Війна і мир (том 1) - Толстой Лев

Як з государем розмовлятиму? Ні, не те — це завтра. Ага! На ташку, наступити... тупити нас — кого? Гусарів. А гусари і вуса... Тверською їхав цей гусар з вусами, ще я подумав про нього, проти самого будинку Гур'єва... Старий Гур'єв... Ех, хороший хлопець Денисов! Егеж, усе це дрібниці. Головне тепер — государ тут. Як він на мене дивився, і хотілось йому щось сказати, та він не смів... Ні, це я не смів. Та це дрібниці, а головне— не забувати, що я потрібне ось думав, егеж. На — ташку, нас — тупити, так, так так. Це добре".

І пін знову впав головою на шию коня. Раптом йому здалося, ідо в нього стріляють. "Що? Що? Що?.. Рубай! Що?.."—заговорив, прокинувшись, Ростов. У ту мить, як він розплющив очі, Ростов почув перед собою там, де був ворог, протяглий крик тисячі голосів. Коні його й гусара, що стояв біля нього, нашорошили вуха на цей крик. На тому місці, з якого чутно було крик, засвітився й погас один вогник, потім другий, і по всій лінії французьких військ на горі засвітилися вогні, і крик дедаді дужчав. Ростов чув звуки французьких слів, але не міг їх розібрати. Занадто багато гуділо голосів. Тепер чутно було: аааа! і рррр!

— Що це? Ти як думаєш? — звернувся Ростов до гусара, що стояв біля нього,— це ж у ворога?

Гусар нічого не відповів.

— Що, хіба ти не чуєш? — досить довго почекавши відповіді, знову спитав Ростов.

— А хто йо зна, ваше благородіє,—неохоче відповів гусар.

— Як на місце — повинен бути ворог? — знову повторив Ростов.

— Може, він, а може, й так,—промовив гусар,— діло нічне.— Ку! пустуй! — крикнув він на свого коня, що ворушився під ним.

Кінь Ростова теж квапився, бив ногою об мерзлу землю, прислухаючись до звуків і придивляючись до вогнів. Галас дедалі посилювався і злився в суцільне гудіння, яке могла учинити лише кількатисячна армія. Вогні ширше й ширше розкидалися, певно, по лінії французького табору. Ростову вже не хотілося спати. Веселий, тріумфуючий галас у ворожій армії збудливо впливав на нього. "Vive l'empereur, l'empereur!" 1 — уже ясно було чути тепер Ростову.

— А недалеко,— мабуть, за струмком,— сказав він до гусара, що стояв біля нього.

Гусар лише зітхнув, нічого не відповідаючи, і прокашлявся сердито. По лінії гусарів залунав тупіт вершника, що їхав риссю, і з нічного туману раптом виросла, здаючись величезним слоном, постать гусарського унтер-офіцера.

— Ваше благородіє, генерали! — сказав унтер-офіцер, шдЪк-джаючи до Ростова.

Ростов, усе оглядаючись на вогні й галас, поїхав з унтер-офіцером назустріч декільком вершникам, що їхали по лінії. Один був на білому коні. Князь Багратіон і князь Долгоруков з ад'ютантами виїхали подивитися на чудне явище — вогні та галас у ворожій армії. Ростов під'їхав до Багратіона, відрапорту-ва? йому і приєднався до ад'ютантів, вслухаючись у те, що говорили генерали.

— Повірте,— казав князь Долгоруков, звертаючись до Багратіона,— що це ніщо більш як хитрість: він відступив і в ар'єргарді наказав запалити вогні й галасувати, щоб обманути нас.

1 "Віват, імператор, імператор!"

— Навряд,— сказав Багратіон,— звечора я їх бачив на тому горбі; коли пішли, то й звідти знялися. Пане офіцер,—звернувся князь Багратіон до Ростова,— стоять там ще його фланкери?

— Звечора стояли, а тепер не можу знати, ваше сіятельство. Накажіть, я з'їжджу з гусарами,— сказав Ростов.

