Зникнення Оділії - Сіменон Жорж
Насилу розшукав вивіску. Спустився сходами у підвальчик, звідки долгінала поп-музика. Це був невеличкий бар, чоловік на тридцять, але заповнений менш як наполовину. На маленькій сцені сиділо п'ятеро музик — усі довговолосі. Гітарист серед них найпатлатіший.
— Ви самі? — запитав його бармен. Говорив він з помітним скандінавським акцентом.
— Так...
— Тоді, прошу вас, сідайте он за той столик. Що будете замовляти?
— Скотч...
Віскі принесла гарна довгонога офіціантка у коротенькій "під* ничці. /, ~
Грала музика. На п'ятачку танцювали закохані парочки, ^
— Скажіть, цей оркестр у вас давно? З півроку чи більше?
—> Так, мосьє. Ці музики працюють у нас близько року. Вам подобається, як вони грають?
— Авжеж...
Боб посидів за столиком з півгодини, поки у музик настала перерва. Троє з них, залишившись на своїх місцях, закурили, четвертий рушив до стойки бару, а гітарист вийшов на вулицю. Боб підвівся і пішов за ним. Гітарист стояв біля входу. Незважаючи на ріденьку біляву борідку, це був зовсім молодий хлопець.
— Сигарету?
Гітарист узяв одну:
— Дякую.
— Скажіть, сюди часто заходять самотні жінки?
— Рідко. І ніколи не зазирають повії. Наш хозяїн проти цього. Знаєте, він дуже обережний...
— Ви не бачили серед своїх відвідувачів цієї дівчини?
Боб показав йому .фото Оділії. Гітарист уважно розглянув знімок у світлі газового ріжка і повернув фото, щось ніби зва^ жуючи про себе.
— А ким вона вам доводиться? — спитав.
— Це моя сестра. Мені здалося, ви її знаєте?
— Вона вам щось розповідала про мене?
— Про вас особисто ні, але про "Канібал" розповідала. Отже, ви з нею знайомі?
— Вона зацікавилась моєю, грою на гітарі. Сказала, що також грає...
— Справді, грала... І що ж вона ще говорила?
— Розповідала, що живе у Лозанні, на якійсь старій віллі, збудованій ще прадідом, і що там їй усе вже до живісіньких печінок дозолило... Хотіла б переїхати до Парижа, та не має ані грошей, ані спеціальності...
— Вона була тут до закриття бару?
— Так...
— А потім пішла з вами і була у вас вдома?
— Навряд чи можна так сказати — "вдома". У мене лише невеличка і майже гола кімнатка в старому будинку на вулиці Муффетар... Ми кохали одне одного... Вона багато про що роз* повідала. Правда, вона тоді чимало випила...
— І що ж вона ще розповідала?
— Про себе. Заздрила мені, що маю якусь спеціальність, хоч і заробляю мало. Шкодувала, що свого часу закинула гру на гітарі. "Як і все інше,— зітхала вона.— Берусь за щось з ентузіазмом, і здається вже: ось це і є нарешті мій порятунок, мій шлях у житті. А потім, через місяць, або й півроку, відчуваю якусь порожнечу перед собою. Нема нічого. І я стаю сама собі огидна..." Але мені вже час іти. Наступна перерва буде за пїв* години...
Боб повернувся за свій столик, замовив ще одну скляночку...
— Ви у нас ніколи раніше не бували? — поцікавився бармен"
— Ні. Але моя сестра сюди заходила кілька разів.
Боб показав йому фотографію. Той упізнав Оділію.
— Красива дівчина. Вона щоразу сиділа он у тому кутку зліва, біля оркестру. Поки не зачинявся бар. Скільки ж їй років?
— Коли ви її бачили, ще не було вісімнадцяти. А тепер їй минуло...
— Вона не приїхала з вами?
— Ні. Вона приїхала сюди одна, а я тепер її розшукую.
Бармен покосився на гітариста, і Боб сказав:
— Я знаю... Щойно з ним розмовляв...
— Йому нічого не відомо?
