Дорога, з якої нема вороття - Сапковський Анджей

Радим і Чоп посунули за ним, тримаючись дуже близько, позаду. Виходячи, коваль опер прут на стовп біля дверей.

Побачив їх шестеро, всі верхи, в перешиванках, набиваних залізними плитками, в кольчугах, шкіряних шоломах із сталевими виступами для носа, що стриміли поміж рубіново-червоними очима, які займали половину обличчя. Прибулі сиділи на конях непорушно, мовби недбало. Микула, перебігаючи поглядом від одного до іншого, бачив їхню зброю — короткі списи з широким вістрям. Мечі з чудернацько викутим лезом. Бердиші.

Прямо перед входом до кузні стояло двоє. Високий вран із знаком сонця на шоломі, на сивому коні, прикритому зеленою попоною. І другий…

— Матінко, — шепнув Чоп за плечима коваля. І захлипав.

Другий вершник був людина. Мав на собі темно-зелений вранський плащ, але з-під дзьобуваного шолома дивились на них бліді, голубі — не червоні — очі. В очах тих крилося стільки байдужої, холодної жорстокості, що Микулу пройняв потворний, нудотливий страх, що вдирався з холодом у нутрощі, а потім сповзав мурашками до ніг. Тиша панувала й далі. Коваль чув дзижчання мух, що клубочились над купою гною за плотом.

Чоловік у шоломі з дзьобом промовив першим.

— Котрий із вас тут коваль?

Питання не мало сенсу: шкіряний фартух і статура Микули зраджували його з першого погляду. Коваль мовчав. Краєчком ока він побачив, що блідооокий подав знак одному з вранів. Той перехилився в сідлі і махнув навідліг гізармою, яку тримав посередині держака. Микула скорчився, мимоволі ховаючи голову в плечі. Однак удар не був призначений для нього. Лезо встромилося Чопові в шию і ввігналося навкіс, глибоко, ламаючи ключицю і хребці. Хлопець похилився плечима на стіну кузні, заточився на стовп біля дверей і звалився на землю біля порогу.

— Я питав, хто тут коваль, — нагадав чоловік у дзьобуватім шоломі, не спускаючи очей з Микули. Долонею в рукавиці він торкав топір, привішений біля сідла. Два врани, що стояли далі, кресали вогонь, запалювали смолоскипи, роздавали іншим. Спокійно, без поспіху, ті оточували кузню, прикладали полум'я до стріхи. Радим не витримав. Затулив обличчя руками, заридав і рушив прямо, поміж двох коней. Коли він порівнявся з високим враном, той з розмаху встромив йому списа в живіт. Стельмах завив, упав, двічі зігнув і розпрямив ноги. Потім завмер.

— Ну і що, Микула, чи як тебе там? — проказав блідоокий. — Ти залишився сам. І нащо тобі це було? Людей бунтувати, за допомогою десь там посилати? Ти думав, не дізнаємось? Дурний ти. Є по селах і такі, що донесуть, лиш би нам догодити.

Стріха на кузні тріщала, стогнала, бухала брудним, жовтуватим димом, врешті гуркотнула, ревнула полум'ям, сипонула іскрами, гикнула потужним подихом жару.

— Твого челядника ми взяли, перестріли дорогою, куди ти його посилав. На того, що повинен прийти з Майєни, теж чекаємо, — продовжував чоловік в шоломі з дзьобом. — Так, Микуло. Запхав ти свого паршивого носа туди, куди не треба було його пхати. За це спіткає тебе зараз велика неприємність. Так собі думаю, що варто би тебе посадити на палю. Знайдеться тут на хазяйстві якась порядна паля? Або ще краще — підвісимо тебе за ноги на дверях стодоли й облупимо шкіру, як вугря.

— Добре, досить тих балачок, — мовив високий вран із сонцем на шоломі, кинувши свого смолоскипа у відчинені двері кузні. — Зараз збіжиться сюди ціле село. Кінчаймо з ним, забираймо коней зі стайні і від'їжджаймо. Звідки то береться у вас, людей, отой потяг до катування, до тортур? Зрештою, непотрібних. Давай кінчати із ним.

