Дорога, з якої нема вороття - Сапковський Анджей
Так, люди. Пані то маленька, але сила її велика. Понад розуміння наше ота міць, і страшна вона нам, але допомогою нам послужить!
Вісенна не промовила ні слова, не зробила жодного жесту до зібраних. Але скрита сила цієї малої, веснянкуватої чаклунки була неймовірна. Корін здивовано відчув, як сповнює його дивне піднесення, що тривога перед тим чимось, яке криється на перевалі, тривога перед невідомим, зникає, розсіюється, перестає існувати, стає зовсім не важливою доти, поки блищить сяючий камінь на чолі Вісенни.
— Як бачите, — продовжував Микула, — і на того Кощія спосіб знайдеться. Не самі ми йдемо, не беззбройні. Але насамперед розбійників мусим вибити.
— Микула правду каже! — ревнув бородач із Порога. — Що нам — чари не чари! На перевал, хлопці! На погибель слуг Кощієвих!
Юрба ревнула одноголосо, полум'я вогнищ зблиснуло на вістрях кіс, списів, сокир та вил.
Тим часом Корін відійшов на узлісся, знайшов казанок, завішений над вогнем, миску і ложку. Видряпав з дна казанка рештки пригорілої каші із шкварками. Сів, поклав миску на коліна. Їв поволі, випльовуючи луски з ячменю. Через деякий час відчув, що хтось біля нього стоїть.
— Сідай, Вісенно, — сказав із повним ротом.
Продовжував їсти, позираючи на її профіль, напівприкритий каскадом волосся, червоного, як кров, у вогняному світлі. Вісенна мовчала, задивившись у полум'я.
— Гей, Вісенно, чому ми сидимо, як два пустельники? — Корін відставив миску. — Я так не можу, відразу стає мені сумно і холодно. І куди вони сховали той самогон? Тільки що стояв тут дзбанок, дідько б його… Темно, як у…
Друїдка обернулась до нього. Її очі палали дивним, зеленкуватим блиском. Корін замовк.
— Так. Це правда, — сказав по хвилі він і кашлянув. — Я злодій. Найманець. Грабіжник. Я втрутився, бо люблю бійки, мені все одно, з ким битись. Знаю, яка ціна яспісу, ядеїту та інших каменів, що трапляються в шахтах Амелю. Хочу набити кишеню. І мені однаково, скільки тих людей завтра погине. Що ще ти хочеш знати? Сам скажу, надурно ти використовуєш ту блискітку, сховану під шкурою вужа. Я не збираюсь нічого таїти. Маєш рацію, не пасую я ні до тебе, ні до твоєї шляхетної справи. Це все. На добраніч. Я пішов спати.
Всупереч словам, він не встав. Схопив тільки гілку і штурхнув нею кілька разів палаючі головешки.
— Коріне, — тихо мовила Вісенна.
— Ну?
— Не йди.
Корін опустив голову. З березового поліна в багатті бухали голубуваті омахи полум'я. Він глянув на неї, але не зміг витримати погляду несамовито сяючих очей. Повернув голову назад до вогню.
— Не вимагай від себе забагато, — сказала Вісенна, закутуючись у плащ. — Так уже водиться, що все незвичайне, неприродне викликає страх. І відразу, огиду.
— Вісенно…
— Не перебивай мене. Так, Коріне, люди потребують нашої допомоги, вони за це вдячні, часто навіть щиро, але гребують нами, бояться нас, не дивляться нам у вічі, спльовують за плечима. Розумніші — як ти — бувають менш щирі. Ти не виняток, Коріне. Від багатьох я вже чула, що вони не настільки достойні, щоб сидіти зі мною біля одного вогнища. А трапляється, що то ми потребуємо допомоги тих… нормальних. Або їхньої присутності.
Корін мовчав.
