Дорога, з якої нема вороття - Сапковський Анджей

Потім раптом зірвав коня, помчав на початок колони, зник серед дерев.

VII

Перший труп лежав біля самого входу в печеру, побитий, втиснутий між мішки з вівсом і купу хмизу. Коридор роздвоювався, зразу за роздвоєнням лежали ще два — один майже повністю позбавлений голови ударом — мачуги або обуха, другий вкритий засохлою кров'ю з багатьох ран. Усі були людьми.

Вісенна зняла пов'язку з голови. З діадеми випромінював блиск, ясніший за світло смолоскипа, освітлюючи всередині темну яму. Коридор вів у більшу печеру. Корін тихенько свиснув крізь зуби.

Під стінами стояли скрині, мішки, бочки, звалена купами кінська упряж, вовна, зброя, різне причандалля. Кілька скринь стояли розбиті і пусті. Інші були повні. Минаючи це все, Корін бачив матово-зелені грудки яшми, темні уламки ядеїту, агати, опали, хризопрази та інші камені, яких він не знав. На кам'яній долівці, яка світилась де-не-де порозкиданими іскорками золотих, срібних та мідних монет, лежали в безладді оберемки шкур — бобрів, лисиць, рисів, росомах.

Вісенна, не затримуючись і на хвилину, рушила до печери, розташованої далі, значно меншої, темнішої. Корін попрямував за нею, з сумом оглядаючись на скрині.

— Я тут, — мовила темна, невиразна постать, що лежала долі на купі ганчір'я і шкур.

Вони наблизились. Зв'язаний чоловік був куций, лисий, огрядний. Величезний синець покривав йому половину обличчя.

Вісенна торкнула діадему, халцедон на мить зблиснув яснішим світлом.

— Це зайве, — проказав зв'язаний. — Я знаю тебе. Але забув, як тебе називали. Знаю, що в тебе на чолі. То зайве, кажу. Вони напали на мене під час сну, забрали мій перстень, знищили чарівну паличку. Я безсилий.

— Фрегенале, — мовила Вісенна, — ти змінився.

— Вісенна, — пробурмотів товстун, — я пригадав. Не сподівався я, що пришлють тебе. Я думав, що це буде чоловік, тому й послав Маніссу. З чоловіком моя Манісса дала б собі раду.

— А от і не дала собі ради, — похвалився Корін, роззираючись навкруги, — хоча треба віддати небіжці належне. Старалася як могла.

— Шкода.

Вісенна розглянулась по печері, впевненим кроком попрямувала в куток, носаком черевика підкинула камінь, з ямки під ним витягла глиняний горщик, зав'язаний шкірою, змоченою жиром. Розрізала ремінець своїм золотим серпом, витягла сувій пергаменту. Фрегенал дивився на це вороже.

— Гляньте, гляньте, — сказав він голосом, що аж дрижав зі злості. — Такі здібності, можна лиш привітати. Ми вміємо шукати заховані речі. А що ще вміємо? Ворожити на баранячих кишках? Лікувати здуття у ялівок?

Вісенна проглядала аркуш за аркушем, не звертаючи на нього уваги.

— Цікаво, — мовила вона незабаром. — Одинадцять років тому, коли тебе вигнали з Круга, зникли деякі сторінки з Заборонених Книг. Добре, що вони знайшлися, ще й до того із збагачуючим їх коментарем. Але що ти зважився застосувати Подвійний Хрест Альзура, ну і ну! Не думаю, щоб ти забув, що сталося з Альзуром. Кілька його створінь ще блукає по світу, в тому числі і той останній, Вій, який знищив його і зруйнував половину Марібору, поки втік до лісу на Заріччі.

Вона склала кілька аркушів учетверо, сховала в кишеню на пишнім, у складки, рукаві каптана. Розгорнула наступні.

— Ага, — сказала, зморщивши чоло, — малюнок Деревокореня. А ось Трикутник у Трикутнику — спосіб, щоб викликати серію мутацій і величезний приріст маси тіла. А що стало для тебе вихідним створінням, Фрегенале? Що це? Виглядає, наче звичайний спалок. Фрегенале, чогось тут бракує. Знаєш, що я маю на думці? Сподіваюсь, що знаєш.

