Війна і мир (том 1) - Толстой Лев
Ланжерон звів очі вгору з виразом подиву, оглянувся на Милорадовича, мовби питаючи пояснення, але зустрівши значущий без ніякого значення погляд Милорадовича, сумовито опустив очі і знову заходився вертіти табакерку.
— Une leçon de géographie1,— промовив він ніби сам до себе, але досить голосно, щоб його чули.
Пржебишевський з шанобливою, але гідною чемністю пригнув рукою вухо до Вейротера, маючи вигляд людини, до краю захопленої читанням. Маленький на зріст Дохтуров сидів просто навпроти Вейротера з старанним і скромним виглядом і, нагнувшись над розкладеною картою, сумлінно вивчав диспозицію і невідому йому місцевість. Він кілька разів просив Вейротера повторити недобре почуті слова і трудні назви сіл. Вейротер виконував його бажання, і Дохтуров записував.
Коли читання, що тривало понад годину, закінчилось, Ланжерон, знову зупинивши табакерку і не дивлячись на Вейротера й ні на кого зокрема, почав говорити про те, як важко виконати таку диспозицію, де положення ворога мислиться відомим, тимчасом як положення це може бути нам невідомим, бо ворог перебуває у русі. Ланжеронові заперечення були слушні, але було очевидно, що мета цих заперечень полягала переважно в бажанні дати відчути генералові Вейротеру, який так самовпев-нено, як школярам-учням, читав свою диспозицію, що він мав справу не з самими дурнями, а з людьми, які могли і його повчити у воєнній справі Коли замовк одноманітний звук голосу Вейротера, Кутузов розплющив очі, як мірошник, який прокидається, коли замовкає усипний звук млинових коліс, прислухався до того, що говорив Ланжерон, і неначе кажучи: "а ви все ще про ці дурниці!", скоренько заплющив очі і ще нижче опустив голову.
Намагаючись якомога дошкульніше образити Вейротера в його авторському воєнному самолюбстві, Ланжерон доводив, що Бонапарте легко може атакувати, замість того, щоб бути атакованим, і внаслідок того зробить усю цю диспозицію цілковито безкорисною. Вейротер на всі заперечення відповідав твердою презирливою усмішкою, очевидно заздалегідь приготовленою для всякого заперечення, незалежно від того, що йому говорили б.
— Якби він міг атакувати нас, то він сьогодні це зробив би,— сказав він.
— Ви, отже, думаєте, що він безсилий? — сказав Ланжерон.
— Навряд чи в нього набереться сорок тисяч війська,— відповів Вейротер з усмішкою лікаря, якому фельдшерка хоче вказати спосіб лікування.
— У такому разі він іде на свою загибель, чекаючи нашої атаки,— з тонкою іронічною усмішкою сказав Ланжерон, за потвердженням оглядаючись знову на найближчого Милорадовича.
1 — Урок з географії,
Але Милорадович, очевидно, в цю хвилину думав найменше про те, про що сперечалися генерали.
— Ma foi1,— сказав він,— завтра все побачимо на полі бою. Вейротер усміхнувся знову тією усмішкою, яка говорила, ихо
йому смішно й чудно зустрічати заперечення від російських генералів і доводити те, в чому не тільки він сам був надто добре впевнений, а в чому він запевнив і государів імператорів.
— Ворог погасив вогні, і чутно безперервний гамір у його-таборі,— сказав він.— Що це означає? — Або він відходить, чого* одного ми повинні боятися, або він змінює позицію (він усміх* нувся). Та навіть якби він зайняв позицію в Тюрасі, він лише звільняє нас від великого клопоту, і розпорядження всі, до найменших подробиць, зостаються ті самі.
— Яким же чином?..— сказав князь Андрій, уже давно чекавши нагоди висловити свої сумніви.
Кутузов прокинувся, важко відкашлявся й оглянув генералів.
— Панове, диспозиція на завтра, навіть на сьогодні (бо вже перша година), не може бути змінена,— сказав він.— Ви її чули" і всі ми виконаємо наш обов'язок.. А перед боєм нема нічого важливішого... (він помовчав) як добре виспатися.
Він зробив рух, ніби підводиться. Генерали відкланялися й пішли. Було вже по півночі. Князь Андрій вийшов.
Військова рада, на якій князеві Андрію не вдалося висловити свою думку, як він сподівався, залишила в ньому неясне і тривожне враження. Хто мав рацію: Долгоруков з Вейротером чи Кутузов з Ланжероном та іншими, що не схвалювали плану атаки,— він не знав. "Але невже не можна було Кутузову просто висловити государеві свої думки? Невже це не може інакше робитися? Невже через придворні та особисті міркування треба ризикувати десятками тисяч і моїм, моїм життям?" — думав він.
"Так, дуже можливо, завтра уб'ють",— подумав він. І раптом при цій думці про,смерть цілий ряд спогадів, найдальших і найзадушевніших, постав у його уяві; він згадував останнє прощання з батьком і з дружиною; він згадував перші часи своєї любові до неї; згадав про її вагітність, і йому стало жаль і її і себе, і він у нервово-розм'якшеному і схвильованому стані вийшов з хати, в якій він стояв з Несвицьким, і став походжати перед будинком.
Ніч була туманна, і крізь туман таємничо пробивалося місячне сяйво. "Так, завтра, завтра!—думав він.—Завтра, може, все закінчиться для мене, всіх цих спогадів не буде більш, усі ці спогади не матимуть для мене більш ніякого смислу. Завтра ж таки, можливо,— навіть напевно завтра, я це передчуваю,— вперше мені доведеться, нарешті, показати все те, що я можу зробити".