— У цей приїзд він ще її не бачив. Прибула, мабуть, учора ввечері...
— Ви, здається, занепокоєні...
— Авжеж... Вона поїхала дуже пригнічена... В листі, що ме* ні написала, натякала на самогубство... Вам вона останнього разу нічого не казала?
— Ні. Ми й не розмовляли з нею, хоч двічі я запрошував її танцювати...
Через півгодини за столик до Боба підсів гітарист.
— Скотч?
— Ні, пива. Задушливо тут... Пива, Люсьєно!
— І одне віскі...
— Бармен вам сказав щось цікаве?
— Ні. Він танцював з нею, але вона йому нічого не говорила... Як ви гадаєте, він до неї не залицявся?
— Ні... Це не в його вдачі. Та, зрештою", Люсьєна не дозволила б. Вже рік, як між ними щось виникло.."
— Ви не пригадуєте чого-небудь, ну, може, хоч би якогось випадково сказаного слова, котре допомогло б натрапити на слід моєї сестри?
— Хочете повернути її у Лозанну?
— Коли б і знайшов, то не певний, чи й сказав би про це батькам... Я розшукую сестру задля того, щоб не дати їй наробити невиправних дурниць...
— Але ж вона дуже розумна і розсудлива дівчина... Щоправда, вважає себе нещасливою... Вона якась дуже непроста і дуже щира водночас. Точніше, простодушна. Ще не знаючи мене, першого ж вечора зізнавалася в тому, у чому не завжди зізнаються навіть давньому другові... Наступної ночі попросила мене взяти гітару. Я грав для неї... Вона досить романтичної вдачі, чи не так?
Боб не відповідав. Він розмірковував над усім, що почув.
— Оділія не згадувала про когось із своїх паризьких друзів?
— Говорила про якогось хлопця, але я так зрозумів, що то більше ваш друг, аніж її...
— Люсьєн Данж?
— От прізвища я не пам'ятаю. Знаю лишень, що він мав якесь відношення до кінематографа.
— Тоді це він...
— А ще говорила про свою подругу, яка навчається на фа* культеті мистецтвознавства.,.
— Емільєну?
-— Не певний, але, здається, саме так... Вибачте, мені вже пора на сцену. Спасибі вам за пиво...
Він подав руку:
— Мене звати Крістіан Вермолен. Сподіваюся, ще зустріне* мося. Бажаю успіхів у ваших розшуках. Якщо ж Оділія з'явиться тут, я зателефоную. Готель "Меркатор", ви сказали?
— Так, на вулиці Гей-Люссака...
Боб повертався до готелю пішки. По дорозі обмірковував щойно почуте. Здавалося, у характері, у поведінці сестри від* привалися якісь штришки, раніше зовсім не знані. Дивно, адже вони непогано розуміли одне одного. Втім, взагалі хіба було можливим у їхній сім'ї знати кого-небудь по-справжньому? Він уявив собі, як вона холодно і незворушно лежала вночі на ліж* ку цього музики з вулиці Муффетар, коли той грав для неї на гітарі. Боб знав, що в неї було чимало коханців, але підозрю* вав, що вона холодна до них. їй просто хотілося говорити з ки* мось, вона могла відкривати душу незнайомій людині, аби лиш Слухали її зацікавлено. їй потрібно було утвердити себе, свою особистість, довести власну оригінальність. Іноді була дуже са* мовпевнена, іноді ж — зовсім зневірена у собі. І тоді у неї на-ступала якась душевна криза... Мабуть, щось подібне сталося і ё той день, коли написала йому листа. Вже у готельному номері Боб ще раз його перечитав. І відчув ще більшу, ніж першого разу, тривогу. Мабуть, під враженням того, що розповів музика. Що з нею? Навіщо їй потрібно було втікати до цього багато* мільйонного міста? А може, її вже немає? Може, й справді вирішила піти з життя так, щоб навіть тіла її не знайшли? Але іому? Кому і навіщо робить такий виклик?
