Зникнення Оділії - Сіменон Жорж
Була зовсім спокійна. Намацала вену на руці, щосили різонула ле^ зом...
...Хтось великий і дужий нахилився над нею і робив щось з її рукою. Як, виходить, вона жива? Ледве розліпила повіки. Якийсь рудоволосий хлопець, увесь у ластовинні, забинтовував їй рану. Вода у ванній, в якій вона лежала, була червоною від крові, і Оділії стало млосно.
— Що ви тут робите?
• — Самі бачите. Накладаю пов'язку. Не бійтеся, це ч
— Самі бачите. Накладаю пов'язку. Не бійтеся, це чиста носова хустинка. Я взяв свою, бо ваші надто маленькі.
Він був увесь рудий, як апельсин, але очі мав світло-голубі.
— Як ви тут опинилися?
— Бо ви покликали...
— Що?! Я вас кликала?
Він зав'язав кінці хустинки.
— Допомогти вам вийти з ванни? У вас є щось накинути на
себе? .. .
' — Халат лежить у моїй валізі...
Він помітив на вішалці біля дверей голубий пеньюар і подав його Оділії:
— Поки що візьміть це...
Обличчя його було непроникне.
— І як же я вас кликала?
— Яз сусіднього номера, почув за стіною пронизливий крик і здогадався, що тут щось скоїлось... Боявся, що двері замкнені на ключ, але вони були тільки зачинені. Ви лежали у ванні непритомна.
— Я хотіла померти...
— Розумію, що не заради розваги заподіяли собі таку,рану...
— Вона глибока?
— Не дуже... Мабуть, як тільки з-під леза бризнула кров, ви злякалися і скрикнули...
— А я цього не пам'ятаю...
— На щастя, я, можна сказати, без п'яти хвилин лікар. Закінчую медичний факультет, а тепер саме проходжу практику у госпіталі Кошен. Сьогодні повернувся трохи раніше, ніж звичайно, і от, бачите, дуже вчасно... Як ви зараз себе почуваєте?
— Не знаю... Я сама не своя...
— Вам не завадив би ковток спиртного...
Вийшов з кімнати і незабаром повернувся з пляшечкою коньяку в руках. Хлюпнув трохи у склянку.
— А ви? — запитала Оділія.
— Я ж не поранив собі руку. Випийте, і я відвезу вас у госпіталь. Вам зроблять перев'язку краще, ніж я міг зробити в цих умовах.
— Ні, не треба в госпіталь, благаю вас. Вони одразу зрозуміють, що це була спроба самогубства, і повідомлять поліцію.
— Ви боїтеся поліції?
— Поліція повідомить моїх батьків. А я нізащо не хочу повертатися додому...
— Ну, гаразд, заспокойтеся. Вам не можна хвилюватися. Ви й так ще не зовсім міцно тримаєтесь на ногах.
— Дивно, я зовсім не відчувала болю...
— Це тому, що у вас збуджена нервова система.
Трохи повагавшись, запитав:
— Ви живете у Парижі?
— Ні, я приїхала з Лозанни...
— І сім'я ваша тут...
— Ні, тут живе тільки тітка по матері... Правда, можливо, що в Парижі з'явився мій брат, Боб Пуанте...
— То це йому адресовано листа, що лежить на столі?
— Так...
— У мене є невідкладні справи, але пообіцяйте мені залишитися тут і чекати на мене. І тільки цур — поводитися розумно. Я прихоплю в аптеці ліки для вас...
— А ви не відправите мене в госпіталь?
Хлопець вагався.
•— Вам пощастило: я поки що не лікар, інакше мусив би повідомити поліцію.., Тож, сподіваюся, будете поводитися розумно?
— Обіцяю вам.,,
Він пішов, забувши одягти піджак. Оділія, запаливши однією рукою сигарету, спробувала пригадати, як усе було. Ні, свого крику не пам'ятає, хоч убий. Правда, тоді у неї було якесь таке відчуття, ніби кудись падає і намагається вхопитися за щось руками. Певне, таки справді хапалася за вінця ванни... Цікаво, що думає про неї цей рудий студент? Чи не підозрює, бува, що просто розіграла перед ним комедію, точно усе розрахувавши і покликавши на допомогу саме тоді, коли це було потрібно? Але хіба ж вона знала, хто там, за стіною? У готелі появилася тільки сьогодні, і ніколи раніше їй не доводилось зустрічатися з цим рудим...
