Війна і мир (том 1) - Толстой Лев

На раді, всупереч думці стариків — Кутузова та князя Шварценберга, було вирішено негайно наступати і дати генеральний бій Бонапарту. Військова рада щойно закінчилась, коли князь Андрій у супроводі Бориса прийшов до палацу розшукувати князя Долгорукова. Ще всі особи головної квартири були під чарівним впливом сьогоднішньої, переможної для партії молодих, військової ради, Голоси повільників, які радили чекати ще чогось, не наступаючи, так одностайно було заглушено і доводи їхні спростовано безсумнівними доказами вигід наступу, що те, про що говорилося на раді, майбутня битва і, без сумніву, перемога, здавалися вже не майбутнім, а минулим. Усі вигоди були на нашому боці. Величезні сили, які, без сумніву, переважали сили Наполгона, були стягнені в одне місце; війська були запалені присутністю імператорів і поривалися в бій; стратегічний пункт, на якому доводилось діяти, був до найменших подробиць відомий австрійському генералові Вейротеру, який керував військами (ніби щаслива випадковість зробила те, що австрійські війська торік були на маневрах саме на тих полях, на яких тепер мали зітнутися з французом); до найменших подробиць була відома й передана на картах передлежача місцевість, і Бонапарте, видно, ослаблений, не вживав ніяких заходів.

Долгоруков, один з найгарячіших прихильників наступу, щойно повернувся з ради, втомлений, змучений, але збуджений і гордий із здобутої перемоги. Князь Андрій відрекомендував офіцера, якому він протегував, але князь Долгоруков, чемно і міцно потиснувши йому руку, нічого не сказав Борисові й, очевидно не можучи стриматися від висловлення тих думок, що найдужче цікавили його в цю хвилину, по-французькому звернувся до князя Андрія:

— Ну, дорогий мій, який ми витримали бій! Дай боже тільки, щоб той, який буде наслідком його, був такий самий переможний. Проте, дорогий мій,— говорив він уривчасто і жваво,— я повинен визнати свою вину перед австрійцями й особливо перед Вейротером. Яка точність, яка докладність, яке знання місцевості, яке передбачення всіх можливостей, всіх умов, усіх найменших подробиць! Ні, дорогий мій, вигідніших за ті умови, в яких ми перебуваємо, не можна нічого навмисно видумати. Поєднання австрійської чіткості з російською хоробрістю — чого ж ви хочете ще?

— То наступ остаточно вирішений? — спитав Волконський.

— І чи знаєте, дорогий мій, мені здається, що остаточно Буонапарте втратив свою латинь. Ви знаєте, що сьогодні надійшов від нього лист до імператора.— Долгоруков усміхнувся значущо.

— Он як! Що ж він пише? — спитав Волконський.

— Що він може писати? Традиридира і таке інше, все тільки з метою виграти час. Я вам кажу, що він у нас в руках: це правда! Але що найкумедніше,— сказав він, раптом добродушно засміявшись,— це те, що ніяк не могли придумати, як йому адресувати відповідь. Коли не консулові, само собою зрозуміло не імператору, то генералові Буонапарту, як мені здавалося.

— Але між тим, щоб не визнавати за імператора, і тим, щоб називати генералом Буонапарте, є різниця,— сказав Волконський.

— В тому-то й річ,— сміючись і перебиваючи, швидко говорив Долгоруков.— Ви знаєте Білібіна, він дуже розумна людина, він пропонував адресувати: "узурпаторові і ворогові людського роду".

Долгоруков весело зареготав.

— Тільки всього? — зауважив Волконський.

— Та все ж Білібін знайшов серйозний титул адреси. І дотепна й розумна людина...

— Як же? •

— Главі французького уряду, au chef du gouvernement français,— серйозно і з задоволенням сказав князь Долгоруков.— Правда ж, добре?

— Добре, але дуже не сподобається йому,— зауважив Волконський.

— О, дуже! Мій брат знає його: він не раз обідав у нього, в теперішнього імператора, в Парижі, і казав мені, що він не бачив більш витонченого й хитрого дипломата: знаєте, поєднання французької спритності та італійського акторства! Ви знаєте його анекдоти з графом Марковим? Лише граф Марков умів з ним обходитися. Ви знаєте історію хусточки? Це чудово!

І балакучий Долгоруков, звертаючись то до Бориса, то до князя Андрія, розповів, як Бонапарт, бажаючи випробувати Маркова, нашого посланника, навмисно впустив перед ним хусточку і зупинився, дивлячись на нього, чекаючи, певно, від Маркова послуги, і як Марков зараз же впустив тут-таки свою хусточку і підняв свою, не піднімаючи Бонапартової.

— Charmant1,— сказав Волконський,—але ось що, князю, я прийшов просити вас за цього молодика. Справа, бачите...

Та князь Андрій не встиг закінчити, як до кімнати ввійшов ад'ютант і покликав князя Долгорукова до імператора.

— Ах, яка прикрість! — сказав Долгоруков, поспішно встаючи й потискаючи руки князеві Андрію і Борисові.— Ви знаєте, я дуже радий зробити все, що від мене залежить, і для вас і для цього милого молодика.— Він ще раз потиснув Борисові руку з виразом добродушної, щирої і бадьорої легковажності.— Та ви бачите... до іншого разу!