Багратіон зупинився і, не відповідаючи, в тумані намагався розглядіти обличчя Ростова.

— А що ж, подивіться,— сказав він, помовчавши трохи.

— Слухаю.

Ростов дав остроги коневі, гукнув унтер-офіцера Федченка та ще двох гусарів, наказав їм їхати за собою і риссю помчав з гори в тому напрямі, де тривав галас. Ростову й моторошно і весело було їхати самому з трьома гусарами туди, в цю таємничу й небезпечну туманну далину, де ніхто не був раніш за нього. Багратіон крикнув йому з гори, щоб він не їхав далі струмка, але Ростов удав, ніби він не чув його слів, і, не зупиняючись, їхав далі й далі, раз у раз обманюючись, приймаючи кущі за дерева і вибої за людей і щоразу з'ясовуючи свої обмани. Спустившись риссю з гори, він уже не бачив ні наших, ні ворогових вогнів, але голоснішими, яснішими чув вигуки французів. В улоговині він побачив перед собою щось схоже на річку, але, доїхавши до неї, розглядів проїжджену дорогу. Виїхавши на дорогу, він притримав коня, вагаючись: їхати нею чи перетяти її і їхати чорним полем під гору. їхати дорогою, що видні-лася крізь туман, було безпечніше, бо скоріше можна було розглядіти людей. "Давай за мною",— промовив він, перетяв дорогу і став підніматись галопом на гору, до того місця, де звечора стояв французький пікет.

— Ваше благородіє, ось він! — промовив ззаду один з гусарів.

І не встиг ще Ростов розглядіти те, що раптом зачорніло в тумані, як блиснув вогник, клацнув постріл, і куля, неначе жаліючись на щось, задзижчала високо' в тумані й вилетіла зі слуху. Друга рушниця не вистрілила, але блиснув вогник на па-нівці. Ростов повернув коня і галопом поїхав назад. Ще розітнулися в різних проміжках чотири постріли і на різні тони заспівали кулі десь у тумані. Ростов притримав коня, повеселілого так само, як він, од пострілів, і поїхав ступою. "Ну-бо ще, ну-бо ще!" — казав у його душі якийсь веселий голос. Але пострілів більш не було.

Тільки під'їжджаючи до Багратіона, Ростов знову пустив свого коня в галоп і, тримаючи руку біля козирка, під'їхав до нього.

Долгоруков усе наполягав на своїй думці, що французи відступили і лише для того, щоб обдуїрити нас, розклали вогнища.

— Що ж це доводить? — казав він у той час, як Ростов під'їхав до них.— Вони могли відступити й залишити пікети.

— Видно, що не всі пішли звідси, князю,— сказав Багратіон.— До завтрашнього ранку, завтра аро все дізнаємось.

— На горі пікет, ваше сіятельство, все там само, де був звечора,— доповів Ростов, нагинаючися вперед, тримаючи руку біля козирка і не можучи стримати усмішки втіхи, викликаної в ньому його гоїздкою і, головне, звуками куль.

— Добре, добре,— сказав Багратіон,— дякую вам, пане офіцер.

— Ваше сіятельство,— сказав Ростов,— дозвольте вас просити.

— Що таке?

— На завтра ескадрон наш призначено в резерви; дозвольте вас просити прикомандирувати мене до першого ескадрону.

— Як прізвище?

— Граф Ростов.

— А, добре! Залишайся при мені ординарцем.

— Іллі Андрійовича син? — сказав Долгоруков. Але Ростов не відповів йому.

— То я буду надіятись, ваше сіятельство.

— Я накажу.

"Завтра, дуже можливо, пошлють з яким-небудь наказом до государя,— подумав він.— Хвалити бога!"