— Знаю, — продовжувала Вісенна, — що тобі було б легше, якби в мене була сива борода до пояса і гачкуватий ніс. Тоді відраза до моєї особи не привела б до такої плутанини у твоїй голові. Так, Коріне, відраза. Та блискітка, яку я ношу на чолі, то халцедон — йому великою мірою я завдячую мої магічні можливості. Ти маєш рацію, за допомогою халцедону мені вдається читати деякі чіткіші думки. Твої чіткі аж занадто. Не вимагай, щоб я їх сприймала з приємністю. Я чаклунка, відьма, але, крім того, жінка. Я прийшла сюди, бо… бо хотіла тебе.
— Вісенно…
— Ні. Зараз уже не хочу.
Хвилину вони сиділи мовчки. Строкатий птах у глибині лісу, в темноті, на гілці дерева, тамував страх. У лісі водилися сови.
— З тією відразою, — озвався врешті Корін, — ти трохи перебрала міри. Мушу признатись, однак, що ти викликаєш в мені щось на зразок… неспокою. Не треба було показувати мені оте тоді, на роздоріжжі. Той труп, знаєш?
— Коріне, — мовила чаклунка спокійно, — коли ти біля кузні встромив меча у горло врана, мене мало не знудило прямо на гриву коня. Я ледве утрималась у сідлі. Та залишмо це. Закінчимо розмову, яка нікуди не веде.
— Гаразд, закінчимо, Вісенно.
Чаклунка щільніше окуталась плащем. Корін докинув у вогонь кілька трісок.
— Коріне.
— Ну?
— Я хотіла б, щоб ти не нехтував тим, скільки людей завтра загине. Людей і… і інших. Я розраховую на твою допомогу.
— Я допоможу тобі.
— Це ще не все. Залишиться перевал. Я мушу відкрити дорогу через Кламат.
Корін указав розжареним кінцем гілляки на інші вогнища і людей біля них, що лежали, спали чи тихо розмовляли.
— З нашим чудовим військом, — проказав, — нам нема чого тривожитися.
— Наше військо втече додому відразу після того, як я перестану отуманювати його чарами, — посміхнулася Вісенна. — А я не буду отуманювати. Не хочу, щоб котрийсь із них загинув у бою не за свою справу. А Кощій — то не їхня справа, а справа Круга. Я мушу йти сама на перевал.
— Ні. Сама ти не підеш, — сказав Корін. — Підемо туди разом. Я, Вісенно, змалечку знав, коли треба тікати, а коли ще ні. Знання це я удосконалював протягом років практично, і завдяки цьому сьогодні вважають мене сміливим. Я не маю наміру ризикувати репутацією. Не треба одурманювати мене чарами. Спочатку подивимось, як той Кощій виглядає. До речі, як вважаєш, що це таке, той Кощій?
Вісенна опустила голову.
— Боюсь, — прошепотіла вона, — що це смерть.
VI
Отих не вдалось заскочити зненацька в печерах. Вони чекали в сідлах, нерухомі, прямі, задивившись на шереги озброєних селян, що виходили з лісу. Вітер, шарпаючи їхні плащі, робив їх схожими на схудлих, хижих птахів з обскубаним пір'ям, грізних, таких, що будять осторогу і страх.
— Вісімнадцятеро, — полічив Корін, вставши в стременах. — Всі на конях. Шість коней в запасі. Один віз. Микуло!
Коваль швидко перешикував свій загін. Озброєні піками і списами, люди клякнули перед заростями, впираючи ратища в землю. Лучники вибрали позицію за деревами. Решта відступила в гущавину.
Один із вершників рушив у їхній бік, наблизився. Він зупинив коня, підняв руку над головою і щось крикнув.
— Хитрість, — промурмотів Микула, — знаю їх, сучих синів.
— А ми пересвідчимось, — сказав Корін, зіскакуючи з коня, — пішли.
Вони повільно підійшли до вершника, разом, удвох. Незабаром Корін помітив, що Вісенна йде за ними.
Вершник був боболак.
— Я буду говорити коротко, — крикнув він, не сходячи з коня. Його малі, блискучі очка мигтіли, напівприкриті шерстю, що поросла на обличчі. — Зараз я керую загоном, який ви там бачите. Дев'ятеро боболаків, п'ятеро людей, троє вранів, один ельф. Решта загинули. Між нами сталися непорозуміння. Наш колишній командир, воля якого привела нас сюди, лежить там, у печері, зв'язаний. Ви зробите з ним все, що захочете. А ми хочемо їхати геть.
