Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс
Тепер він зверху дивився на скупчення темних кепок і шийних хусток. — Що ж, вони так і будуть стояти, не рухаючись з місця? Це і є страйк?
Здавалося, він має рацію у своїй зневірі. Але раптом невисокий чоловічок в окулярах без оправи і в твідової куртці скочив на тумбу біля переїзду і закричав:
— Брати! Слухайте, що я вам скажу! Брати! — Люди стали озиратися на його голос і підходити ближче, відтісняючи поліцію трохи в сторону. — Сюди, хлопці! Всі до мене! — Він зробив знак тим, хто був ближче, щоб вони покликали інших, потім з упевненістю малорослої людини утвердився на своєму підніжжі і, відпустивши стовп, за який тримався, заговорив, жестикулюючи без перешкоди обома руками.
— Отже, брати, ми страйкуємо. Тепер це вже факт, ми страйкуємо. Вчора, як ви знаєте, керівництво СТНР [20] винесло рішення про виключення з профспілки братів Дікенса, Тімоті і Мирно. Рішення остаточне і оскарженню не підлягає. Профспілкові боси вигнали всіх трьох геть. У відповідь ми застрайкували, і, вірте мені, хлопці, це справа серйозна, якщо вже робітникам доводиться виступати проти профспілкових верховодів на захист справжніх основ тред-юніонізму і солідарності робітничого класу.
У відповідь — ні нарікань, ні зітхань, ні загроз. Нічого!
Але Гордон розумів, що є щось значне в цьому мовчанні, і силкувався вловити його сенс, з першої ж хвилини ясний для Тесс. По виразу її обличчя, по проникливому погляду, по незвичайному кипінню пристрастей, що вгадувалося в ній, було ясно, що вона дихає одним повітрям з цим натовпом, охоплена тим самим поривом глухої ненависті, якому він залишався чужий. Він питав себе, чому це так. І приходив до думки, що вся справа в його невігластві, — адже йому і зараз було незрозуміло, чого, по суті, домагаються страйкарі і чим сильне це збіговисько людей саме по собі.
З'ясування фактичних обставин мало чим допомогло йому. Оратор-шотландець нагадав, з чого все почалося. Рік тому докери відмовилися розвантажувати два канадських судна, що прийшли в порт, в знак солідарності з профспілкою канадських моряків, які проводили в той час страйк. За відмову від розвантаження лондонські докери були піддані локауту. Це була не страйк, а саме локаут судновласників. Але цей локаут отримав підтримку лейбористського уряду і верховодів Ради тред-юніонів. І ось тепер, через рік, брати Дікенс, Тімоті і Мирно були виключені з профспілки як ініціатори відмови від розвантаження канадських суховантажів.
Дотримання елементарних основ профспілкової солідарності ставилося їм у злочин. Верховоди СТНР грали на руку підприємцям, намагаючись зламати бойовий дух докерів. Вони нападали на представників робочої маси, щоб убезпечити власні теплі містечка в Транспортній палаті. Але на цей раз вони перебрали міру. Напад був занадто безцеремонним. Докери повинні виступити на підтримку своїх низових керівників.
— Адже це виходить — свій проти свого, а не клас проти класу, — розчаровано зауважив Гордон. — Де ж тут класова боротьба, якщо страйк висловлює протест проти дій профспілки? Де ідея?
Але вона не слухала його: всю її увагу було спрямовано на шотландця, який із запалом, небезпечним для його рівноваги, кидав в пастельне небо свої викривальні слова.
— Артуру Дікіну і босам з СТНР легко сидіти в Транспортній палаті і іменувати себе профспілковими керівниками, зокрема вашими керівниками. Бачили ви їх коли-небудь тут, хлопці? Прийшли вони до вас сьогодні? Озирніться, подивіться навколо себе. Якщо Артур Дикин і компанія справді наші представники, чому вони не борються за поліпшення наших умов? Та чи знають вони хоча б, як ці умови? Бачили вони коли-небудь, як ми тут чекаємо годинами, під час дощу, в сльоту, в сніг? Нікуди сховатися, ніде сховатися, а коли цим шляхом проходить поїзд, доводиться щоразу кидатися врозтіч. І ось в таке згубне місце люди повинні тягатися в очікуванні роботи, та ще по два рази в день. А якщо і дочекаєшся цієї роботи? Чи пробував Дикин їсти ті помиї, які складають нашу єдину їжу за весь дванадцятигодинний робочий день? Бував він в наших туалетах — брудних ямах, де сидиш, як тварина, під відкритим небом і у всіх на виду? Чи знає він, як приємно сідати в тролейбус, коли всі від тебе сахаються, бо ти весь в бруді, засмальцьований і наскрізь пропах хлівом, — а все тому, що на роботі ніде вимитися і змінити одяг? Газети і політики клянуть нас на всі лади, якщо через страйки затримується вивантаження продовольчих товарів; але подумав хтось із них хоч раз, в яких умовах ми працюємо, вивантажуючи ці товари? За кого вони нас вважають? За кого вважають нас наші боси — за худобу, яка кращого не заслуговує!
Підійшов товарний потяг; паровоз тягнув низку вагонів-рефрижераторів; він з ревом випустив пар, розштовхуючи в сторони натовп, що скупчився на переїзді. Поїзд уповільнив хід, зупинився, потім з гуркотом рушив далі, але поліцейські скористалися становищем і тепер гнали окремі купки докерів уздовж полотна.
Один поліцейський з палицею в руці опинився раптом перед Гордоном, що з цікавістю дивився на все це, і, не давши йому отямитися, стягнув його з огорожі.
