Війна і мир (том 1) - Толстой Лев

Він знав, що це неможливо, і йому хотілося плакати. Государ викликав полкового командира і сказав йому кілька слів.

"Боже мій! що зі мною було б, якби до мене звернувся государ!— думав Ростов.— Я помер би від щастя".

Государ звернувся і до офіцерів:

— Усім, панове (кожне слово чулося Ростову, як звук з неба), дякую від усієї душі.

Який щасливий був би Ростов, якби міг тепер померти за свого царя!

— Ви заслужили георгіївські знамена і будете гідні їх. "Тільки померти, померти за нього!" — думав Ростов. Государ ще сказав щось, чого не розібрав Ростов, і солдати,

надриваючи свої груди, закричали "урра!"

Ростов закричав теж, пригнувшись до сідла, скільки мав сили, бажаючи пошкодити собі цим криком, аби тільки виявити цілком своє захоплення государем.

Государ постояв кілька секунд навпроти гусарів, неначе він був у нерішучості.

"Як міг бути у нерішучості государ?" — подумав Ростов, а потім навіть і ця нерішучість здалася Ростову величною і чарівною, як і все, що робив государ.

Нерішучість государева тривала одну мить. Нога государева з вузьким гострим носком чобота, як носили в той час, доторкнулась до паху енглізованої гнідої кобили, на якій він їхав; рука государя в білій рукавичці підібрала поводи, і він рушив у супроводі моря ад'ютантів, що безладно загойдалося. Далі й далі від'їжджав він, зупиняючись біля інших полків, і, нарешті, тільки білий плюмаж його видно було Ростову з-за почту, що оточував імператорів.

Серед панів почту Ростов помітив і Волконського, який ліниво й розпущено сидів на коні. Ростову згадалася його вчорашня сварка з ним і постало питання, слід — чи не слід викликати його. "Певна річ, не слід,— подумав тепер Ростов...— І чи варто думати й говорити про це в таку хвилину, як тепер? У хвилину такого почуття любові, захвату й самозречення, що важать усі наші сварки та образи!? Я всіх люблю, всім прощаю тепер",— думав Ростов.

Коли государ об'їхав майже всі полки, війська стали проходити повз нього церемоніальним маршем, і Ростов на недавно купленому в Денисова Бедуїні проїхав у замк^ свого ескадрону, тобто сам один і просто перед очима государя.

Не доїжджаючи до государя, Ростов, чудовий їздець, двічі всадив остроги своєму Бедуїнові і довів його щасливо до того шаленого алюру рисі, якою частенько йшов розгарячений Бедуїн. Підігнувши запінену морду до грудей, відділивши хвоста і наче летючи в повітрі й не торкаючись до землі, граціозно і високо викидаючи і змінюючи ноги, Бедуїн, теж почуваючи на собі погляд государя, пройшов прекрасно.

Сам Ростов, загнувши назад ноги й підібравши живота і почуваючи себе одним шматком з конем, з нахмуреним, але блаженним обличчям, чортом, як казав Денисов, проїхав повз государя.

— Молодці павлоградці! — промовив государ.

"Боже мій! Який б" я був щасливий, якби він сказав мені зараз кинутись у вогонь",— подумав Ростов.

Коли огляд закінчився, рфіцери, новоприбулі й кутузовські, стали сходитися групами і почались розмови про нагороди, про австрійців та їх мундири, про їх стрій, про Бонапарта і про те, як йому погано доведеться тепер, особливо коли підійде ще корпус Ессена, і Пруссія стане на наш бік.

Але найбільше в усіх гуртках розмовляли про государя Олександра, переказували кожне його слово, рух, і захоплювались ним.

Усі лише одного бажали: під проводом государя скоріше йти проти ворога. Під командою самого государя не можна було не перемогти хоч би там кого, так думали після огляду Ростов і більшість офіцерів.

Усі після огляду були впевнені в перемозі більше, ніж могли б бути після двох виграних ^итв.

IX

Другого дня по огляді Борис, одягнувшись у кращий мундир і напучуваний побажаннями успіху від свого товариша Берга, поїхав у Ольмюц до Волконського, бажаючи скористатися з його ласки і влаштувати собі якнайкраще становище, особливо становище ад'ютанта при важній особі, що здавалося йому вельми привабливим у армід. "Добре Ростову, якому батько присилає по десять тисяч, розводитися про те, як він нікому не хоче кланятися і ні до кого не піде за лакея; а я, нічого не маючи, крім своєї голови, повинен зробити свою кар'єру і не пропускати нагоди, а користатися з неї".

В Ольмюці він не застав цього дня князя Андрія, Але побачивши Ольмюц, де стояла головна квартира, дипломатичний корпус і жили обидва імператори із своїми почтами — придворних, близьких осіб, він ще більше пройнявся бажанням належати до цього верховного світу.

