Зникнення Оділії - Сіменон Жорж
Усіх їх — близько п'ятдесяти, і чимало з них розташовані у Латинському кварталі або неподалік. Боб зайшов до першої-ліпшої. Немолода вже жінка у голубому халаті і чепчику такого ж кольору визирнула крізь віконце тісної, мов клітка, кімнатки:
— Якщо ви хочете когось відвідати, то он висить розпорядок дня, там написано, у які години це можна зробити.
— Я хотів би дізнатись, чи не потрапляла сюди моя сестра.
— Як її прізвище?
— Оділія Пуанте...
Жінка погортала журнал.
— Ні, пацієнтки з таким прізвищем у нас немає і впродовж останнього тижня не було.
— Тижня? Ну, тиждень тому вона ще була у Лозанні...
Справді, лишень чотири дні тому Оділія була вдома, усе
спокійно було у них на віллі. Але тепер Бобу вже не вірилось у це. Розмірене життя у Лозанні раптом стало для нього тут, у паризькій круговерті, таким чужим і далеким, що здавалося майже несправжнім. Там кожен мав свій звичний ритм. Батько сидів собі з ранку й до вечора за письмовим столом у мансарді. У матері — своє... Вона оживала десь у другій половині дня, коли приходили її подруги, щоб зіграти у бридж, або коли вони разом збиралися в аристократичному клубі на вулиці Рюмін, щоб продовжити свою гру. Таки було батькам не до Оділії. Та й Боб приділяв їй уваги небагато. Щоправда, через навчання він майже ніколи не мав вільного часу...
Боб зайшов до іншої лікарні, там його зустріли люб'язніше.
— Білява дівчина, кажете? Зачекайте хвилиночку, я з'ясую, чи за останні кілька годин не поступали нові пацієнти... Ні, юначе, нікого, хто був би схожий на вашу сестру...
Так обійшов ще кілька лікарень. І скрізь:
— У нас такої немає, мосьє...
Боб повернувся до готелю:
— Є щось для мене? Може хтось дзвонив?
— Ні, немає нічого. Перепрошую, я бачу, ви зморений. Може, трішки відпочили б?
Боб гірко всміхнувся: хіба ж тут до відпочинку? О п'ятій знову прийшов до поліції, забрав знімок Оділії і ще шість фотокопій з нього і тільки після цього повернувся до готелю й проспав там до вечора. Коли прокинувся, було вже зовсім темно, лиш відблиски вечірніх вогнів спалахували на скляних дар-мовисиках люстри. Боб прийняв душ, одягнувся. Була вже десята година. У першій-ліпшій кав'ярні перекусив трьома сандвічами, запиваючи їх пивом.
Схоже, збиралося на дощ. Десь далеко прогуркотів грім, і Бобу це нагадало гуркіт швидкого поїзда. Уявилося: з такого йоїзда тут, у Парижі, сходила на перон сестра, тримаючи в руках голубу валізу... Але постривай! Якщо вона спакувала свою Налізу, то це означає, що не збиралася у найближчі день-два розлучатися з життям. Значить, бодай кілька днів відстрочки собі відвела. Вона не схотіла зупинитися у "Меркаторі", де її Легко було б розшукати. То, може, зупинила свій вибір на якомусь готелі неподалік вокзалу? Там чимало всіляких готелів різних категорій. А в цілодобовій привокзальній коловерті легше залишитися непоміченою...
Боб поїхав до Ліонського вокзалу. У готелях цього району правила не дуже суворі: подорожні могли й не пред'являти документи, а лиш назвати себе.
— У вас мадемуазель Пуанте не проживає?
— Ні, не було.
Обійшов кілька готелів — і скрізь одне й те саме. Аж нарешті якийсь консьєрж відповів:
— Мосьє, ви трохи запізнились. Учора після обіду вона поїхала від нас. Взяла таксі...
— І не знаєте, куди саме?
— На жаль, ні...
