Війна і мир (том 1) - Толстой Лев

Кілька вершників мчали в його напрямі. Це були наші лейб-улани, які розладженими рядами поверталися з атаки. Ростов минув їх, помітив мимоволі одного з них у крові і помчав далі.

"Мені до цього діла нема!" —. подумав він. Не встиг він проїхати кількох сот кроків по цьому, як ліворуч від нього, навпе-ретин йому, з'явилася на всьому протязі поля величезна маса кавалеристів на вороних конях, у білих блискучих мундирах, які риссю йшли просто на нього. Ростов пустив коня щодуху для того, щоб з'їхати з дороги цих кавалеристів, і він би уникнув їх, якби вони йшли тим самим алюром, але вони все піддавали ходу, так шо деяк! коні вже йшли галопом. Ростову все чутнішим і чутнішим ставав їх тупіт та брязкання їх зброї і видніше ставало їх коней, постаті і навіть обличчя. Це були наші кавалергарди, які йшли в атаку на французьку кавалерію, що рухалась їм назустріч.

Кавалергарди мчали, але ще стримуючи коней. Ростов уже бачив їх обличчя і почув команду: "Марш, марші", яку промовив офіцер, випустивши на весь мах свого породистого коня. Ростов, побоюючись бути розчавленим або втягненим в атаку на французів, летів вздовж фронту, що було сили в його коня, і проте не встиг минути їх.

Крайній кавалергард, величезний на зріст рябий мужчина, злобно насупився, побачивши перед собою Ростова, з яким він неминуче повинен був зштовхнутися. Цей кавалергард неодмінно збив би з ніг Ростова з його Бедуїном (сам Ростов здавався собі таким маленьким і кволеньким у порівнянні з цими величезними людьми і кіньми), якби він не догадався махнути нагайкою в очі кавалергардовому коневі. Вороний важкий п'ятивершковий кінь шарахнув, прищуливши вуха; але рябий кавалергард всадив йому з розмаху в боки величезні остроги, і кінь, махнувши хвостом і витягнувши шию, полетів ще швидше. Тільки-но кавалергарди минули Ростова, як він почув їх вигук "Ура!" і, оглянувшись, побачив, що передні ряди їх змішувалися з чужими, певно, французькими кавалеристами в червоних еполетах. Далі нічого не можна було розібрати, бо зараз же після цього звідкись почали стріляти гармати, і все затягло димом.

У ту хвилину, як кавалергарди, минувши його, зникли в диму, Ростов вагався, мчати йому за ними чи їхати туди, куди йому треба було. Це була та блискуча атака кавалергардів, з якої дивувалися самі французи. Ростову страшно було чути згодом, що з усієї цієї маси краснів-людей, з усіх цих блискучих, на тисячних конях, багачів, юнаків, офіцерів та юнкерів, що промчали повз нього, після атаки залишилось тільки вісімнадцять чоловік.

"Чого мені заздрити, моє не втече, і я зараз, можливо, побачу государя!" — подумав Ростов і поїхав далі.

Порівнявшись із гвардійською піхотою, він помітив, що через неї і коло неї літали ядра, не так по тому, що він чув звук ядер, як по тому, що на обличчях солдатів він побачив неспокій і на обличчях офіцерів — неприродну, войовничу урочистість.

Проїжджаючи позад однієї з ліній піхотних гвардійських полків, він почув голос, що називав його на ім'я.

— Ростов!

— Що? — відгукнувся він, не впізнаючи Бориса.

— Ач як, у першу лінію попали! Наш полк в атаку ходив!— сказав Борис, усміхаючись тією щасливою усмішкою, що буває в молодиків, які вперше побували у вогні.

Ростов зупинився.

— Он як! — сказав він.— Ну що?

— Відбили! — збуджено сказав Борис, зробившись балакучим.— Ти можеш собі уявити? Л

І Борис почав розповідати, яким чином гвардія, ставши на місце й побачивши перед собою війська, прийняла їх за австрійців і раптом по ядрах, пущених із цих військ, дізналася, що вона в першій лінії, і несподівано мусила вступити в бій. Ростов, не дослухавши Бориса, торкнув свого коня.

— Ти куди? — спитав Борис.

— До його величності з дорученням.

— Он він! — сказав Борис, якому почулося, що Ростову треба було "його високості", замість "його величності".

І він показав йому на великого князя, який за сто кроків од них, у касці і в кавалергардському колеті, із своїми піднятими плечима й насупленими бровами, щось кричав до австрійського білого і блідого офіцера.

— Та це ж великий князь, а мені до головнокомандуючого або до государя,— сказав Ростов і рушив був конем.

— Графе, графе! — гукав Берг, такий самий збуджений, як і Борис, підбігаючи з другого боку.— Графе, я в праву руку поранений (казав він, показуючи кисть руки, закривавлену, обв'язану хусточкою) і залишився у строю. Графе, тримаю шпагу в лівій руці: у нашому роду фон-Бергів, графе, усі були рицарями.

Берг ще щось говорив, але Ростов, не дослухавши його, вже поїхав далі.

Проїхавши гвардію і порожній проміжок, Ростов, для того, щоб не попасти знову в першу лінію, як він попав під атаку кавалергардів, поїхав лінією резервів, далеко об'їжджаючи те місце, де чутно було найгарячішу стрілянину й канонаду. Раптом поперед себе і позад наших військ, у такому місці, дё він ніяк не міг передбачати ворога, він почув близьку рушничну стрілянину.

"Що це таке? — подумав Ростов.— Ворог у тилу наших військ? Не може бути,— подумав він, і жах тривоги за себе і за результат всього бою раптом напав на нього.— А втім, хоч би що це було, однаково,—вирішив він,— тепер уже нема чого об'їжджати. Я повинен шукати головнокомандуючого тут, і якщо все загинуло, то й моє діло загинути з усіма разом".

