П'єр і Жан - Мопассан Гі де

дякую... мій любий П'єр, дякую.

І іП'єр —пішов назад повільним кроком, з тростиною під пахвою, заклавши руки за спину.

Повернувшись до міста, він знов запитав себе, що йому робити; йому було прикро від перерваної прогулянки і від того, що зустріч з братом перешкодила йому посидіти біля моря.

Раптом він надумав: "Піду-но вип'ю склянку лікеру в старого Маровського". І попрямував до Енгувільсько-го кварталу.

Він познайомився з старим Маровським у Парижі, в госпіталі. Цей старий поляк, як говорили, був політичним емігрантом і колись брав участь у бурхливих подіях на своїй батьківщині; прибувши до Франції, * він взявся за своє старе ремесло — фармацевтію. Про його минуле життя точно нічого не було відомо; через це серед студентів і практикантів, а згодом серед сусідів про нього складали цілі легенди. Слава небезпечного змовника, нігіліста, царевбивці, здатного на все патріота, що лише чудом уникнув смерті, полонила палку уяву П'єра Ролана; він здружився з старим поляком, але так і не добився від нього ніяких признань щодо його колишнього життя.

Зараз старий влаштувався у Гаврі, розраховуючи на прекрасну клієнтуру, яку забезпечить йому молодий лікар.

А поки що він бідненько жив собі у своїй скромній аптеці, продаючи ліки дрібним буржуа й робітникам свого кварталу.

П'ер частенько відвідував його по обіді, щоб поговорити з ним якусь годину; він любив спокійне обличчя Маровського і його лаконічну мову, що завдяки довгим паузам здавалась йому глибокодумною.

Єдиний газовий ріжок горів над заставленим пляшечками прилавком. Ріжки на вітрині аптеки зовсім не горіли, через ощадливість. За прилавком, сидячи на однім кріслі й поклавши простягнуті ноги одну на другу, лисий старигань з великим, ніби пташиним носом, який надавав йому сумного вигляду папуги,— міцно спав, звісивши підборіддя на груди.

Коли задзеленчав дзвінок, він прокинувся, підвівся і, впізнавши лікаря, пішов йому назустріч, простягуючи обидві руки.

Його чорний сурдут, весь у плямах від кислот та сиропів, надто широкий для його худого та маленького тіла, був схожий на стару сутану; говорив він з сильним польським акцентом, що надавав його кволому голосові чогось дитячого; здавалось, це белькоче якесь маля, що ледве починає розмовляти.

П'єр сів, і Маровський запитав:

— Ну, що нового, любий докторе?

— Нічого. Завжди й усюди те саме.

— Не дуже веселий вигляд у вас сьогодні.

— Це частенько трапляється зо мною.

— Ну, ну, треба скинути це з себе. Вип'єте скляночку лікеру?

— З охотою.

— Тоді я можу вам запропонувати на пробу новий препарат. Ось уже два місяці я намагаюсь добути щось із порічок, з яких робили досі лише сироп... і от я винайшов... я винайшов... чудовий лікер, дуже-дуже добрий.

Радісно збуджений, він підійшов до шафи, відчинив, вибрав пляшечку й приніс.

І в ході, і в усіх рухах аптекаря відчувалась якась невпевненість, незавершеність; він ніколи не випробовував рук, не розставляв широко ніг, не робив жодного закінченого, рішучого жесту. Думки його скидалися на його рухи; він ніби тільки обіцяв їх, намічав, накреслював, натякав на них, але ніколи не висловлював до кінця.

Найвищою метою його життя було, здається, лише виготовлення сиропів і лікерів. "Гарним сиропом чи добрим лікером можна збити собі статок", говорив він частенько.

Він винайшов добру сотню цукрових препаратів, але жоден з них не мав успіху. П'єр запевняв, що Маров-ський нагадує йому Марата.

Старий узяв дві маленькі скляночки у задній кімнатці і приніс на дошці, якою аптекар користувався при виготовленні ліків; обидва чоловіки почали роздивлятись рідину, підносячи склянки до газового ріжка:

— Який чудовий колір,— наче рубін! — сказав П'єр.

— Правда?

Обличчя старого поляка, схожого на папугу, сяяло. Лікар покуштував, посмакував, подумав, зробив ще ковток, знов подумав і промовив:

— Дуже добре, дуже добре! І який смак незвичайний! Це справді винахід, друже!

— Ах! Справді? Я дуже радий.

Тут Маровський зажадав поради, як назвати новий лікер; він хотів назвати його "порічкова наливка", або "добірна порічка", або "порічанка" і навіть "порічківка".

П'єр не схвалив жодної з цих назв.

У старого з'явилась ще одна ідея:

— Те, що ви сказали тільки-но,— це ж дуже вдала, дуже вдала назва: "Чудовий рубін".

Лікар заперечив і проти цього, дарма що сам подав таку думку, і порадив просту назву "порічанівка", яку Маровський визнав прекрасною.

Потім вони замовкли і просиділи кілька хвилин при світлі єдиного газового ріжка, не промовивши ні слова.

Нарешті П'єр, майже проти своєї волі, сказав:

— Знаєте, в нас сьогодні трапилась дивна річ. Один з друзів мого батька, вмираючи, одписав увесь свій статок моєму братові.

Аптекар ніби не зразу зрозумів, а подумавши трохи, висловив надію, що лікар одержить половину. Коли ж П'єр пояснив справу, він був здивований і вражений; і, незадоволений тим, що його друга скривдили, кілька разів повторив: /

— Це справить негарне враження.