Отже, вона не виїхала з Парижа поїздом, адже для того, щоб потрапити на вокзал, таксі не потрібне. Але навіщо переїхала з готелю?
— Я можу від вас подзвонити?
— Телефон-автомат у холі ліворуч... Зачекайте, дам жетончик...
Боб накрутив номер поліції, попросив, щоб його з'єднали з комісаром. Незабаром обізвався знайомий хрипкуватий голос:
— Слухаю вас...
— Алло! Це Боб Пуанте. Я приходив до вас сьогодні вранці...
— А, це той молодий чоловік, що розшукує свою сестру? Ви вже її знайшли?
— Ні, але дізнався, в якому готелі вона зупинялась. Правда, учора виїхала звідси, взявши таксі. Пробачте, що телефоную у такий пізній час...
Нічого, у нас в поліції з часом рахуватись не доводиться.
д те, що ви сказали, дуже важливо. У якому готелі вона зупинялася?
— Хвилиночку... Я не записав, але мені його ще видно звідси. Якась цікава назва: "Еліар".
— Це навпроти Ліонського вокзалу?
— Так...
— Мої люди займуться ним завтра...
Боб був дуже задоволений із себе: адже здогадався пошукати саме тут, біля Ліонського вокзалу. Але чому Оділія так раптово покинула готель? Чи не з'явиться вона знову десь у Латинському кварталі? Боб вирішив ще раз побувати в тому підвальчику, де познайомився з гітаристом.
Він сів за один із столиків, замовив собі шотландське віскі. Гітарист його відразу ж запримітив, і як тільки настала перерва, підсів до Боба.
— Ну як, ви бачили її?
Боб заперечливо хитнув головою.
— А я дещо дізнався. Від свого товариша. Він теж гітарист. Бачив її у нічному барі неподалік. "Чирвовий туз" називається...
— Але дивно, що, незважаючи на ваше з нею знайомство, вона так і не з'явилася тут... Можливо, навіть уникає цього місця, щоб не зустрітись із вами...
Про себе ж подумав: "Вона здогадується, що я у Парижі. Мене уникає. Може, навіть думає, що ми сюди приїхали з батьком удвох..."
Попрощавшись з гітаристом, вийшов на вулицю. Накрапав дрібний дощ, якого, мабуть, парижани чекали давно, бо тут, так само, як і в Швейцарії, вересень стояв напрочуд сухий.
"Боб виходить з дому раніше, ніж приходить пошта. Якщо листа одержить Матільда, вона віднесе його у братову кімнату. Якщо ж випадково лист потрапить до рук матері і вона упізнає мій почерк, то навряд чи втримається, щоб не прочитати його..." — так міркувала Оділія, сівши у Лозанні на транс-європейський експрес до Парижа. "Що подумає брат, читаючи листа? Чи скаже про нього батькові? Цілком можливо, адже вони щирують між собою, і Боб частенько наникує в мансарду... Але чи сказав він батькові про мій намір? Чи, може, побоявся його травмувати і сказав лише про від'їзд? Боб, напевно, приїде до Парижа і спробує розшукати мене. Ну що ж, у нього буде небагато шансів знайти мене серед кількох мільйонів парижан".
Якийсь чоловік середніх літ сидів навпроти, тримаючи на колінах шкіряний портфель, немов там лежало щось дорогоцінне!
він крадькома поглядав на Оділію, а коли погляди їхні зустрілися, (НІЯКОВО всміхнувся.
Зійшовши з поїзда на паризький перон, Оділія загубилася в цьому 'величезному людському потоці, що штурхав її з усіх боків. Стояла безпорадна при тьмяному світлі припорошених ліхтарів, і їй здавалося, що і ця подорож, і усе, що відбувається нині з нею,— все це примарне. Що ж робити далі? Раніше і не думала б над цим, а просто взяла б таксі і поїхала б на вулицю Гей-Люссака, до готелю "Меркатор". Там вона завжди почувала себе ніби удома. Але тепер цього не можна. Адже саме туди в першу чергу нагряне Боб, тільки-но з'явиться у Парижі. Навпроти вокзалу було кілька готелів, їхні холи світилися серед ночі, і Оділія увійшла до найближчого з них, навіть не глянувши, яка назва на вивісці. Нічний консьєрж попросив у неї якісь документи. Оділія неохоче дістала із сумочки паспорт.