Галас і вогні у ворожій армії походили від того, що в той час, як по військах читали наказ Наполеона, сам імператор верхи об'їжджав свої бівуаки. Солдати, побачивши імператора, запалювали віхті соломи і з вигуками "Vive l'empereur!" бігли за ним. Наказ Наполеона був такий:

"Солдати! Російська армія виходить проти вас, щоб відомстити за австрійську, ульмську армію. Це ті самі батальйони, які ви розбили при Голлабруні і які ви з того часу переслідували постійно до цього місця. Позиції, які ми ваймаємо,— могутні, і поки вони йтимуть, щоб обійти мене s правого боку, вони виставлять мені фланг! Солдати! Я сам буду керувати вашими батальйонами. Я буду триматися далеко від вогню, якщо ви, з вашою звичайною хоробрістю, внесете у ворожі лави безлад і сум'яття; ajje якщо перемога буде хоч одну хвилину сумнівною, ви побачите вашого імператора під небезпекою перших ударів ворога, бо перемога повинна бути певною, особливо того дня, коли йдеться про честь французької піхоти, яка є такою необхідною для честі своєї нації.

Під приводом відведення поранених не розстроювати ряду! Кожен хай буде цілком пройнятий думкою, що треба перемогти цих найманців Англії, запалених такою ненавистю проти нашої нації. Ця перемога закінчить наш похід, і ми можемо повернутися на зимові квартири, де застануть нас нові французькі війська, що формуються у Франції; і тоді мир, який я укладу, буде гідний мого народу, вас і мене.

Наполеон"*

О п'ятій годині ранку було ще зовсім темно. Війська центра... резервів і правий фланг Багратіона стояли ще нерухомо, але-на лівому фланзі колони піхоти, кавалерії та артилерії, що мали першими спуститися з висот, для того, щоб атакувати французький правий фланг і відкинути його, за диспозицією, в Богемські гори, уже заворушилися й почали підніматися зі своїх нічлігів. Дим від вогнищ, у які кидали все зайве, їв очі. Було холодно й темно. Офіцери хапливо пили чай і снідали, солдати пережовували сухарі, відбивали ногами дроб, зігріваючись, і стікалися проти вогнів, кидаючи в дрова залишки куренів, стільці, столи, колеса, кадібці,— усе зайве, чого не можна було повезти з собою. Австрійські колоновожаті снували між російськими військами і правили за передвісників виступу. Тільки-но з'являвся австрійський офіцер біля стоянки полкового командира, полк починав ворушитися: солдати збігалися від вогнищ, ховали в халяви люлечки, мішечки в повозки, розбирали рушниці й шикувалися.. Офіцери застібалися, надівали шпаги та ранці і, покрикуючи^ обходили ряди; обозні й денщики запрягали, вантажили і вшнуровували повозки. Ад'ютанти, батальйонні та полкові командири сідали верхи, хрестилися, давали останні накази, настанови й доручення обозним, які залишалися, і звучав одноманітний тупіт тисяч ніг. Колони рухались, не знаючи куди і не бачачи від навколишніх людей, від диму та від туману, що посилювався, ні тієї місцевості, з якої вони виходили, ні тієї, в яку вони вступали.

Солдата в русі так само оточує, обмежує і тягне його полк, як моряка корабель, на якому він перебуває. Хоч би як далеко* він пройшов, хоч би в які чудні, незнані й небезпечні широти він вступив, круг нього — як для моряка завжди і скрізь ті самі палуби, щогли, линви свого корабля — завжди і скрізь ті самі товариші, ті самі ряди, той самий фельдфебель Іван Митрович, той самий ротний собака Жучка, те саме начальство. Солдат рідко бажає знати ті широти, в яких перебуває весь корабель, його; але в день бою, бозна-як і звідки, в моральному світі війська чутно одну для всіх сувору ноту, що звучить наближенням чогось вирішального і урочистого і викликає в них невластиву їм цікавість. Солдати в дні боїв збуджено намагаються вийти з інтересів свого полку, прислухаються, придивляються й жадібно роз~ питують про те, що робиться круг них.

Туман став такий густий, що, незважаючи на те, що розвиднялося, не видно було за десять кроків перед собою.