1 — Єй-богу,
І йому уявилася битва, втрата її, зосередження бою на одному пункті і розгубленість усіх начальствуючих осіб. І ось та щаслива хвилина, той Тулон, якого так довго чекав він, нарешті, постає перед ним. Він твердо і ясно каже свою думку і Кутузову, і Вей-ротеру, й імператорам. Усі вражені з правильності його міркування, але ніхто не береться виконати його, і ось він бере полк, дивізію, виговорює умову, щоб уже ніхто не втручався в його розпорядження, і веде свою дивізію до вирішального пункту й сам здобуває перемогу. А смерть і страждання? —— каже другий голос. Але князь Андрій не відповідає цьому голосові і продовжує свої успіхи. Диспозицію наступного бою робить він сам. Він носить звання чергового по армії при Кутузові, але робить усе він сам. Наступну битву виграє він сам. Кутузова змінюють, призначають його... Ну, а потім? — каже знову другий голос,— а потім, якщо тебе десять разів перед цим не буде поранено, вбито або обдурено; ну, а потім що? "Ну, а потім...— відповідає сам собі князь Андрій,— я не знаю, що буде потім, не хочу й не можу знати; а коли хочу цього, хочу слави, хочу бути відомим для людей, хочу, щоб вони мене любили, то я ж не винен, що я хочу цього, що лише цього я хочу, що лише для цього я живу. Так, лише для цього! Я ніколи нікому не скажу цього, але, боже мій! що ж мені робити, коли я нічого не люблю, крім слави, любові людської. Смерть, рани, втрата сім'ї—ніщо мені не страшне. І хоч які дорогі, які милі мені багато хто з людей — батько, сестра, дружина,— найдорожчі мені люди,— але, хоч яким страшним і неприродним це здається, я всіх їх віддам зараз за хвилину слави, тріумфу над людьми, за любов до себе людей, яких я не знаю й не знатиму, за любов ось цих людей",— подумав він, прислухаючись до гомону на подвір'ї в Кутузова. На подвір'ї в Кутузова чутно було голоси денщиків, які пакували речі; один голос, мабуть, кучера, що дражнив старого кутузовського куховара, якого знав князь Андрій і якого звали Титом, казав: "Тите, гов, Тите!"
— Ну? — відповідав старий.
— Тите, йди молотити,— казав жартівник.
— Тьху, ну тебе к бісу,— лунав голос і губився в реготі денщиків та слуг.
"І проте я люблю й дорожу лише тріумфом над усіма ними, дорожу цією таємничою силою і славою, яка ось тут надо мною витає в цьому тумані!"
XIII
Ростов цієї ночі був зі взводом у фланкерському цепу, поперед загону Багратіона. Гусари його попарно були розсипані в цепу; сам він їздив верхи по цій лінії цепу, намагаючись перебороти сон, що непереборно клонив його. Позад нього видно було величезний простір вогнищ нашої армії, що неясно горіли в тумані; спереду від нього була туманна пітьма. Хоч скільки вдивлявся Ростов у цю туманну далину, він нічого не бачив: то сіріло, то наче чорніло щось; то мигали неначе вогники, там, де мав бути ворог; то йому думалось, що це лише" в очах у нього блищить. Очі його заплющувались, і в уяві постаоав то государ, то Денисов, то московські спогади, і він знову квапливо розплющував очі й бачив близько перед собою голову й вуха коня, на якому він сидів, іноді чорні постаті гусарів, коли він за шість кроків наїжджав на них, а вдалині — все ту ж туманну пітьму. "Чому ж? дуже можливо,— думав Ростов,— що государ, зустрівши мене, дасть доручення, як і всякому офіцерові, скаже: "Поїдь, довідайся, що там*. Багато ж розповідали, як цілком випадково він узнав так якогось офіцера і наблизив до себе. Що, коли б він наблизив мене до себе! О, як би я охороняв його, як би я говорив йому чисту правду, як би я викривав його обманщиків!" 1 Ростов, для того, щоб виразно уявити собі свою любов і відданість государеві, уявляв собі ворога або дурисвіта-німця, якого він з насолодою не тільки вбивав, але й по щоках бив на очах у государя. Раптом далекий крик розбудив Ростова. Він здригнувся й розплюшив очі.
"Де я? Ага, в цепу: гасло й пароль — дишель, Ольмюц. Яка досада, що ескадрон наш завтра буде в резервах...— подумав він.— Попрошуся в бій. Це, може, єдина нагода побачити государя. Так, тепер недовго до зміни. Об'їду ще раз і, як повернуся, піду до генерала й попрошу його". Він краще вмостився в сідлі і торкнув коня, щоб іще раз об'їхати своїх гусарів, йому здалося, що стало видніше. З лівого боку видно було пологий ОСРІТЛЄНИЙ схил і протилежний чорний горб, що здавався крутим, як стіна. На горбі цьому була біла пляма, якої ніяк не міг зрозуміти Ростов: чи галявина це в лісі, освітлена місяцем, чи залишки снігу, чи білі будинки? Йому здавалося навіть, що по цій білій плямі заворушилося щось. "Мабуть, сніг — ця пляма; пляма — une tache",— думав Ростов. "Ось тобі і не таш..."
"Наташа, сестра, чорні очі. На...ташка... (От здивується, коли я їй скажу, як я побачив государя!) Наташку... ташку візьми..."— "Правіше ось, ваше благородіє, а то тут кущі",— сказав голос гусара, повз якого, засинаючи, проїжджав Ростов. Ростов підвів голову, що опустилася вже до гриви коня, і зупинився біля гусара. Молодий дитячий сон непоборно клонив його. "Егеж, пак, що я думав? — не забути.
