П'єр і Жан - Мопассан Гі де

Отже, ця людина завжди любила його, завжди цікавилась ним, клопоталася його потребами. Тоді... Тоді чого ж було залишати весь свій статок Жанові? Ні, він ніколи не показував більшої прихильності до молодшого, ніж до старшого, не виявляв більшої уваги до когось одного, більш очевидної ніжності до того чи іншого. Тоді... тоді... в нього, виходить, була якась важлива таємнича підстава віддати Жанові все — все, а П'єрові — нічого.

Що більше він думав, що більше відновлював у пам'яті недавні роки, то неправдоподібнішою, іеймовірні-

шою здавалася лікареві ця перевага, віддана одному з них.

І гостре страждання, невимовний сум сповнили його груди, і серце його затріпотіло, наче шматинка під вітром. Воно ніби втратило свою пружність, і кров припливала до нього потоком, без перепон, струшуючи його буйними хвилями.

Тоді, півголосом, як розмовляють у сні, він промовив: "Треба дізнатися. Боже мій, треба дізнатися!"

Тепер він почав шукати ще далі, заглядаючи в давніші часи, коли ще батьки жили в Парижі. Але обличчя розпливалися в його уяві, і це плутало спогади. Особливо настійливо намагався він пригадати, яке волосся було в Марешаля — біляве, каштанове чи чорне. Він не міг цього згадати, бо зовнішність Марешаля останніх років, Марешаля старого,— витіснила всі інші спогади, А проте згадувалося, іцо він був стрункіший, мав ніжний голос і часто приносив квіти, дуже часто, бо батько безперестанку говорив: "Знов букет! Та це ж божевілля, любий друже, ви промарнуєте весь свій статок на троянди". А Марешаль відповідав: "Годі-бо вам, це ж мені приємно".

І раптом голос його матері, його матері, що всміхалася і промовляла: "Дякую, мій друже",— так виразно прозвучав у його вухах, ніби він почув його. Мабуть, частенько промовляла вона ці три слова, якщо вони так запали в пам'ять її сина!

Отже, Марешаль, чоловік заможний, пан, клієнт, дарував квіти цій маленькій крамарці, жінці скромного ювеліра. Чи кохав він її? Чому б він подружився з цими міщанами, якби не кохав жінки? Він був людина освічена, з досить витонченим розумом. Скільки разів розмовляли вони з П'єром про поетів та поезію! Письменників цінував він не як митець, але як сентиментальний буржуа. Лікар не раз посміювався з його розчулення, що здавалося йому дещо наївним. Тепер він зрозумів, що цей чутливий чоловік ніколи не міг би стати другом його батька, такого земного, такого буденного, такого тупого, для якого слово "поезія" означало дурість.

Отже, цей Марешаль, молодий, вільний, заможний, з чутливою душею, якось випадково потрапив у крамницю, мабуть запримітивши гарненьку крамарку. Щось купив, зайшов іще раз, завів розмову, став частим відвідувачем, щоразу більше зближуючись з господарями, оплачуючи дорогими покупками право заходити в цей дім, всміхатися молодій жінці і потискувати руку чоловікові.

Але далі... далі... О! На бога... що далі?..

Він любив і пестив першу дитину, дитину ювеліра, поки народилася друга, потім він не зрадив себе нічим до самої смерті; коли ж могила закрилась, його тіло розпалося, а ім'я було викреслене з списку живих, коли весь він зник навіки і вже нічого було боятися, нічого щадити і приховувати, він лишив свій статок другій дитині... Чому? Адже ж він був людиною розумною... він мусив розуміти і передбачати, що може дати, що майже неминуче дасть привід припустити, що це його дитина. Отже, він зважився знеславити жінку? Чи зважився б він на це, якби Жан не був його сином?

Знелацька згадка, незаперечна, жахлива, пронизала душу'П'єра. Марешаль був русявий — русявий, як і Жан. Він раптом пригадав маленький портрет, який бачив колись у Парижі, на каміні в їхній вітальні; зараз він зник. Де ж він? Загублений чи захований? О, коли б він міг взяти його в руки хоч на одну хвилину! Мабуть, мати ховає його десь у потайній скриньці, де зберігають реліквії кохання.

Від самої цієї думки^ такий розпач охопив його, що він мимоволі застогнав, скрикнув, наче від гострого болю. І раптом, ніби почувши, ніби зрозумівши його й відповідаючи йому, на молі, десь зовсім близько біля нього, заревла сирена. Нелюдський рев, оглушливіший від грому, дикий, жахливий рик, що змагався з гомоном вітру та хвиль, пролунав у темряві над невидимим, оповитим туманом морем.

І тоді у відповідь імлу ночі знов прорізали близькі й далекі зойки сирен. Страшно було слухати це волання величезних сліпих пароплавів.

Потім знов усе стихло.

П'єр розплющив очі і, отямившись, озирнувся, дивуючись, що він тут.

"Я збожеволів,— подумав він,— я підозріваю рідну матір!" І хвиля любові й ніжності, каяття, благання й розпачу затопила його серце. Його мати! ЗнаючїГТГТак, як знав він, чи ж можна підозрівати її в чомусь? Хіба душа, хіба життя цієї простої, цнотливої і чесної жінки не були ясніші за воду? Хто бачив її і знає, чи зможе мати сумнів у її безгрішності? А він, її син, сумнівається! О, коли б він міг зараз схопити її в обійми, як би він її цілував, обіймав, на колінах благав би простити його!

