П'єр і Жан - Мопассан Гі де

Якщо старий холостяк, який не має спадкоємців, лишає свій статок обом синам свого друга,— то це зрозуміло і природно; але коли все цілком дістає один син, то люди, звичайно, дивуватимуться, перешіптуватимуться і почнуть лукаво посміхатися. Як це він сам не догадався, чому не відчув цього батько, як його мати не збагнула цього? Ні, вони надто зраділи цим несподіваним грошам, щоб у них зародилася ця думка. Та, зрештою, хіба такі чесні люди, як його батьки, здатні запідозрити таку мерзоту?

Але всі інші люди,— сусіди, крамар, постачальник,— що знають їх, хіба ж не переказуватимуть вони цю огидну плітку, не будуть глузувати, тішитися, насміхатися з його батька і зневажати його матір?

І те, що зауважила дівчина з пивної,— що Жан білявий, а він чорнявий, що вони не схожі ні лицем, ні ходою, ні постаттю, ні вдачею,— тепер зразу впаде всім у вічі. Коли доведеться комусь говорити про одного з Роланових синів, питатимуть: "Про якого це, — про справжнього чи прижитого?"

Він встав, вирішивши попередити свого брата, застерегти його проти жахливої небезпеки, що загрожує ^е-сті їхньої матері. Але ж чим допоможе Жан? Найпростіше, безперечно, було б зректися спадщини, нехай •вона дістанеться бідним, і пояснити друзям та знайомим, які знають про це, що заповіт мав .неприйнятні пакти та умови, що Жан, по суті, став би не спадкоємцем, а лише виконавцем духівниці. —

Біля самого батьківського дому він зміркував, що треба побачитись з братом віч-на-віч, щоб не розмовляти про ці речі при батьках.

З порога вже почув він гомін голосів та регіт в залі; а ввійшовши, побачив пані Роземійї та капітана Бозіра, яких привів його батько й залишив обідати, щоб відсвяткувати радісну новину.

Для апетиту подано було вермуту та абсенту, і зразу ж у всіх став веселий настрій. Капітан Бозір, маленький чоловічок, зовсім округлий через вічне кружляння по морю, всі думки якого теж здавалися округлими, немов берегова галька, реготав на все горло і був переконаний, що життя чудове і що в ньому треба скористатися всім.

Він цокався з старим Роланом, а Жан наливав обом жінкам по другій чарці.

Пані Роземійї відмовлялась; Тоді капітан Бозір, що був знайомий з її покійним чоловіком, вигукнув:

— Годі-бо вам, пані,— "bis repecita placent", що по-простому означає: "Другий келих вермуту ніколи не зашкодить". Я, бачте, з того часу, як покинув плавати, щодня перед обідом заживаю дві чи три чарки цієї штучної бокової качки! До цього, після кави, додаю ще келих кілевої качки, що на вечір створює ціле бурхливе море. Проте я ніколи не доводжу до шторму, ні, ні — боюся аварії.

Ролан, мореплавну манію якого тішив старий моряк дальнього плавання, сміявся від щирого серця з уже почервонілим лицем і тьмяними від абсенту очима. В нього було величезне черево крамаря, саме лише черево, яке, здавалось, поглинуло решту тіла, товсте, обвисле черево, як у людей, що завжди сидять і зовсім не мають ні стегон, ні грудей, ні рук, ні шиї, ніби сидіння на стільці зібрало в одне місце все їх тіло.

Бозір, навпаки, хоча й низенький та товстий, був наче вилитий і пружний, немов м'яч.

Пані Ролан ще лише пригубила першого келиха і, рожева од щастя, блискучими очима милувалася своїм сином Жаном.

Зараз він не стримував своєї радості. Справу скінчено, справу підписано,-^ він мав двадцять тисяч франків

ренти. В тому, як він сміявся, як гучно лунав його голос, в тому, як він поглядав на людей, в його вільних невимушених жестах, в його поважності вже відчувалась та самовпевненість, яку дають гроші.

Коли запросили до столу і старий Ролан хотів був подати руку пані Роземійї, його жінка заперечила:

— Ні, ні, старий,— сьогодні все Жанові!

На столі усе сяяло незвичайним блиском: перед прибором для Жана, що сидів сьогодні на батьківському місці, височів величезний, перевитий стрічками букет, справжній урочистий букет, що нагадував прикрашену прапорами баню якоїсь споруди. Навколо нього стояли чотири вази: одна з пірамідою чудових персиків, друга — з велетенським тортом, начиненим збитими вершками і оздобленим дзвониками з розтопленого цукру,— цілий собор з бісквіта, третя — з ананасами в прозорому сиропі, і четверта — нечувана розкіш! — з чорним виноградом, привезеним з південних країн.

— Чорт забери!—промовив П'єр, сідаючи.—Ми святкуємо коронування Жана Багатого.

Після супу пили мадеру; всі вже говорили зразу. Бозір розповідав про обід, на якому він був у Сан-Домінго в одного генерала-негра. Старий Ролан слухав, раз у раз намагаючись вставити і своє слово про другий обід, який давав один із його друзів у Медоні, після чого всі гості півмісяця слабували. Пані Роземійї, Жан і його мати складали план екскурсії і сніданку в Сен-Жуені, наперед смакуючи втіху, а П'єр шкодував, що не пообідав сам десь у корчмі на березі моря, щоб уникнути цього галасу, реготу і цих веселощів, які дратували його.

Він думав про те, як йому приступити до діла, як висловити братові свої побоювання і змусити його зректися цього багатства, яке вже належало йому і так його радувало. Це, певно, буде нелегко для нього, але так треба зробити,— честь їхньої матері була в небезпеці.