Блідоокий не повернув голову в бік врана. Похилився в сідлі, посунув конем на коваля.

— Заходь, — сказав він. У його блідих очах тріпотіла радість убивці. — Заходь усередину. У мене нема часу, щоб випатрати тебе як слід. Але можу тебе принаймні засмажити.

Микула ступив крок назад. На плечах чув тягар палаючої кузні; там гриміли, падаючи, балки. Ще один крок. Він спіткнувся об тіло Чопа і об прут, який хлопець звалив, падаючи.

Прут.

Микула нахилився, блискавично схопив важке залізо і не розгинаючись, знизу, з усієї сили, яку додала йому ненависть, ввігнав прут прямо в груди блідоокого. Викуте, вістря прошило наскрізь кольчугу.

Коваль не чекав коли чоловік звалиться з коня. Він кинувся бігти навкіс через подвір'я. За ним вереск, стук копит. Добіг до дровітні, вчепився пальцями в клоницю, оперту під стіною, відразу ж, з півоберта, сліпо ударив. Удар влучив прямо в морду сивка в зеленій попоні. Кінь став дибки, звалюючи в пил подвір'я врана з сонцем на шоломі. Микула ухилився, короткий спис торохнув у стіну дровітні, задрижав, заколихався. Другий вран, готуючи меча, пришпорив коня, уникаючи удару клониці. Троє інших пробували напасти, з криками вимахуючи зброєю. Микула застогнав і, крутячи важезною палицею, оточив себе страхітливим колом-млином. Він влучив у щось, знову в коня, який заіржав і затанцював дибки. Вран якось у сідлі утримався.

Понад плотом, зі сторони лісу, пролетів розпростертий у стрибку кінь, налітаючи на сивка у зеленій попоні. Сивко сполошився, рвонув вуздечку, перекидаючи високого врана, що намагався його осідлати. Микула, не вірячи власним очам, побачив, що новий вершник роздвоюється на покруча в каптурі, який припав до кінської гриви, і на ясноволосого чоловіка з мечем, який сидів позаду.

Довгий, вузький клинок меча описав два півкола, блиснули дві блискавки. Двох вранів враз змело з сідел, вони повалились на землю в хмарі пилу. Третій, загнаний аж під дровітню, повернувся до дивної пари і дістав удар під бороду, якраз під сталевий нагрудник. Вістря меча зблиснуло, виглядаючи з потилиці. Ясноволосий зіслизнув з коня і перебіг подвір'я, відрізаючи високого врана від його коня. Вран добув меча.

П'ятий вран крутився посеред подвір'я, намагаючись опанувати коня, що танцював та косив очі на палаючу кузню. З піднесеним бердишем він хвилю роззирався, вагався. Врешті ревнув, ударив коня острогами і кинувся на покруча, що вчепився за кінську гриву. Микула побачив, як малюк відкидає каптур і зриває з чола пов'язку. І зрозумів, що то дівчина! Вона трусонула рудою гривою і крикнула щось незрозуміле, простягаючи долоню у бік врана. З її пальців бризнула тонка смужка світла, ясного, як ртуть. Вран вилетів з сідла, пролетів у повітрі дугою і звалився на пісок. Його одяг димів. Кінь, б'ючи землю всіма чотирма копитами, іржав, тряс головою.

Високий вран із сонцем на шоломі поволі задкував перед ясноволосим до палаючої кузні, згорблений, обидві руки — в правій меч — простягаючи перед собою. Ясноволосий ударив раз і вдруге. Меч врана відлетів убік, а він сам, головою вперед, завис на вістрі, що наскрізь прошивало його. Ясноволосий відступив, шарпнув, вирвав меча. Вран упав на коліна, зарився обличчям у землю.

Вершник, що його висадила з сідла блискавка рудоволосої, став навколішки і мацав у пошуках зброї. Микула отямився від здивування, зробив два кроки, підніс угору клоницю і опустив на потилицю врана. Хряснула кістка.