Вона зраджувала його батька, вона?..-Його батька! Звичайно, це був чоловік статечний, порядний і чесний у справах, але розум його ніколи не виходив за межі крамниці. Як сталося, що ця жінка, колись дуже вродлива,— він знав це, та й досі краса її не зовсім змарніла,— з ніжною чутливою душею, могла заручитисд і одружитися з людиною, що так різнилася від неї?

Що тут думати? Вона вийшла заміж, як виходять дівчата за багатих молодих чоловіків, обраних їй батьками. Зараз же по шлюбі молоді оселилися в крамниці "на Монмартрській вулиці, і молода жінка, ставши за прилавок, захопившись створенням домашнього вогнища і віддаючи данину несвідомому, але сильному чуттю спільності інтересів, що часто заступає кохання і навіть пристрасть в сім'ях паризьких комерсантів,— взялася до праці, з усім запалом свого діяльного і енергійного розуму. І так пливло їхнє життя, одноманітно, спокійно, пристойно, без кохання!..

Без кохання?.. Чи ж може бути, щоб жінка не покохала? Жінка молода, гарна, що живе в Парижі, аплодує актрисам, які вмирають на сцені від мук пристрасті, чи ж могла вона прожити від молодих до старих літ так, щоб хоч раз її серце не заговорило? Якби йшлося про будь-яку іншу жінку, він би не повірив, чому ж він мав повірити, коли це стосувалося його матері?

Безперечно, вона могла покохати, як і кожна інша! Чому вона повинна відрізнятися від інших, хоч би і його мати?

Вона була молода і схильна до всіх тих поетичних поривів, що хвилюють юні душі. Замкнена, ув'язнена в крамниці поруч з нудним чоловіком, що дбав лише про торгівлю, вона мріяла про місячне світло, про мандрівки, про поцілунки у вечірніх сутінках. І от, одного дня, з'являється чоловік, як з'являються герої в книжках, і заговорив так, як говорять вони.

Вона покохала його. Чому б ні? Це була його мати! То що? Треба бути сліпим чи дурним, щоб відкидати очевидне тільки тому, що йдеться про його матір!

Чи віддалася вона йому?.. Та звичайно, бо ж цей чоловік не мав іншої подруги; звичайно, бо ж він лишився вірним цій старіючій жінці, з якою йому довелось розлучитися; звичайно, бо ж він залишив увесь статок своєму синові, їхньому синові!

І П'єр підвівся такий розлютований, що ладен був когось убити! Він підняв руку і судорожно зчепив пальці; він відчував потребу бити, трощити, шматувати, душити! Кого? Всіх на світі — батька, брата, покійника, матір!

П'єр кинувся додому. Але що ж мав він робити?

Коли він проминав башту коло сигнальної щогли, пронизливий крик сирени зненацька вдарив йому в самі вуха. Це так вразило його, що він ледве не впав. Відскочивши аж до гранітного парапету, він сів, знесилений, розбитий цим хвилюванням.

Пароплав, що відгукнувся першим, здавалось, був десь зовсім близько, біля входу в гавань, бо вже почався приплив.

П'єр обернувся і побачив у тумані його червоне, тьмяне око. Потім, у розсіяному електричному світлі порту виросла між двома молами величезна чорна тінь. Позад нього пролунав голос вахтового, хрипкий голос старого капітана у відставці:

— Назва судна?

І з туману відповів те>й захриплий голос лоцмана, що стояв на містку:

— "Санта Лючія".

— Країна?

— Італія.

— Порт?

— Неаполь.

І перед помутнілим зором П'єра постав вогняний султан Везувія, а біля підніжжя вулкана — помаранчові гайки Сорренто і Кастеллямаре, де пурхають світляки. Скільки разів марив він про ці любі його серцю краї, ніби вони йому були добре знайомі. О, коли б'він міг поїхати зараз куди-небудь і ніколи не повертатись, не писати, ніколи не подавати звісток про себе! Та марні мрії! Він має повернутись, повернутись у батьківський дім і лягти у своє ЛІЖКО.

Але ні,— він не повернеться, він чекатиме тут до світанку. Голоси сирен були йому до вподоби. Він підвівся і почав ходити, немов моряк на містку під час вахти.

-Другий корабель наближався слідом за першим,— величезний і таємничий. Цей був англійський і повертався з Індії.

Перед ним пройшло багато суден, що виринали один по одному з безпросвітної темряви.

Потім, коли вже несила була зносити вологість туману, П'єр пішов до міста.

Він так змерз, що зайшов до аматорської кав'ярні! випити склянку грогу; і коли пряний гарячий напій опік йому піднебіння й горло, він почув, що в ньому воскресає надія.

Чи не помилився він? Він добре знав свою нерозсудливу, мінливу вдачу. Безперечно, він помилився! Він зібрав докази, наче складав обвинувальне слово проти невинного, якого завжди легко осудити, якщо захочеться повірити в його провину. Виспавшись, він міркуватиме інакше. І він повернувся додому, ліг у постіль і примусив себе заснути.

V

Але неспокійний сон лише на годину чи дві скував тіло лікаря. Прокинувшись у темряві й духоті своєї замкненої кімнати, він, перш ніж у ньому прокинулася свідомість, відчув сумне пригнічення, той душевний біль, що лишає в нас горе, з яким ми заснули. Горе, що напередодні лише злегка нас зачепило, під час нашого сну ніби проймає все наше тіло і мучить його, знесилюючи, немов пропасниця. Він зразу згадав усе і сів у ліжку.,

Поволі, одне по одному, знову почав він свої міркування, що краяли його серце під лемент сирен на молуЛ Що більше він думав, то менше лишалось сумнівів., Власне, логіка, немов рука, що тягне за собою і душить, вела йбго до жорстокої істини.

Йому захотілося пити, було жарко, серце калатало.