...Він повернувся, тримаючи в руках два невеликі пакунки.
— Зараз вам буде трохи боляче, але потерпіть...
Дістав з пакунків якісь інструменти, продезинфікував їх на спеціально розігрітій для цього спиртівці і наклав Оділїї на рану невеликий шов у п'ять стібків. Вона зціпила зуби від болю, але ні разу не зойкнула.
— Ну ось, тепер забинтую — і все на сьогодні...
Його погляд упав на пляшку з коньяком.
— Вип'єте ще ковток?
Налив у склянку трохи, дав їй випити, присів на поручень крісла.
— Скажіть, ви... вагітна?
Оділія враз спалахнула, більше від сорому, аніж від обурення:
— Чому про це запитуєте?-
— Бачите, нерідко юні дівчатка намагаються вкоротити собі віку тоді, коли завагітніли, а їхні коханці не хочуть одружуватись...
— Ні, у мене якраз не той випадок... До речі, ви сказали "намагаються"... А що, багатьом не вдається здійснити свій задум?
— Бодай половині... Послухайте, а чи не варто вам подзвонити братові?
Оділія накрутила номер готелю "Меркатор". У трубці обізвався голос мосьє Бедона:
— Отель "Меркатор" слухає...
— Скажіть, Боб Пуанте зупинився у вас?
— Так, мосьє Пуанте живе у нас. Але зараз його немає: кудись вийшов годину тому... Може, щось йому переказати?
— Спасибі...
Оділія поклала трубку на важіль. Знову взяла сигарету. її рятівник чиркнув запальничкою, підніс їй вогонь.
— Ну як вам — воскреснути знову?
— Я більше думаю, який ефект мала б моя смерть...
— У вас нещасливе кохання?
— Я не належу до тих, хто закохується...
Він помовчав трохи і несміливо запитав:
— А раніше з вами траплялося щось подібне?
— Ні...
— І ніколи не було спокуси?
— Була, й не раз... Коли наступала депресія...
— До лікарів зверталися?
— Мене консультував доктор Віне. Це наш сімейний лікар.
■— І ви йому признавалися в бажанні заподіяти собі смерть?
— Я признавалася йому в усьому.
— І що ж він радив?
— Радив не курити так багато, тричі на день ковтати заспокійливі ліки, а на ніч — снодійне.
Вона відчувала довіру до цього добродушного велетня, на чиїй сорочці залишилось кілька плям її крові. Він сидів похмурий. Його, здавалося, не цікавило, яке враження справляє на дівчину. Дивився на неї стурбовано.
— Ви ще вчитеся у ліцеї?
— Я мала б уже вчитися у гімназії... У нас зовсім не така система шкільного навчання, як у Франції.
— Чому ви так сказали: "мала б..."?
— Тому що я не закінчила навіть колежу... І от, я тепер без освіти, без спеціальності...
— Вибачте за нескромність... А хто ваш батько?
— Письменник... Точніше, історик... Пише про видатних людей минулого...
— Ваш батько — Альбер Пуанте?
— А ви його знаєте?
— Читав кілька його книжок. Якщо правду пишуть у газетах, він видає їх щороку...
— Це таки правда...
Несподівано задзеленчав телефон. Оділія кинулась до апарата, але раптом зупинилася на півдорозі, на її обличчі читалося вагання. Нарешті таки підняла трубку.
■— Алло...
— Це ти Оділіє? — почула голос Боба.— У тебе все гаразд?
— Усе гаразд... В тому розумінні, що і цей задум зірвався... Але зі мною навряд чи могло б трапитися якось інакше...
Вона всміхнулася студентові. Той, здавалося, почував себе незручно при чужій розмові.
— Я можу до тебе зараз приїхати? Чи, може, ти приїдеш у "Меркатор"?
— Ні, я залишуся тут...
— Тоді їду до тебе. Де ти зараз?