...Боб незчувся, як заснув. Коли ж прокинувся, уже був ра-рок, легкий жовтуватий туман стояв над містом. Боб піднявся ! почав був голитися, коли задзвонив телефон. Кинувся до апарата, сподіваючись бозна-чого, але почув батьків голос:
Ну що, які новини?
' Ніяких.., Але я дізнався, де вона провела три вечори під дао останньої поїздки до Парижа...
— І де ж?
— У невеличкому барі на бульварі Сен-Жермен..,
— Вона була сама?
— Прийшла сама, але познайомилась там з одним музикою...
— Можу собі уявити... Він щось знає?
— Ні, хоч дещо розповів про її попередній приїзд.
— Що думаєш далі робити?
— Продовжу розшуки. Є двоє чи троє людей, яких вона зна* ла у Парижі. Може, хтось бачив її тепер...
— Гаразд. Але тримай мене в курсі... А то я тут зовсім роз* клеївся. Сьогодні вже не міг працювати...
Боб був здивований. Він несподівано відчув у батькові щось таке, чого не помічав раніше. Згадалося, як сестра не раз казала; "Наш татко — старий егоїст, ні про що не думає, лиш про свою роботу і червоненьке винце..." Оділія часто називала його позаочі "старий", хоч насправді батькові ледь перевалило за п'ятдесят й він був ще повен сил.
Боб не знав адреси Емільєни, а тому вирішив піти у Сор^ бонну. Та розшукати її там було нелегкою справою. Перші службовці секретаріату, до яких звернувся, нічого не знали. Нарешті в якомусь кабінеті чиновник, попорпавшись в одному з метале* вих ящичків картотеки, перепитав:
— Емільєна Лот?
— Так...
— Вона проживає в готелі на вулиці д'Еколь...
То був не готель, а щось на зразок сімейного пансіону — невеликий дім у глибині просторого двору. Двері на вулицю були відчинені навстіж. У коридорі пишногруда дівчина, стоячи навколішки, мила підлогу.
— Ви не знаєте, мадемуазель Лот у себе?
— Як ви назвали прізвище?
— Мадемуазель Лот... Емільєна Лот.
— А, Емільєна... Не знаю, чи вона вже прийшла. Запитайте хазяйку.
З'явилась хазяйка, витираючи руки об кухонний фартух. Невисока на зріст, огрядна, вона нагадувала Матільду, тільки мо* лодшу років на десять.
— Це ви хочете побачити мадемуазель Емільєну? Зараз її немає. Усі мої постояльці розходяться після сніданку, а поверх таються десь аж під вечерю, близько сьомої... Ви її родич?
— Ні, ми друзі по колежу. А ви, бува, не знаєте, чи не при-' ходила до неї учора молода дівчина, яка приїхала з Лозанни?
— Ні, не бачила у неї нікого. Втім, я могла бути в цей час на кухні...
— Спасибі, прийду пізніше.
Боб вийшов на вулицю, обережно переступивши в коридорі велику калюжу води, ненароком розлиту служницею. Вирішив, що про всяк випадок таки треба буде зайти до Емільєни. Правда, їхня дружба з Оділією була нетривка, і якось вони навіть посварилися, та, зрештою, з ким із своїх однокласниць Оділія не сварилася?
Боб дійшов до вулиці Сени і розшукав готель, де жив Люсьен Данж. Над дверима висіла табличка з написом: "Мебльовані кімнати. Здаються на день, на тиждень, на місяць". З коридора було прорубане віконце у бюро — тісненьку світлицю з письмовим столом, старим потертим кріслом біля нього і дошкою, на якій висіли ключі від готельних номерів. За письмовим столом сиділа по-домашньому зодягнена жінка.
— Вибачте, мадам. Чи не можу я бачити мосьє Данжа?
— Зараз його немає...
— І не знаєте, коли повернеться?
— О, це важко сказати. Зараз у нього зйомки десь на околиці міста, тож повертається коли як. Якщо все гаразд, то близько десятої вечора, а якщо десь по дорозі затримається в погребку, то не раніше опівночі...