— А ну, злазь! — гримнув він. — Нічого тут стирчати. Заважаєш руху. Марш!
У пам'яті Гордона ожив образливий удар, отриманий ним одного разу від вартівника біля форту Уінслоу, поблизу селища Ашіка.
Арабський непотріб бахразського вартового прозвучав в окрику рум'яного лондонського поліцейського — адже це і був той зразок, за яким Уинслоу муштрував своїх арабських олов'яних солдатиків: неосвічений хам, що не бачить і знати не хоче, з ким він має справу.
— Смердючий виродок свині! — зі сказом процідив йому Гордон; і хоча це було сказано по-арабськи, фізіономія поліцейського злякано скривилася, як від ляпасу, і він озирнувся по сторонах, не наважуючись проявити владу без підмоги.
Тесс вчепилася в рукав Гордона і потягла його геть, з несподіваною силою долаючи його опір.
— Адже я ж говорила тобі: Не зв'язуйся! — задихаючись твердила вона, вштовхуючи його в натовп, що відходив, ступаючи по дорозі. — Невже ти не розумієш, чим це може скінчитися, якщо тут затіяти бійку?
— Все краще, ніж ця овеча смиренність, — мовив він. — Варто було жменьці поліцейських помахати кийками, і всі твої страйкарі розбіглися. Де ж тут класова боротьба або хоча б класова солідарність?
— Ти просто дурний! — нещадно відрізала вона. — Адже поліція тільки того і добивається, щоб хто-небудь пустив в хід силу. Як ти думаєш, чому всі ці люди ховають кулаки в кишені, коли їх ганяють, немов малих дітлахів? З боягузтва, по-твоєму? Нічого, коли потрібно буде, вони зуміють дати відсіч. Але зараз ще не час.
— І тому вони покірно розповзаються в сторони, — зауважив він. Але він і сам знав, що не маю рації. Докери йшли за рудим шотландцем, намагаючись підбадьорити його криками, і, коли він забрався на пішохідний місток біля другого переїзду, вони відразу стовпилися навколо. А він вже продовжував свою промову.
— Хочете, я розповім вам, що ще придумали Дикин і компанія? — крикнув він, побачивши, що наближаються поліцейських. — Вони підіслали до нас шпигунів-стенографів, щоб ті записували все, що тут йдеться. Тільки подумайте, хлопці, — шпики з робочих, члени нашого ж профспілки. Якщо поліція цим займається, що ж, на те вона і поліція, але коли наші ж профспілкові лідери пускаються на такі справи, збирають докази проти нас, — це інакше як підлістю не назвеш. Мало того. Бачите ви цей місток, на якому я зараз стою? По ньому вже давно ніхто не ходить, проте він стоїть тут сорок років і нікому не заважає. Так ось тепер його вирішили знести. Вчора вже почали ламати ступені, щоб жоден оратор не міг більше говорити звідси. Вам не належить слухати ніяких ораторів. Вам належить тільки виконувати накази Артура Дікина, який керує вами на відстані, зі свого кабінету в Транспортній палаті, звідки він вечорами котить на власній машині додому, на свою заміську віллу.
З-за зсуву насипу покинутої залізничної гілки вже поспішали до нього поліцейські, але він вчасно стрибнув вниз, встигнувши крикнути: — За мною, брати, на коннаутській пустир! Там поговоримо про все. За мною! Хай там як, на пустирі, нехай спробують звинуватити нас в тому, що ми заважаємо руху.
Докери розступилися, даючи йому прохід, і коли, пробігши по цьому проходу, він звернув на Коннаут-стріт, весь натовп потягнулася за ним.
Гордон не відразу пішов за натовпом. Він стояв і дивився на заросле бур'янами залізничне полотно, на порожню станційну будівлю псевдотюдоровської архітектури — її сумний занедбаний вигляд надавав їй монументальності, якої вона не мала навіть в свої кращі дні.
— Подивися, це схоже на Лондон Річарда Джеффріса [24] — безлюдно, запущене, всюди сліди занепаду і руйнування. Перевернути тільки — і все розсиплеться на порох.
— Це просто стара залізнична станція, закрита через непотрібність, — сказала Тесс. — І бог з нею. Нічого розчулюватися руїнами, Неде! Йдемо, дослухаємо оратора.
— Мені досить того, що я вже чув, — задумливо мовив він.
— А мені ні. Йдемо, куди всі йдуть.
Вони приєдналися до довгого чорного потоку, який вливався в вузьку горловину пустельній вулиці, що самотньо простягнулася серед відкритого простору. За її останніми будинками, на краю похмурого пустиря, зеленіла трикутна ділянка, покрита вологою травою. Поруч був свинарник, обнесений парканом з проржавілого рифленого заліза, — потворна пляма навіть на цьому невибагливому тлі.
Сюди і попрямував шотландець, щоб продовжити свої викриття. Але це виявилося не так-то просто. Підтягнувши до паркану ламану тачку, він вліз було на неї, але високий паркан приховував його від присутніх на пустирі слухачів. Тільки коли за справу взялося чоловік десять, вдалося за допомогою цегли, ящиків та старих консервних банок спорудити таке підніжжя, стоячи на якому оратор височів над парканом.
— Ось вона, класова боротьба! — видершись на цей сідало, звернувся він до своїх слухачів. — Адже навіть сюди дісталися, навмисне поставили в цьому паршивому свинарнику огорожу вище, щоб ми не могли більше користуватися тачкою як трибуною. Кепські справи, брати, якщо закон, порядок і профспілкова дисципліна добралися вже до свинарника! Ну що ж, вони роблять свою справу.
