

Місіс Гордон, трохи зажурившись, кивнула головою. — У Неда все завжди жваво, Тессі. Усе. Мені здається, він пам'ятає кожну прожиту їм мить, включаючи і те, що він в цю мить відчував або думав. Може бути, саме тому він не любить згадувати про своє минуле.

Темою їхньої розмови завжди служив Гордон; кожної хотілося щось про нього почути, і кожна готова була що-небудь про нього розповісти.

— Невже це минуле так вже неприємно йому? — засумнівалася Тесс.

— По-моєму, дуже, — відповіла місіс Гордон. — Вас ніколи не дивувало, що у Неда зовсім немає друзів?

— Як це немає! А Сміт, а Везубі, а ... а Мак-Квін ... — нестерпний був навіть звук цього імені.

— Дивно, що ви вважаєте Сміта його другом, — несхвально зауважила мати. — Сміт для Неда не більш, ніж забава.

— Ні, ні. Сміт — справжній друг. Може бути, Нед несвідомо, але і любить Сміта, і цінує, і має потребу в ньому.

— Що ж, тим краще, якщо вам так здається. Але я-то говорила про колишніх його друзів. Коли Нед повернувся, багато хто з них хотіли відновити з ним дружбу, але він усіх віднадив.

— Я думаю, це тому, що він всі свої почуття віддає своїм арабським друзям, — обережно припустила Тесс. — Вони, мабуть, тепер найближчі йому люди. Він все ще більше араб, ніж англієць. Він себе тут почуває вигнанцем.

— Як можна на батьківщині відчувати себе вигнанцем, Тессі? У мене це не вкладається в голові. Він в Англії. А Англія — його батьківщина.

— Ходімо через вигін, — раптом запропонувала Тесс, і місіс Гордон, піддавшись її наполяганням, протиснулася крізь вузький лаз в огорожі з глоду і ступила на стежку, протоптану на в'язкій землі коров'ячого пасовища. Але, зробивши два кроки, зупинилася і рішуче повернула назад.

— Ні, не піду цією дорогою. На тому краю луки я бачу місіс Джоллі, а вона вічно пристає, щоб я купувала в неї яйця, масло і навіть вершки понад те, що належить за нормою. По-моєму, це нечесно. Якщо продуктів харчування не вистачає, всі повинні страждати від цього в рівній мірі, і нічого страшного тут немає. Я завжди з трудом стримуюся, щоб не відчитати цю місіс Джоллі як слід.

— Коли я жила в Ланкаширі, — заперечила Тесс, — ми в недільні дні завжди відправлялися по селах роздобувати яйця, масло і вершки. Про моральний бік справи ніхто не думав. І вам це ні до чого. Ходімо! Якщо можна що купити, купимо і влаштуємо бенкет на весь світ ...

— У ваших ланкаширських друзів були діти.