Дорога, з якої нема вороття - Сапковський Анджей

Я бачив, що він може.

Вісенна зупинилась.

— Не крути, — сказала. — За кого ти мене вважаєш? Інверсія подіє, якщо…

— Якщо ти нас не обдурив, — продовжив Корін глухим від злості голосом. — А якщо ти нас ошукав… Кажеш, ти бачив, що може ця потвора. А чи знаєш ти, що можу я? Я знаю такий удар мечем, після якого у жертви залишається одне вухо, одна щока і півщелепи. Це можна пережити, але не можна після цього, між іншим, грати на флейті.

— Вісенно, вгамуй цього убивцю, — пролепетав зблідлий Фрегенал. — Поясни йому, що я не міг тебе обдурити, що ти б відчула…

— Не патякай багато, Фрегенале, веди.

Далі вони побачили ще вози. І ще кістяки. Перемішані, переплутані, біліючі в траві грудні клітки з ребрами, гомілки, що стирчали з западин, зловісно усміхнені черепи. Корін мовчав, стискаючи руків'я меча у спітнілій долоні.

— Будьте обережні, — видихнув Фрегенал. — Ми вже близько. Йдіть тихо.

— З якої відстані він реагує? Фрегенале, я говорю до тебе.

— Я дам тобі знак.

Пішли вони далі, оглядаючись на стіни яру, стрімкі, порослі покрученими обрубками кущів, поорані смугами зсувів та розпадин.

— Вісенно? Ти вже його відчуваєш?

— Так. Але невиразно. Яка відстань, Фрегенале?

— Я подам тобі знак. Шкода, що я не можу тобі допомогти. Без чарівної палички і персня не можу нічого вдіяти. Я безсилий. Хіба що…

— Хіба що?

— От що!

Із швидкістю, якої годі було сподіватись у товстуна, він схопив з землі гостру каменюку і вдарив Вісенну ззаду в голову. Друїдка впала без стогону обличчям вниз. Корін замахнувся добутим із піхов мечем, але чаклун був надзвичайно прудкий. Він упав навколішки, уникаючи вістря, перекотився під ноги Коріна і каменем, який не випустив з руки, хряснув його в коліно. Корін зойкнув, упав, біль на мить позбавив його дихання, а потім хвилею нудоти ринув зсередини до горла. Фрегенал схопився, як кіт, замахуючись ще раз.

Строкатий птах упав згори, як куля, тернувшись об обличчя чаклуна. Фрегенал відскочив, розмахуючи руками, і випустив камінь. Корін, спершись на лікоть, махнув мечем і на волосину не вцілив у литку товстуна, той тим часом повернувся і помчав у бік Мишиного яру з реготом і криком. Корін спробував підвестись і наздогнати його, але зусилля забило йому памороки. Він знову впав, посилаючи навздогін чаклунові в'язанку страшних прокльонів.

Фрегенал на безпечній відстані зупинився, оглянувся.

— Ти безталанна відьмо! — заревів. — Ти руда паскудо! Хотіла перехитрити Фрегенала? Ласкаво подарувати йому життя? Ти думала, що я буду спокійно дивитись, як ти його вбиваєш?

Корін, не припиняючи прокльони, розтирав коліно, тамував пульсуючий біль. Вісенна лежала нерухомо.

— Іде! — вереснув Фрегенал. — Дивіться! Тіштеся цим видовищем, бо вже за хвилину мій Кощій вичавить вам очі з черепів! Уже йде!

Корін оглянувся. З-за скального звалища, за якихось сто кроків появились вузлуваті суглоби зігнутих павучачих ніг. Потім через купу каміння з гуркотом перевалився принаймні шестиметрового діаметру тулуб, плаский, як тарілка, землисто-сірий, кострубатий, покритий кільчастими наростами. Чотири пари ніг ступали повагом, волоком тягнучи мискуватий корпус через пісок і каміння. П'ята пара ніг, непропорціонально довгих, озброєна була потужними клешнями, як у рака, що наїжачились рядами гострих шипів і рогів.