— Дійсно, промова була коротка, — пирхнув Микула. — Ви хочете їхати геть. А ми хочемо з вас кишки випустити. І що ти на це скажеш?
Боболак блиснув гострими зубами, випрямляючи в сідлі свою маленьку постать.
— Думаєш, я йду на угоду зі страху перед вами, перед бандою вошивців у солом'яних капцях? Будь ласка, якщо хочете, ми проїдемось вам по животах. Це наше ремесло, чоловіче. Знаю, чим ми ризикуємо. Навіть якщо частина загине, решта проїде. Таке життя.
— Віз не проїде, — процідив Корін. — Таке життя.
— То вже наша турбота.
— Що на возі?
Боболак сплюнув через праве плече.
— Одна двадцята того, що зосталось у печері. І щоб усе було ясно — якщо скажете залишити воза, згоди не буде. Якщо ми маємо вийти з цієї катавасії без здобичі, то воліємо з усвідомленням того, що не без бою. Ну, то як? Якщо маємо битись, то давайте зараз, поки сонечко не почне припікати.
— А ти сміливий, — сказав Микула.
— У нас в родині всі такі.
— Ми відпустимо вас, якщо здасте зброю.
Боболак сплюнув ще раз, на цей раз — через ліве плече.
— Не вийде, — буркнув коротко.
— Отут ти і впіймався, — засміявся Корін, — без зброї ви — сміття.
— А ти без зброї що? — спитав карлик байдужим голосом. — Королевич? Адже я бачу, що ти за ягода. Думаєш, я сліпий?
— Зі зброєю ви готові завтра вернутись, — проказав повільно Микула, — хоча б по решту того, що залишилось у печері, як кажеш. За ще більшою здобиччю.
Боболак вишкірив зуби.
— Була така думка. Але ми відкинули її після короткої суперечки.
— Цілком слушно, — мовила раптом Вісенна, висунувшись перед Коріном і ставши перед вершником. — Цілком слушно, що відкинули, Кеглю.
Коріну здалося, що вітер раптом став сильнішим, завив серед скель і трав, ударив холодом. Вісенна говорила далі не своїм, а якимсь металічним голосом:
— Кожен із вас, хто спробує сюди вернутись, умре. Я бачу це і пророкую. Покиньте це місце негайно. Негайно. Зараз. Кожен, хто спробує вернутись, умре.
Боболак схилився, подивився на чаклунку з-над шиї коня. Він був уже немолодий — шерсть у нього була майже попеляста, і та пістрявіла білими пасмами.
— Це ти? Так я й думав. Я радий, що… Зрештою, дарма. Я сказав, що ми не збираємось сюди повертатись. Ми приєднались до Фрегенала для заробку. Усе закінчилось. Зараз у нас на шиї Круг і всі села, а Фрегенал почав марити про владу над світом. Маємо досить і його, і того страховиська з перевалу.
Він шарпнув віжки, повернув коня.
— Та й для чого я це кажу? Ми йдемо геть. Бувайте здорові.
Ніхто не відповів йому. Боболак завагався, подивився на узлісся, потім оглянувся на нерухомий ряд своїх вершників. Знову похилився в сідлі і заглянув ув очі Вісенни.
— Я був проти замаху на тебе, — сказав. — Зараз бачу, що вчинив вірно. Якщо я тобі скажу, що Кощій — то смерть, все одно підеш на перевал?
— Правда. Піду.
Кегль розправив плечі, крикнув на коня, почвалував до своїх. Незабаром вершники, формуючи колону, оточуючи віз, рушили в напрямі дороги. Микула був уже біля своїх, умовляв, заспокоював бородача з Порога і інших, тих, хто прагнув крові та помсти. Корін і Вісенна мовчки спостерігали загін, що їхав повз них. Ті їхали повільно, дивлячись уперед, демонструючи спокій та холодну погорду. Тільки Кегль, минаючи їх, підвів злегка долоню в прощальнім жесті, з дивною гримасою на обличчі придивляючись до Вісенни.