— Готель "Модерн" на вулиці Арп.
— Буду хвилин за десять...
Рудоволосий дивився на неї з видимою цікавістю. Все-таки загадкова ця Оділія.
— Вибачте,— сказала Оділія,— я піду у ванну кімнату, перевдягнуся...
Ванна була повна червоної води, і Оділія вийняла пробку у днищі, щоб спустити воду. Натягнула на себе сірі штани, сірий плетений светр. Причепурилася перед дзеркалом. У кімнаті почулися голоси. Здогадалася, що вже приїхав брат. Вибігла з ванни, кинулася йому в обійми.
— Моє кошеня...— Зрідка він називав її так удома, коли бував сентиментальним.— Дай подивитися на тебе. Ні, маєш таки непоганий вигляд...
Оділія відчула якусь полегкість на душі. Як добре, що зараз поруч і Боб, і цей добродушний рудоволосий велетень. А то б пролежала в закривавленій ванні до ранку і знайшли б її уже мертвою...
— Бобе, дозволь тобі рекомендувати...—вона розгублено подивилась на студента, згадавши, що й досі не знає його імені.
— Альбер Галябар...
— А це мій брат Боб...
Хлопці зміряли один одного поглядами.
— Якщо я правильно розумію, ви приїхали до Парижа на розшуки сестри?
— Так. І двічі мало не зіткнувся з нею: спочатку в одному з барів, потім у готелі поблизу Ліонського вокзалу...
— Що? Ти знайшов готель "Еліар"?
— Я не дуже розраховував на готелі Латинського кварталу. Ти ж хотіла замести всі сліди. Тому обстежив готелі у районі Ліонського вокзалу... Але ніяк не сподівався, що ти опинишся тут, так близько від "Меркатора"...
— Ризик невеликий. Адже сьогодні мало вже бути по всьому... Альбер мені перешкодив. Теперь ось лікує мене... Він студент-медик, проходить практику у госпіталі...
Хлопці знов перезирнулися між собою.
— — Може, подзвонимо батькові?
— Ну що ж, подзвони...— Вона спохмурніла, не знаючи, чим обернеться розмова.
Боб замовив Лозанну. Обізвався голос Матільди.
— Алло, Матільдо! Це Боб. Я хотів би порозмовляти з батьком.
— Чую по голосу, що у вас добрі новини...
За кілька хвилин обізвався батько:
— Що нового, Бобе?
— Прекрасна новина. Я відшукав Оділію...
— Що з нею?
— Усе гаразд. Якщо не брати до> уваги поранення на руці. Але це не дуже серйозно. Лікар зробив усе, що треба...
— Коли ви повернетеся?
— Я, очевидно, виїду завтра. А Оділія... Ще не знаю... Зачекай, сама тобі скаже...
— Алло, це я, Оділія...
— Ну й налякала ж ти нас... Коли поранилась?
— Сьогодні...
— І як себе почуваєш?
— Чудово, тату. Здається навіть, ще ніколи не почувала себе іак добре,— Оділія пустила бісики Альберові.
— Повернутися додому разом з братом не хочеш?
— Я ще трохи тут побуду, відпочину, нехай загоїться рана...
Батьків голос одразу посмутнів.
— Сподіваюся, не довго затримаєшся? Ти не уявляєш, як тут порожньо без тебе...
Якийсь час вони помовчали. Обізвалася телефоністка:
— Алло! Ви закінчили розмову?
— Ні, мадемуазель, не переривайте, прошу вас... Я приїду в Лозанну наступного тижня. Але доведеться повернутися до Парижа. Пошукаю якусь роботу... А поки що до побачення. Цілую тебе міцно. Я часто згадувала тебе і хочу зізнатися, що люблю тебе ще більше, ніж раніш...
— Спасибі, моя маленька. Побудь ще біля телефону. Я чую, що хтось прийшов. Напевно, це мама...
І справді, почувся голос матері:
— Оділіє! Ти жива? Дякувати белові! Розкажи, що сподіяв лося?
— Тато вже все знає, він тобі розповість...
Оділія не знала, про що говорити з матір'ю.
— Ти приїдеш завтра?
— Ні, приїду через кілька днів.