Це сон — промайнуло в голові у Коріна. Це кошмар. Прокинутись. Закричати і прокинутись. Закричати. Вереснути. Вереснути.

Забуваючи про біль у коліні, він стрибнув до Вісенни, шарпаючи її безсиле плече. Волосся друїдки просякло кров'ю, яка спливала по потилиці.

— Вісенно… — ледь видушив він стерплими від страху губами. — Вісенно…

Фрегенал вибухнув шаленим реготом, що гримів луною у стінах яру. Його сміх заглушив кроки Микули, що надбігав з бердишем у руці. Фрегенал опам'ятався, коли вже було пізно. Топір вцілив його у поперек, трохи вище бедер, і ввігнався аж по самий обух. Чаклун з ревом болю впав додолу, вириваючи зброю з рук коваля. Микула наступив на нього, вирвав бердиш, знову замахнувся. Голова Фрегенала покотилась по схилу і завмерла, опершись чолом на один із черепів, що лежали під колесами розбитого воза.

Корін кульгав, спотикаючись на камінні, тягнучи Вісенну, безсилу і обм'яклу. Микула прискочив до них, схопив дівчину, без зусилля закинув її собі на плече і побіг. Корін, хоч і позбавлений вантажу, не встигав. Зиркнув через плече: Кощій сунув до нього, скрегочучи суглобами; простягнуті клешні розчісували рідку траву, дерли валуни.

— Микуло! — розпачливо крикнув Корін.

Коваль оглянувся, поклав Вісенну на землю, підбіг до Коріна, підтримав його. Побігли разом. Кощій поспішив, піднімаючи шпильчасті лапи.

— Не дамо собі ради, — видихнув Микула, озираючись. — Не втечемо…

Вони добігли до Вісенни, що лежала горілиць.

— Вона зійде кров'ю, — зойкнув Микула.

Корін згадав. Він зірвав з пояса Вісенни її сакву, витряс вміст, не звертаючи уваги на інші предмети, вхопив заржавілий, покритий рунічними знаками мінерал, розгорнув руде, змочене кров'ю волосся, притис гематит до рани. Кровотеча відразу припинилась.

— Коріне, — крикнув Микула.

Кощій був близько. Він широко розчепірив лапи, зубасті щипці розкрились. Микула бачив очі потвори, що повертались на стовпчиках, і під ними подібні до півмісяця ляскаючі щелепи. Повзучи, Кощій ритмічно сичав: тсс, тсс, тсс…

— Коріне!

Корін не реагував, він щось шепотів, не відриваючи гематиту від рани. Микула добіг, шарпонув його за плече, відірвав від Вісенни, схопив друїдку на руки. Вони побігли. Кощій, ні на мить не перестаючи сичати, підняв лапи, заскреготав по скелі хітиновим черевом і шпарко погнався за ними. Микула зрозумів, що врятуватися годі.

Зі сторони Мишиного яру мчав карколомним галопом вершник у шкірянім каптані, в мисюрці з залізних кілець, з піднятим над головою широким мечем. На кудлатому обличчі палали маленькі очиці, блискали гострі зуби.

З бойовим вигуком Кегль ринувся на Кощія. Однак він не встиг допасти потвору: страшні лапи стиснулись, схопивши коня в кільчасті кліщі. Боболак вилетів із сідла, покотився по землі.

Кощій без особливого зусилля підняв коня у кліщах і настромив на гостряка, що стирчав спереду тулуба. Серпуваті щелепи зімкнулися, кров тварини бризнула на каміння, з розпанаханого живота на землю бухнули паруючі нутрощі.

Микула підбіг, підняв із землі боболака, але той відштовхнув його, схопив меч, ревнув так, що заглушив передсмертне вищання коня і скочив на Кощія. Із звинністю мавпи він прослизнув під костистим ліктем потвори і рубанув на повну силу, прямо у стовпчикувате око. Кощій засичав, випустив коня, розчепірив лапи, зачепивши Кегля гострими кільцями, відірвав його від землі, кинув геть, на землю. Кегль звалився на скелю, випускаючи з рук меча. Кощій зробив напівоберт, потягся щипцями і схопив його. Маленька фігурка боболака зависла над землею.