П'єр, яким знову оволоділа дратівливість, захотів знати, що хоче сказати Маровський цими словами. Чому це справить негарне враження? Яке погане враження може бути від того, що його брат одержить спадщину від друга сім'ї? Але обачливий старий ясніше не висловився.

— В таких випадках лишають обом братам порівну. Я кажу вам, що це справить негарне враження.

Лікар, роздратований, пішов, повернувся у батьківський дім і ліг.

Через якийсь час він почув кроки Жана у суміжній-кімнаті; потім випив дві склянки води і заснув.

ПІ

Другого дня лікар прокинувся з твердим рішенням збити собі статок.

Не вперше він приходив до такого рішення, але ні разу не пробував його здійснити. Коли він брався до роботи в якійсь новій галузі, надія швидко розбагатіти спершу підтримувала в ньому енергію і віру в себе: але перша ж перешкода, перша невдача змушували його шукати іншого шляху.

Лежачи в постелі, серед теплих ковдр, П'єр міркував. Скільки лікарів стали мільйонерами за короткий час! Для цього досить мати спритність; адже за час свого навчання він міг переконатись, чого справді варті найвидатніші професори, і вважає їх за ослів. Запевне він не гірший за них, коли не кращий. Якби лише пощастило якимсь чином привабити елегантну й багату гаврську клієнтуру, він легко заробляв би сто тисяч франків на рік. І лікар почав старанно підраховувати певні майбутні прибутки. Ранком він виходитиме й одвідуватиме своїх хворих. Приймаючи за день в середньому найменше десять пацієнтів, по двадцять франків кожний, він матиме принаймні сімдесят дві тисячі франків щороку, навіть сімдесят п'ять, бо насправді буває більш ніж десять хворих. Після обіду прийматиме в своєму кабінеті також в середньому десять пацієнтів, по десять франків, що дасть тридцять шість тисяч франків. Отже, це окладе приблизно сто двадцять тисяч франків. Колишніх пацієнтів і друзів він відвідуватиме за десять франків і, коли прийматиме в себе, братиме, по п'ять франків; це трохи зменшить загальну-суму, але компенсуватиметься консиліумами з іншими лікарями й різними випадковими прибутками, що їх завжди мають лікарі.

Нема нічого легшого, як досягти цього умілою рекламою, приміром, замітками у "Фігаро", де зазначатиметься, що паризькі наукові кола стежать за ним, цікавляться тими незвичайними методами лікування, які застосовує молодий й скромний гаврський медик. І він стане багатшим за свого брата, і не тільки багатшим, а й знаменитим і щасливим, бо завдячуватиме всім лише собі самому; і він щедро обдарує своїх батьків, які по праву пишатимуться його славою. Він не одружиться, щоб не зв'язувати себе на все життя з одною жінкою, єдиною і нудною, але матиме коханок з най-вродливіших пацієнток.

Він відчув таку впевненість в успіху, що прожогом скочив з постелі, ніби в цю ж мить мав оволодіти ним, швидко одягнувся й пішов шукати підходяще помешкання.

Блукаючи вулицями, П'єр подумав, якими незначними бувають збудники наших вчинків. Вже три тижні тому він міг би, він повинен був прийняти це рішення, яке раптом народилося тепер, безсумнівно через те, що брат одержав спадщину.

Він зупинявся тільки перед тими дверима, де було вивішено об'яви, що здається багате чи розкішне по-

мешкання, зневажливо обминаючи усі оповістки без цих прикметників. П'єр гордовито заходив, виміряв висоту стелі, занотовував у записну книжку план помешкання, коридори, виходи, при цьому заявляв, що він лікар і має чимало пацієнтів. Придивлявся, щоб сходи були широкі й охайно утримувані. До того ж підкреслював, що взагалі вище, ніж в бельетажі, він оселятись не може.

Записавши сім чи вісім адрес і надряпавши пару сот довідок, повернувся додому, на чверть години запізнившись на сніданок.

З передпокою вже чути було брязкіт тарілок. Почали снідати без нього. Чому? Ніколи в них не додержували такої точності. Це образило й розсердило П'єра, бо він був трохи підозріливий. Як тільки він увійшов, Ролан звернувся до нього:

— Ну ж бо, П'єр, скоріше, хай тобі! Ти ж знаєш, що о другій ми йдемо до нотаря. Сьогодні не годиться марнувати час.

Лікар мовчки сів і, поцілувавши матір і потиснувши руки батькові та братові, взяв з порожнього блюда посеред столу залишену йому котлету. Вона була холодна й суха. Мабуть, це була найгірша. Він подумав, що можна було поставити страву до його приходу в пічку і що немає причин, щоб у всіх голова йшла обертом і навіть ніхто не подумав про другого, старшого сина. Розмова, що її перепинив був його прихід, йшла далі.

— Я б ось що зробила насамперед,— говорила Жа-нові пані Ролан.— Найняла б розкішне помешкання, щоб в очі впадало, почала б бувати у світському товаристві, їздила б верхи й вибрала б одну чи дві справи, щоб виступити з ними і добре зарекомендувати себе в суді. Я намагалася б стати чимсь подібним до адвока-та-аматора, знайомство з яким бажане для всіх. Дякувати богові, зараз ти матеріально забезпечений і взагалі, коли візьмешся за роботу, то тільки для того, щоб не пропадали марно твої знання, і тому, що чоловік ніколи не повинен байдикувати.

Старий Ролан, очищаючи грушку, заявив:

— До біса це все! Я на твоєму місці купив би гарне судно, катер, на взірець того, що в наших лоцманів, і мандрував би на ньому до самого Сенегала.

П'єр у свою чергу також дав пораду.