— Я радий, що ти помітила, — скривився чарівник. — Звичайний спалок, кажеш? Та коли той звичайний спалок вийде з перевалу, світ заніміє від жаху. На хвилину. А потім почне кричати.

— Добре, добре. Де заклинання, яких тут бракує?

— Ніде. Я не хотів, щоб вони потрапили в небажані руки. Особливо у ваші. Знаю, що цілий Круг мріє про владу, яку можна мати завдяки їм, але нічого не вийде. Ніколи не вдасться вам створити нічого хоч би наполовину настільки грізного, як мій Кощій.

— Здається, били тебе по голові, Фрегенале, — сказала Вісенна спокійно, — і цьому якраз слід приписати, що не повернулась ще до тебе здатність мислення. Хто тут говорить про творення? Твою потвору треба буде знищити. Простим способом, переставляючи слова у творильному заклинанні, тобто Ефектом Дзеркала. Звичайно, творильне заклинання було підстроєне до твоєї чаклунської палички, отож треба буде підстроїти його на мій халцедон.

— Багато отих "треба буде", — буркнув товстун. — Можеш тут сидіти і чекати "треба буде" до судного дня, моя ти премудра панно. Звідки ця смішна ідея, що я викажу тобі творильне заклинання? Не витягнеш із мене нічого, ані з живого, ані з мертвого. Я заблокував себе. Не вибалущуйся на мене так, бо той камінець пропалить тобі чоло. Давайте розв'язуйте мене, бо я вже закляк.

— Хочеш, я тебе копну пару разів, — посміхнувся Корін. — Це поліпшить твій кровообіг. Здається, ти не розумієш свого становища, лиса ти довбня. Незабаром примчать сюди селяни, яким сильно докучала твоя ватага. Я чув, що вони мають намір роздерти тебе на шматки четвіркою коней. Ти бачив коли-небудь, як це буває? Спочатку відриваються руки.

Фрегенал напружився, витріщив очі і спробував плюнути Корінові на чоботи, та лежачи це було важко, і він тільки обплював собі бороду.

— Ось що! — гаркнув. — Ось що я вам на ваші погрози! Не зробите мені нічого! І що ти собі думаєш, волоцюго? Ти впхав свого носа у справи, що вищі за тебе! Спитай її, навіщо вона тут! Вісенно! Поясни йому, а то, здається, він вважає тебе шляхетною визволителькою пригнічених, борцем за добробут бідаків! А тут мова йде про гроші, йолопе! Про величезні гроші!

Вісенна мовчала. Фрегенал напружився, аж заскрипіли пута, з натугою перевернувся набік, згинаючи ноги в колінах.

— Може, то неправда, — вереснув він, — що Круг прислав тебе сюди, щоб ти відкрутила золотий корок посудини, з якої перестало текти? Бо Круг має прибутки з добування яшми і ядеїту і бере мито від купців і валок взамін на захисні амулети, що, однак, як виявилось, не діють на мого Кощія!

Вісенна не промовила жодного слова. Не дивилась на зв'язаного. Дивилась на Коріна.

— Ага! — скрикнув чаклун. — Навіть не заперечуєш! Значить, це вже відомо всім! Давніш про це знала тільки старшина, а шмаркачів, таких, як ти, утримували в переконанні, що Круг створений лише для боротьби зі Злом. Мене це не дивує. Світ змінюється, люди починають розуміти, що без чарів і чарівників можна обійтись. Не встигнете оглянутися, як залишитесь безробітними; доведеться вам жити з того, що досі накрали. Вас нічого, крім зиску, не цікавить. Тож розв'яжіть мене негайно. Не вб'єте мене самі, ані не дасте на смерть іншим, бо від цього Круг зазнав би ще більших утрат. А цього Круг вам не вибачить, це ясно.