Микула зі злості заревів, двома стрибками догнав потвору, розмахнувся і рубанув мечем по хітиновому тулубі. Корін, покинувши Вісенну, не задумуючись, підбіг з іншого боку і, тримаючи обіруч меча, з розмахом встромив його в щілину між панцирем і лапою. Напираючи грудьми на меча, він засунув вістря аж по рукоятку. Микула крекнув і ударив ще раз, панцир розколовся, бризнула зелена смердюча рідина. Кощій, сичачи, випустив боболака, звів угору кліщі. Корін уперся ногами в землю, шарпнув за руків'я меча, але марно.

— Микуло! — крикнув. — Назад!

Вони обидва кинулись навтьоки, спритно — у різні боки. Кощій завагався, скреготнув черевом по камінні і рушив швидко вперед, прямо на Вісенну, яка, звісивши голову, пробувала звестись навкарачки. Якраз над нею, в повітрі, завис строкатий птах. Він бив крилами і кричав, кричав, кричав…

Кощій був близько.

Обидва, Микула і Корін, метнулись одночасно, загороджуючи дорогу потворі.

— Вісенно!

— Пані!

Кощій, не зупиняючись, розчепірив лаписька.

— Геть, — крикнула Вісенна, стоячи навколішках і піднімаючи руки. — Коріне! Геть!

Вони відскочили обидва, припадаючи до стіни яру.

— Хененаа фіреаох керелантх! — крикнула пронизливо чаклунка, викидаючи руки в напрямі Кощія. Микула помітив, як щось невидиме суне від неї до потвори. Трава пригиналась до землі, а дрібне каміння котилося в різні боки, наче їх розтискала вагою величезна куля, що мчала з наростаючою швидкістю. З долоні Вісенни вирвалася сліпуча, ясна зигзагоподібна смуга світла, вдарила Кощія, розтеклась по панцирі сіткою язиків вогню. Повітря розкололось від оглушливого гуркоту. Кощій вибухнув, бухнув зеленим фонтаном пасоки, курявою хітинових уламків, ніг, нутрощів. Все це вибухнуло вгору, градом сипонуло довкола, загуркотіло на камінні, зашуміло по заростях.

Микула присів, обіруч прикриваючи голову.

Було тихо. На місці, де недавно стояла потвора, чорніла і диміла округла вирва, забризкана зеленого рідиною, завалена огидними шматками чогось, що важко було розпізнати.

Корін, витираючи обличчя від зелених плям, допоміг Вісенні підвестися з землі. Вісенна дрижала.

Микула схилився над Кеглем. У боболака були розплющені очі. Товстий каптан із конячої шкіри подертий був на шматки, під ними було видно те, що залишилось від плеча й передпліччя. Коваль хотів щось сказати, але не зумів. Підійшов Корін, підтримуючи Вісенну. Боболак повернув голову до них. Корін подивився на його плече і насилу ковтнув слину.

— Це ти, королевичу, — тихо мовив Кегль, тихо, але спокійно і виразно. — Твоя правда… Без зброї я сміття. А без руки? хіба лайно, га?

Спокій боболака жахнув Коріна ще більше, ніж вигляд розтрощених костей, що виглядали зі страшенних ран. Те, що карлик ще жив, здавалось невірогідним.

— Вісенно, — прошепотів Корін, дивлячись благально на чаклунку.

— Нічим не зараджу, Коріне, — сказала Вісенна тремтячим голосом. — Цей організм, це тіло… Всі правила, які ним керують, цілком відмінні від людських… Микуло… Не торкай його.

— Ти вернувся, боболаку, — шепнув Микула. — Чому?

— Бо правила, які мною керують, інші… ніж людські, — проказав Кегль із гордістю в голосі, хоча вже з видимим зусиллям. Смужка крові витекла йому з рота, заплямивши сіре хутро. Він повернув голову, глянув у очі Вісенні.

— Ну, руда відьмо! Здійснюється твоє пророцтво! Поможи мені!

— Ні! — зойкнула Вісенна.

— Так, — мовив Кегль. — Так треба.