Поява величезного морського судака заохотила Ро-лана до розповідей про рибну ловлю. Бозір розказував дивовижні речі про Гебон, Святу Марію на Мадагаскарі і особливо про узбережжя Китаю та Японії, де риби мають такий же химерний вигляд, як і тубільні мешканці. Він став описувати цих риб, їхні великі золотисті очі, блакитні та червоні черевця, їхнє дивовижне пір'я, подібне до віял, їхні хвости, вирізані у формі півмісяця — і все це так цікаво й кумедно, що, слухаючи його, всі реготали до сліз.

Тільки П'єр, здавалося, не йняв йому віри і бурчав:

— Правду кажуть, що нормандці—це ті ж гаскон-ці, тільки північні.

Після риби подали пиріг, потім смажене курча, салат, зелену квасолю і паштет з пітів'євських жайворонків. Служниця пані Роземійї допомагала прислужувати біля столу; веселість зростала з кожним випитим келихом вина. Коли ляснув корок першої пляшки шампанського, старий Ролан, дуже збуджений, клацнув язиком, відтворюючи цей звук, і заявив:

— Мені це більше до вподоби, ніж постріл з пістоля. П'єр, який все більше й більше дратувався, промовив глузливо:

— А проте для тебе це, мабуть, небезпечніше. Ролан, що вже збирався був випити, поставив свого

повного келиха на стіл і запитав:

— Чому ж це?

Вже давненько він почав нарікати на своє здоров'я, на втому, запаморочення, на якесь постійне, нез'ясовне слабування. Лікар продовжував:

— Тому, що пістольна куля може пролетіти повз тебе, тоді як келих вина неминуче влучить у шлунок.

— Ну, то й що?

— А те, що вино обпалює шлунок, розладнує нервову систему, утруднює кровообіг і, зрештою, призводить до апоплексії, яка загрожує всім людям твоєї комплекції.

Сп'яніння колишнього ювеліра, що все зростало, зразу розвіялося, наче дим од вітру, і він схвильованим пильним зором глянув на сина, намагаючись зрозуміти, чи не жартує той.

Але Бозір загаласував:

— А! Ці кляті лікарі завжди однакові: не їжте, не пийте, не кохайте і не танцюйте! Від цього буде вавонь-ка вашому дорогоцінному здоров'ячку. Так ось вам — я все це робив, пане, в усіх країнах світу, всюди, де міг і скільки міг, а втім, це анітрохи мені не зашкодило.

П'єр відповів ущипливо:

— По-перше, ви, капітане, значно здоровіші за мого батька; а до того ж усі марнотратці життя говорять, як і ви, поки не настане день, коли... вони не можуть уже назавтра сказати обачливому лікареві: "Ви мали рацію, докторе". Коли я бачу, що мій батько поводиться так, як найбільш шкідливо і найбільш небезпечно для нього, то роблю цілком природно, застерігаючи його. З мене був би поганий син, коли б я чинив інакше.

Пані Ролан з досадою запитала:

— Слухай, П'єр, що з тобою? Один раз не може йому зашкодити. Подумай, який це урочистий день для нього, для нас. Ти труїш його радість і всім нам завдаєш прикрості. Це просто недобре.

Він пробурчав, знизавши плечима:

— Хай робить, як хоче, я його попередив.

Але старий Ролан більше не пив. Він поглядав на свій келих, вщерть налитий чистим і прозорим вином, легка, п'янка душа якого відлітала маленькими бульками, що йшли з дна і, швидко підіймаючись вгору, зникали на поверхні; поглядав на нього недовірливо, немов лис, що знайшов здохлу курку і нюхом чує пастку.

Він запитав, вагаючись:

— Так ти гадаєш, це мені дуже зашкодить? П'єру стало соромно, він докоряв собі, що через свій

поганий настрій завдає неприємності іншим.

— Та ні. Пий,— один раз можна, але не треба зловживати і звикати до цього.

Тоді старий Ролан взяв свій келих, проте ніяк не наважувався піднести його до уст. Він сумно поглядав на нього з жадібністю і з страхом; потім понюхав, покуштував і почав, смакуючи, пити маленькими ковтками; він відчував і жаль, і кволість, і бажання поласувати, і, зрештою,— каяття, коли допив останню краплю.

Зненацька П'єр зустрівся поглядом з панею Роземійї; її ясні блакитні очі дивились на нього проникливо і твердо. І він відчув, розгадав, зрозумів відверту думку, що оживляла цей погляд, гнівну думку цієї маленької жінки з простою і прямою душею; цей погляд говорив: "Ти заздриш. Це негідно!"

Він похнюпив голову і взявся до їжі.

Йому не хотілося їсти і все було не до смаку, його поривало бажання втекти, бажання позбутися товари-

ства цих людей, не чути більше їхніх розмов, жартів та сміху.

Тимчасом старий Ролан, якому вино знов запаморочило голову, забув уже поради свого сина і скоса ласкаво поглядав на майже повну пляшку шампанського, що стояла коло його прибору. Він не смів доторкнутися до неї, боячись нової догани, і добирав способу хитро заволодіти нею, уникнувши зауважень П'єра.

Він надумав найпростішу витівку: взяв недбало пляшку, держачи її за дно, простягнув через стіл руку, щоб спершу налити порожній келих лікаря, потім узявся наливати келихи всім і, дійшовши до свого, голосно заговорив і налив трохи й собі; можна було подумати, що це ненароком. Зрештою, ніхто і не звернув на це уваги.

П'єр, сам того не помічаючи, пив чимало. Знервований і роздратований, він раз у раз несвідомим рухом підносив до уст високий кришталевий келих, де в живодайній, прозорій волозі бігали грайливі бульки.