— Це не ясно, — мовила холодно Вісенна, сплітаючи руки на грудях. — Бачиш, Фрегенале, шмаркачки, такі, як я, не дуже зважають на земні блага. Що мені до того, чи Круг зазнає втрат, чи збагатіє, чи взагалі перестане існувати. Я завжди можу прожити, лікуючи здуття у ялівок або імпотенцію у таких грибів, як ти. Та не це важливо. Важливо те, що ти хочеш жити, Фрегенале, і задля цього мелеш язиком. Кожен хоче жити. Тому зараз же тут, на цім місці, скажеш мені творильне заклинання. Потім допоможеш мені знайти Кощія і знищити його. А якщо ні… Що ж, я піду собі до лісу, погуляю. Потім зможу сказати в Крузі, що я не змогла стримати розлючений натовп.

— Ти завжди була цинічна, — чаклун скреготнув зубами. — Навіть тоді, в Майєні. Особливо в стосунках із чоловіками. Тобі було чотирнадцять років, а вже багато що говорили про твої…

— Перестань, Фрегенале, — обірвала його друїдка. — Те, що ти говориш, не справляє на мене ніякого враження. На нього теж. Він не мій коханець. Скажи, адже ти погоджуєшся зі мною? І давай припинимо цю гру. Адже ти погоджуєшся.

Фрегенал лупнув білками очей, відвернув голову.

— Певне, що так, — прохарчав він. — Думаєш, що я бовдур? Кожен хоче жити.

VIII

Фрегенал зупинився, тильною стороною долоні витер спітніле чоло.

— Там, за тією скалою, починається яр. На старих картах він позначений як Дур-тан-Оріт, Мишиний яр. То брама Кламату. Тут мусимо залишити коней. На конях нам аж ніяк не вдасться підійти до нього непомітно.

— Микуло, — сказала Вісенна, сходячи з коня, — почекайте тут до вечора, не довше. Якщо я не повернусь, не йдіть на перевал ні в якому разі. Вертайтесь додому. Ти зрозумів, Микуло?

Коваль кивнув головою. З ним було вже тільки четверо селян. Найхоробріших. Решта загону випарувались дорогою, як сніг у травні.

— Зрозумів, пані, — пробурмотів він, лупнувши оком на Фрегенала. — Однак дивно мені, що до того негідника довір'я маєте. По-моєму, селяни казали слушно. Голову йому відірвати треба було. Гляньте тільки, пані, на ті свинячі очиці, на оту морду зрадницьку.

Вісенна промовчала. Заслонивши очі рукою, вона дивилась на гори, на вхід у яр.

— Веди, Фрегенале, — скомандував Корін, підтягаючи пояс.

Вони рушили.

Після півгодинного маршу вони побачили перший віз, перевернутий, розбитий. За ним другий, зі зламаним колесом. Кістяки коней. Кістяк людини. Другий. Третій. Четвертий. Купа поламаних, потрощених кісток.

— Ах ти сучий син, — стиха процідив Корін, дивлячись на череп, через очні впадини якого уже продиралось бадилля кропиви. — Це купці, так? Не знаю, що мене стримує, щоб…

— А ми домовлялись… — з поспіхом перебив Фрегенал. — Домовлялись. Я сказав вам усе, Вісенно. Я вам допомагаю. Веду вас. Ми домовлялись!

Корін сплюнув. Вісенна глянула на нього, бліда, потім повернулась до чаклуна.

— Домовлялись, — ствердила вона. — Допоможеш мені його відшукати і знищити, потім підеш своєю дорогою. Твоя смерть не верне життя тим, хто тут лежить.

— Знищити, знищити… Вісенно, я остерігаю тебе ще раз і повторюю: приспи його, спаралізуй, ти знаєш заклинання. Але не знищуй його. Він вартий цілого багатства. Завжди встигнеш…

— Перестань, Фрегенале, ми говорили про це. Веди.

Вони пішли далі, обережно обминаючи кістяки.

— Вісенно, — видихнув Фрегенал через деякий час. — Ти розумієш, як ти ризикуєш? Буде непереливки. Знаєш, з Ефектом Дзеркала буває по-різному. Якщо інверсія не подіє, ми загинем.