Кімната їй дісталась досить велика, але якась незатишна і неохайна. У ванній на тьмяній емалі відбилися довгі коричневі патьоки.
' Сівши на краєчку ліжка, Оділія заплакала. Почувала себе зовсім самотньою, нікому на світі не потрібною. Не знала, що робити далі. Життя здавалося їй якимось нікчемним і недоречним, таке собі беззмістовне існування. Треба кудись йти, забутись у людському натовпі, розвіятись у вечірньому гаморі великого міста. Але чи справді там, за цими стінами, їй стане легше? Адже всім цим перехожим до неї байдуже... То чи не краще зараз же дістати із сумочки снодійне і проковтнути усі таблетки? Ні, мабуть, ще рано. Можна трохи й відтягнути смерть. Взяла тільки одну таблетку і запила її ковтком води з щербатої склянки. Лягла на ліжко і ще трохи поплакала. їй не хотілося роздягатися, здавалося, немов десь тут, у цій непоказній кімнаті, чатує якась небезпека. Так і заснула одягненою...
Прокинулась пізно, було вже близько дванадцятої. Але при денному світлі кімната не здалася привітнішою. Хотіла прийняти душ, та не наважилась залізти у неохайну пожовклу ванну. Побачивши телефонний апарат на нічному столику, подзвонила черговому й замовила в номер пару бутербродів з м'ясом та сиром. Жувала їх, сидячи біля вікна, і байдуже спостерігала, як на привокзальній площі снували взад-вперед таксі, привозячи або відвозячи нових пасажирів. Потім знову заснула і встала лиш о четвертій пополудні. Поспіхом зібралась, бажаючи якнайшвидше вийти з цих похмурих стін.
Прогулялась трохи по набережній Сени, зайшла , у невеличкий ресторанчик повечеряти. Усе ще десь витала душею. Відчувала, що паморочиться голова. "А може, я нездужаю?" — подумала. За вечерею випила трохи джину з водою, але ніякого полегшення це не принесло. У залі танцювали закохані парочки, бони здавалися їй щасливими, і відчувала, що заздрить їм. Як не вистачало їй когось, з ким би можна було просто порозмовляти. Брата, наприклад. Ні, скоріше — лікаря, який би знайшов причину її недуги. А може, це ніяка не хвороба? Як вона досі жила? В порожнечі. ІДо це — її особиста вина? Чи, може, така вже атмосфера усього' їхнього міста? Нікому не потрібна. Зайва людина. Більше того — тягар для інших. І завтрашній день не обіцяє нічого кращого...
"Ну що ж, жереб кинуто. Навіть спробувала усе пояснити Бобу. Чи зрозуміє? Адже він — повна мені протилежність. Врівноважений, певний у собі... Що він думав, прочитавши листа? Напевно, сів у перший же поїзд і виїхав до Парижа..."
Оділія спробувала вирахувати час, коли він міг з'явитися у Парижі. їй раптом захотілося піти на вулицю Гей-Люссака, знайти його в готелі і сказати, що згодна відмовитись од своїх задумів, якщо він пообіцяє не виказати її батькам. Вона не повернеться у Лозанну. Це безперечно. Але що тут робитиме без спеціальності? Навіть колеж не закінчила... Покинула його так само, як покидала пізніше уроки гри на гітарі, уроки танцю або заняття англійською... Спочатку, правда, запалювалась, кілька тижнів працювала залюбки, але неодмінно наставав день, коли інтерес той зовсім пропадав. Наприклад, з англійською розпрощалася дуже просто — увечері, лягаючи спати, залишила Ма-тільді цидулку: "Не буди мене вранці.