Він нікого не знав, і, незважаючи на його чепурний гвардійський мундир, усі ці вищі люди, що снували по вулицях, у франтівських екіпажах, у плюмажах, стрічках та орденах, придворні і військові, здавалося, стояли так незмірно више за нього, гвардійського офіцерика, що не тільки не хотіли, але й не могли визнати його існування. У приміщенні головнокомандуючого Кутузова, де він спитав про Волконського, всі ці ад'ютанти і навіть денщики дивилися на нього так, неначе бажали запевнити його, що таких, як він, офіцерів, дуже багато сюди волочиться і що всі вони вже дуже набридли. Незважаючи на це, чи скоріше внаслідок цього, другого дня, п'ятнадцятого числа, він по обіді знову поїхав до Ольмюца і, ввійшовши в будинок, що його займав Кутузов, спитав про Волконського. Князь Андрій був удома, і Бориса провели до великої зали, в якій, певне, раніш танцювали, а тепер стояло п'ять ліжо", різнорідні меблі: стіл, стільці і клавікорди. Один ад'ютант, ближче до дверей, у персидському халаті, сидів за столом і писав. Другий, червоний, товстий Несвицький, лежав на ліжку, підклавши руки під голову, і сміявся з офіцером, що підсів до нього. Третій грав на клавікордах віденський вальс, четвертий лежав на цих клавікордах і підспівував йому. Волконського не було. Ніхто з цих добродіїв, помітивши Бориса, не змінив своєї пози. Той, який писав і до якого звернувся Борис, з досадою обернувся і сказав йому, що Волконський черговий і щоб він ішов у двері ліворуч, до приймальні, коли йому треба бачити його. Борис подякував і пішов до приймальні. У приймальні було чоловік десять офіцерів та генералів.

У той час, як увійшов Борис, князь Андрій, презирливо прищурившись (із тим особливим виглядом чемної втоми, яка ясно говорить, що, якби не мій обов'язок, я б і хвилини з вами не розмовляв), вислухував старого російського генерала в орденах, який майже навшпиньки, виструнчений, з солдатським догідливим виразом багрового обличчя щось доповідав князеві Андрію.

— Дуже добре, зачекайте, будь ласка,— сказав він до генерала по-російському, з тією французькою вимовою, з якою він говорив, коли хотів говорити презирливо, і, помітивши Бориса, не обертаючись більш до генерала (який бігав за ним, благаючи ще щось вислухати), князь Андрій з веселою усмішкою, киваючи йому, повернувся до Бориса.

Борис у цю хвилину вже ,ясно зрозумів те, що він передбачав раніш,— саме те, що в армії, крім тієї субординації та дисципліни, яка була написана в уставі і яку знали в полку і він знав, була друга, більш істотна субординація, та, що примушувала цього затягнутого, з багровим обличчям генералал шанобливо дожидатися, тимчасом як капітан князь Андрій для свого задоволення вважав за зручніше розмовляти з прапорщиком

Друбецьким. Більше ніж будь-коли Борис вирішив служити не за тією писаною в уставі, а за цією неписаною субординацією. Він тепер почував, що лише внаслідок того, що його було рекомендовано князеві Андрію, він уже став одразу вищим за генерала, який в інших випадках, у строю, міг знищити його, гвардійського прапорщика. Князь Андрій підійшов до нього і взяв за руку. 4 — Дуже шкода, що вечора ви не застали мене. Я цілий день проморочився з німцями. їздили з Вейротером перевіряти диспозицію. Як німці візьмуться за акуратність — кінця немаї

Борис усміхнувся, наче він розумів те, про що, як про загальновідоме, натякав князь Андрій. Але він вперше чув і прізвище Вейротера і навіть слово диспозиція.

— Ну що, мій дорогий, усе в ад'ютанти хочете? Я про вас подумав за цей час.

— Так, я думав,— мимоволі чогось червоніючи, сказав Борис,— просити головнокомандуючого; до нього був лист про мене від князя Курагіна; я хотів просити лише тому,— додав він, немов просячи пробачення,— що, боюсь, гвардія не буде в бою.

— Добре! добре! ми про все переговоримо,— сказав князь Андрій,— тільки дайте доповісти про цього пана, і я належу вам.

У той час, як князь Андрій ходив доповідати про багрового генерала, генерал" цей, видно, не поділяючи Борисових уявлень про вигоди неписаної субординації, так уперся очима в зухвалого прапорщика, який перешкодив йому закінчити розмову з ад'ютантом, що Борисові стало ніяково. Він одвернувся і нетерпляче ждав, коли повернеться князь Андрій з кабінету гол овноком а н дуючого.

— Ось що, мій дорогий, я думав про вас,— сказав князь Андрій, коли вони пройшли до великої зали з клавікордами.— До головнокомандуючого ходити вам нема чого,— говорив князь Андрій,— він наговорить вам цілий міх приємних речей, скаже, щоб приходили до нього обідати ("це було б ще не так погано для служби .за тією субординацією",— подумав Борис), але з цього далі нічого не вийде; нас, ад'ютантів та ординарців, незабаром буде батальйон. Але ось що ми зробимо: у мене є хороший приятель, генерал-ад'ютант і прекрасна людина, князь Долгоруков; і хоч ви цього можете не знати, але річ у тому, що тепер Кутузов з його штабом і ми всі зовсім нічого не важимо: усе тепер зосереджується в государя; так ось ми ходімо до Долгорукова, мені й треба піти до нього, я вже йому казав про вас; то ми й подивимося, чи не вважатиме він за можливе влаштувати вас при собі або де-небудь там, ближче до сонця.

Князь Андрій завжди особливо жвавішав, коли йому доводилось керувати молодиком і допомагати йому в світському успіхові. Під приводом цієї допомоги іншому, якої він з гордості ніколи не прийняв би для себе, він перебував поблизу того середовища, яке давало успіх і яке вабило його до себе. Він вельми охоче взявся за Бориса і пішов з ним до князя Долгорукова.

Був уже пізній вечір, коли вони ввійшли до Ольмюцького палацу, який займали імператори та близькі до них особи.

Цього самого дня була військова рада, в якій брали участь усі члени гофкрігсрату і обидва імператори.