Погане передчуття, яке найшло раптом на Ростова, потверджувалося все більше й більше, чим далі він в'їжджав у місцевість за селом Прац, зайняту юрмами різного роду військ.

— Що таке? Що таке? По кому стріляють? Хто стріляє? — питав Ростов, рівняючись із російськими й австрійськими солдатами, які бігли перемішаними юрмами навперетин його дороги.

— А біс їх знає! Усіх побив! Хай гине все! — відповідали йому по-російському, по-німецькому й по-чеському юрми, біжачи й не розуміючи так само, як і він, того, що тут робиться.

— Бий німців! — кричав один.

— А чорти б їх забрали! —зрадників.

ш

— Zum Henker diese Russen!..1 — щось бурчав німець.

Кілька поранених ішли дорогою. Лайка, крик, стогін зливалися в одно загальне гудіння. Стрілянина затихла і, як потім узнав Ростов, стріляли одні в одних російські й австрійські солдати.

"Боже мій! Що ж це таке? — думав Ростов.— І тут, де кожної хвилини государ може побачити їх... Та ні, це, мабуть, лише кілька мерзотників. Це минеться, це не те, цього не може бути,— думав він.— Тільки скоріше, скоріше проїхати їх!"

Думка про поразку і втечу не могла прийти в голову Ростову. Хоч він і бачив французькі гармати і війська саме на Праценській горі, на тій самій, де йому наказано було розшукувати головнокомандуючого, він не міг і не хотів вірити цьому.

XVIII

Біля села Прац Ростову наказано було шукати Кутузова і государя. Та тут не тільки не було їх, але не було жодного начальника, а були різного роду юрми розладжених військ. Він поганяв втомленого вже коня, щоб швидше проїхати ці юрми, та що далі він просувався, то юрми ставали більш розладженими. По великому шляху, на який він виїхав, товпилися коляски, екіпажі всіх гатунків, російські і австрійські солдати всіх родів військ, поранені і непоранені. Усе це гуло і змішано копошилося під похмурий звук ядер, що летіли з французьких батарей, поставлених на Праценських висотах.

— Де государ? Де Кутузов? — питав Ростов усіх, кого міг зупинити, і ні від кого не міг дістати відповіді.

Нарешті, схопивши за барки солдата^ він примусив його відповісти.

— Е, братіку! Уже давно всі там, уперед втекли! — сказав Ростову солдат, сміючись із чогось і видираючись.

Облишивши цього солдата, який, очевидно, був п'яний, Ростов, зупинивши денщика чи берейтора важної особи, став розпитувати його. Денщик повідомив Ростова, шо государя з годину тому провезли щодуху в кареті цИхМ самим шляхом і що государя тяжко поранено.

— Не може бути,— сказав Ростов,— мабуть, інший хто.

— Сам я бачив,— сказав денщик із самовпевненою усмішкою.— Мені-то вже пора знати государя: здається, скільки разів у Петербурзі отак-ось бачив. Блідий-преблідий у кареті сидить. Четверик вороних як припустить, матінко моя, повз нас прогримів: час, здається, і царських коней і Іллю Івановича знати; здається, з іншими, як з царем, Ілля кучер не їздить.

Ростов пустив коня й хотів їхати далі. Поранений офіцер, ідучи мимо, повернувся до нього.

1 — К бісу цих росіян!..

— Та вам кого треба? — спитав офіцер.—Головнокомандуючого? То вбитий ядром, у груди вбитий при нашому полку.

— Не вбитий, поранений,— поправив другий офіцер.

— Та хто? Кутузов? — спитав Ростов.

— Не Кутузов, а як ото його,— ну, та однаково, живих не багато зосталося. Он туди прямуйте, до того села, там усе начальство зібралося,— сказав цей офіцер, показуючи на село Го-стієрадек, і пройшов мимо.

Ростов їхав ступою, не знаючи, чого і до кого він тепер поїде. Государя поранено, битву програно. Не можна було не вірити цьому тепер. Ростов їхав у тому напрямі, який йому показали і в якому виднілися вдалині вежа і церква. Куди йому було квапитися? Що йому було тепер казати государеві чи Кутузову, якби навіть вони й були живі й не поранені?

— Цією дорогою, ваше благородіє, їдьте, а тут прямо вб'ють,— крикнув йому солдат.— Тут уб'ють!

— О! що кажеш! — сказав другий.— Куди він поїде? Тут ближче.

Ростов задумався і поїхав саме в тому напрямі, де, йому казали, уб'ють.

"Тепер однаково! Вже коли государя поранено, невже мені берегти себе?" — думав він. Він в'їхав у ту місцевість, де найбільше загинуло людей, що втікали з Працена. Французи ще не захоплювали цього місця, а росіяни, ті, що були живі чи поранені, давно покинули його. На полі, як копи на доброму лану, лежало чоловік десять-п'ятнадцять убитих, поранених на кожній десятині землі. Поранен} сповзались докупи по два, по три, і чутно було неприємні, іноді вдавані, як здавалося Ростову, їх зойки і стогін. Ростов пустив коня риссю, щоб не бачити всіх цих страдників, і йому стало страшно. Він боявся не за своє життя, а за ту мужність, якої йому треба було і яка, він знав, не витримає споглядання цих нещасних.

Французи, переставши стріляти по цьому, всіяному мертвими й пораненими полю, бо вже нікого на ньому живого не було, побачивши на ньому вершника-ад'ютанта, навели на нього гармату й кинули кілька ядер. Відчуття цих свистючих, страшних звуків і навколишні мертвяки злилися для Ростова в одно враження жаху і жалю до себе.