і _ Чудово,

Бориса хвилювала думка про ту близькість до вищої влади, в якій він цієї хвилини почував себе. Він усвідомлював себе тут у зіткненні з тими пружинами, що керували всіма величезними рухами тих мас, маленькою, покірною і мізерною частиною яких він почував себе в своєму полку. Вони вийшли в коридор слідом за князем Долгоруковим і зустріли невисокого чоловіка в цивільному одязі, з розумним обличчям і різкою рисою виставленої вперед щелепи, яка, не псуючи його, надавала йому особливої виразності і жвавості виразу. Вийшовши (з тих дверей государе-вої кімнати, в які увійшов Долгоруков), цей невисокий чоловік кивнув, як своєму, Долгорукову і пильно-холодним поглядом став вдивлятися в князя Андрія, йдучи просто на нього і, очевидно, чекаючи, щоб князь Андрій вклонився йому або дав дорогу. Князь Андрій не зробив ні того, ні цього; в обличчі його виявилася злість, і молодий чоловік, одвернувшись, пройшов стороною коридора.

— Хто це? — спитав Борис.

— Це один з найвизначніших, але найнеприємніших мені людей. Це міністр закордонних справ, князь АДам Чарториж-ський.

— Оці люди,— сказав Волконський із зітханням, якого він не міг затамувати, в той час як вони виходили з палацу,— оці ось люди вирішують долю народів.

Другого дня війська виступили в похід, і Борис не встиг до самої Аустерліцької битви побувати ні в Волконського, ні в Долгорукова і залишився ще на якийсь час в Ізмайловському полку.

X

На світанку 16-го числа ескадрон Денисова, в якому служив Микола Ростов і який був у загоні князя Багратіона, рушив з нічлігу в бій, як казали, і, пройшовши з версту позад інших колон, був зупинений на великому шляху. Ростов бачив, як повз нього пройшли вперед козаки, 1-й і 2-й ескадрони гусарів, піхотні батальйони з артилерією і проїхали генерали Багратіон та Долгоруков з ад'ютантами. Увесь страх, що його він, як і раніш, почував перед боєм; уся внутрішня боротьба, шляхом якої він перемагав у собі цей страх; усі його мрії про те, як він по-гусарському відзначиться в цьому бою,— пропали марно. Ескадрон їхній було залишено в резерві, і Микола Ростов нудно і тоскно провів цей день. О дев'ятій годині ранку він почув пальбу поперед себе, вигуки "ура", бачив поранених, яких везли назад (їх було небагато), і, нарешті, бачив, як у середині сотні козаків провели цілий загін французьких кавалеристів. Очевидно, бій закінчився і бій був, очевидно, невеликий, але щасливий. Проходячи назад, солдати й офіцери розповідали про блискучу перемогу, про захоплення міста Вішау і взяття в полон цілого французького ескадрону. День був ясний, сонячний, після великого нічного приморозку, і веселий блиск осіннього дня збігався з вісткою про перемогу, яку передавали не тільки розповіді тих, шо брали участь у бою, але й радісні вирази облич у солдатів, офіцерів, генералів та ад'ютантів, що їхали туди і звідти повз Ростова. Тим болючіше щеміло серце в Миколи, який даремне перестраждав увесь страх,' що передує боєві, і пробув цей веселий день без діла.

— Ростов, іди сюди, вип'ємо з горя! — гукнув Денисов, умостившись край дороги перед фляжкою та закускою.

Офіцери зібралися гуртком, закусуючи й розмовляючи, біля погребця Денисова.

— Он іще одного ведуть! — сказав один з офіцерів, показуючи на французького полоненого драгуна, якого вели пішки два козаки.

Один з них вів за повід рослого і красивого французького коня, якого взяв у полоненого.

— Продай коня! — крикнув Денисов до козака.

— Охоче, ваше благородіє...

Офіцери повставали й оточили козаків і полоненого француза. Французький драгун був молодий хлопець, ельзасець, говорив він по-французькому з німецьким акцентом. Йому перехоплювало дух від хвилювання, обличчя в нього було червоне, і, почувши французьку мову, він швидко заговорив з офіцерами, звертаючись то до того, то до іншого. Він казав, що його б не взяли; що він не винен у тому, що його взяли, а винен le caporal, який послав його захопити попони, що він йому'казав, що росіяни вже там. І до кожного слова він додавав: mais qu'on ne fasse pas de mal à mon petit cheval1 і пестив свого коня. Видно було, що він не розумів як слід, де він перебуває. Він то просив пробачити, що його взяли, то, думаючи, що перед ним його начальство, виявляв свою солдатську справність і турботу про службу. Він доніс із собою в наш ар'єргард у всій свіжості атмосферу французького війська, що було таким чужим для нас.

Козаки віддали коня за два червонці, і Ростов, тепер, одержавши гроші, найбагатший з офіцерів, купив його.

— Mais qu'on ne fassepas de mal à mon petit cheval2,— добродушно сказав ельзасець до Ростова, коли коня віддано було гусарові.

Ростов, усміхаючись, заспокоїв драгуна й дав йому грошей. —— Альо, альо! — сказав козак, торкаючи в руку полоненого, щоб він ішов далі.

— Государ! Государ! — раптом почулося серед гусарів.

1 коника ось мого пожалійте

2 — А пожалійте коника,

Усе побігло, захапалося, і Ростов побачив, що ззаду шляхом під'їжджає кілька вершників з білими султанами на капелюхах. За одну хвилину всі були на місцях і чекали.

Ростов не пам'ятав і не почував, як він добіг до свого місця і сів на коня. Миттю зникли його жалкування, що він не брав участі в бою, його буденний настрій у колі набридлих облич, миттю зникла всяка думка про себе: всього його заполонило почуття щастя, що походило від близькості государя.