Дорога, з якої нема вороття - Сапковський Анджей

Вже пора.

— Вісенно, — зітхнув Корін із виразом жаху на обличчі. — Ти ж не збираєшся…

— Відійдіть! — крикнула друїдка, стримуючи ридання. — Відійдіть обидва!

Дивлячись убік, Микула потягнув Коріна за плече. Корін не опирався. Він ще побачив, як Вісенна стає навколішки над боболаком, легенько гладить його по чолі, торкається скроні. Кегль здригнувся, затремтів, вигнувся і застиг непорушно.

Вісенна плакала.

IX

Строкатий птах, що сидів на плечі у Вісенни, похилив пласку голівку, втупив у чаклунку округле, нерухоме око. Кінь ступав вибоїстим шляхом, небо було кольору кобальту і чисте.

— Тюууіть, тууіт, трк, — сказав строкатий птах.

— Можливо, — погодилась Вісенна. — Але не в тім річ. Ти не зрозумів мене. Я тебе не звинувачую. Прикро, що про всю цю справу я дізналась тільки від Фрегенала, а не від тебе, це факт. Але я знаю тебе вже давно, знаю, що ти не балакучий. Думаю, що якби я запитала навпростець, ти відмовив би.

— Трк, туууууік?

— Певне. Вже віддавна. Але сам знаєш, як то в нас водиться. Одна велика суцільна таємниця, все таємне, секретне. А зрештою, це тільки питання величі. Я теж не відмовляюсь від того, щоб узяти плату за лікування, якщо мені її хтось впихає і я знаю, що він не бідняк. Знаю, що за певні послуги Круг вимагає високої плати. І слушно, все дорожчає, а жити треба. Не в тім річ.

— Тввіііт. — Птах переступив із ніжки на ніжку. — Коррііін.

— А ти догадливий, — усміхнулася гірко Вісенна, нахиляючись до птаха, дозволяючи, щоб він легко торкнувся дзьобиком її щоки. — Саме тим я й роздратована. Я бачила, як він на мене дивився. Мало того, що відьма, думав, напевне, він то ще й облудна комбінаторка, хтива і розважлива.

— Тувіт трк трк трк тууіііт?

Вісенна повернула голову.

— Ну, справа вже й не така погана, — пробурмотіла вона, примружуючи очі. — Я, як ти знаєш, вже не дівчинка, не втрачаю голови так легко. Хоча, треба визнати, задовго блукаю самотньо… Але то не твоя справа. Пильнуй свого носа.

Птах мовчав, настовбурчуючи пір'ячко. Ліс ближчав, було видно дорогу, що зникала в гущавині між колонами стовбурів.

— Слухай, — озвалась Вісенна за хвилю. — Як, на твою думку, має це все виглядати в майбутньому? Чи дійсно може так бути, щоб людям ми стали непотрібні? Хоч би в найпростішому, в лікуванні. Трохи успіхів у цьому вони мають. Візьмім, наприклад, траволікування, але чи можна собі уявити, що колись вони впораються хоч би з крупом? З пологовою гарячкою? З правцем?

— Твік, твііт.

— Оце-то відповідь. Теоретично, можливо і те, що наш кінь зараз приєднається до нашої з тобою розмови. І скаже щось розумне. А як ти думаєш щодо раку? Чи і з раком люди дадуть собі раду? Без магії?

— Тррк!

— Я теж так думаю.

В'їхали в ліс, що пах холодом і вологістю. Перебрали мілкий струмок. Вісенна піднялась на горб, з'їхала потім вниз. Посеред вересу, що сягав до стремен, знову відшукала дорогу — зарослу, піщану. Знайшла ту саму дорогу, якою вже колись їхала, заледве три дні тому. Тільки в протилежному напрямі.

— Здається мені, — озвалася вона знову, — що і нам потрібні деякі зміни. Занадто чіпляємось ми за давні звичаї. Як тільки я повернусь…

— Твііт, — перебив строкатий птах.

— Що?

— Твііт.

— Що ти цим хочеш сказати? Чому це ні?

— Трррк.

— Який напис? На якому це стовпі?

Птах, тріпочучи крильцями, знявся з її плеча, полетів, зник серед листви.

Корін сидів, спершись плечима на стовп при роздоріжжі, і приглядався до неї з визивною посмішкою. Вісенна зіскочила з коня, підійшла ближче. Вона відчувала, що теж мимоволі усміхається, а до того ж підозрювала, що та усмішка виглядала не надто розумно.

— Вісенно, — гукнув Корін. — Признайся, чи не одурманюєш ти часом мені голову чарами? Бо я відчуваю величезну радість від нашої зустрічі, прямо-таки неприродну радість. Тьху, тьху, щоб не наврочити. Це чари, певно.

— Ти чекав на мене.

— Ти неймовірно догадлива. Розумієш, прокинувся я раненько і дізнався, що ти поїхала геть. Як це мило з її боку, подумав я собі, що не будила мене заради такої дурниці, як коротке прощання, без якого можна, розуміється, й обійтись. Хто ж врешті-решт в нинішніх часах прощається чи вітається, це ж ніщо інше, як дивацтво і забобон. Правда? Я повернувся на другий бік і знову заснув. Допіру після сніданку я собі пригадав, що маю тобі сказати щось дуже важливе. Тому сів я на здобутого коня і поїхав навпростець.

— А що ж ти маєш мені сказати? — спитала Вісенна, підійшовши ближче і задерши голову, щоб глянути в блакитні очі, які минулої ночі бачила уві сні.

Корін блиснув зубами у широкій усмішці.

— Справа, по суті, дуже делікатна, — мовив, — неможливо її викласти в кількох словах. Це вимагатиме детальних пояснень. Не знаю, чи встигну до заходу сонця.

— Ти хоч почни.

— В тому саме біда. Не знаю як.

— Панові Коріну бракує слів, — похитала головою Вісенна, усміхаючись. — Зовсім нечувана річ. Тоді почни спочатку.

— Непогана думка. — Корін вдав, що стає поважним. — Розумієш, Вісенно, минув уже чималий шмат часу, відколи я блукаю самотньо…

— По лісах і дорогах, — закінчила чаклунка, закидаючи йому руки на шию.

Строкатий птах високо на гілці дерева махнув крильцями, розпростер їх, задер голівку.

— Тррк твііт твііт, — сказав він.

Вісенна відірвала свої губи від Корінових, глянула на птаха, підморгнула.

— Ти мав рацію, — відповіла вона. — Це дійсно дорога, з якої нема вороття. Лети, скажи їм...

Завагалась, махнула рукою.

— А, нічого їм не кажи.