— Це не потрібно, — почув біля себе. Дівчина в чоловічому вбранні була веснянкувата і зеленоока. На її чолі блищав дивний камінь.

— Пані вельможна, — заникувався коваль, тримаючи свою палицю, як гвардієць алебарду. — Кузня… Спалили. Хлопця убили, зарубали. І Радима. Зарубали, бандити… Пані…

Ясноволосий повернув ногою тіло високого врана, приглянувся до нього, тоді підійшов, ховаючи меча.

— Отже, Вісенно, — мовив, — тепер то я вже втрутився по-справжньому. Єдине, що мене непокоїть, чи порубав я тих, кого треба?

— Ти єси коваль Микула? — спитала Вісенна, знявши вгору обличчя.

— Я. А ви з Друїдського Круга, вельможні, будете? З Майєни?

Вісенна не відповіла. Вона дивилась на узлісся, на гурт людей, що бігли до них.

— То свої,— мовив коваль, — з Ключа.

V

— Поклали ми трьох! — гримів чорнобородий ватажок загону з Порога, потрясаючи косою, настромленою на сторчака. — Трьох, Микуло! За дівками на поля пригнались, і там ми їх… Один ледве здолав утекти, на коня скочив, сучий син.

Загін, згромадившись на поляні, всередині кола, утвореного вогнищами, які окропляли чорноту нічного неба іскрами, горлав, викрикав, вимахував зброєю. Микула зняв угору руки, заспокоював, бо хотів послухати, що скажуть інші.

— До нас учора звечора прискакало четверо, — мовив старий, худий, як тичка, староста з Качана. — Я думав, мені вже кінець. Певно, хтось доніс, що я змовлявся з вами, ковалю. Якраз я встиг вилізти на вишки в стодолі, драбину втягнув, вила в руки. Ходіть, кричу, сучі сини. Ну, хто з вас перший, кричу. Взялися вони стодолу палити, вже би й по мені було, але люди не витримали, пішли на них гурмою. Тамті на коней, якось пробились. Наших пару полягло, але одного з сідла змели.

— Живий? — спитав Микула. — Переказував я вам, щоб кого живим узяти.

— Ееее, — жахнувся тичкуватий. — Не встигли ми. Баби взяли окропу, прибігли перші…

— Я завше казав, що в Качані гарячі баби, — пробурчав коваль, чухаючи потилицю. — А того, що доносив?

— Знайшли, — коротко мовив худий, не вдаючись у подробиці.

— Добре. А зараз слухай, громадо. Де ті сидять, вже знаєм. На підгір'ї, коло вівчарських колиб, є ями в скелі. Там бусурмани засіли, і там їх дістанем. Сіна, хмизу візьмем на вози, викуримо їх, як борсуків. Дорогу завалим, не втечуть. Так з тим ото рицарем, що зветься Корін, я врадив. А мені, як знаєте, воювати не вперше. З воєводою Грозимом на вранів ходжав я в часи війни, ще до того, як у Ключі осів.

Тишу знов порушили бойові вигуки, але вони швидко стихли, стримані словом, спочатку тихим, непевним. Потім воно залунало голосніше. Врешті запала тиша.

Вісенна висунулась з-за плечей Микули, стала біля коваля. Зростом не сягала йому й до плеча. Натовп загомонів. Микула знову підняв обидві руки.

— Настав такий час, — закричав, — коли нема чого далі в таємниці крити те, що я за допомогою послав до друїдів з Круга, коли комес з Майєни відмовив нам у допомозі. Не новина для мене, що чимало хто з вас на це криво дивиться.

Натовп повільно замовкав, хоч і далі хвилювався, гомонів.

— Це пані Вісенна, — сказав Микула повільно, — з майєнського Круга. З допомогою до нас поспішила на перший поклик. Ті, що з Ключа, вже її знають, людей вона там лікувала, зціляла міццю своєю.