Війна і мир (том 1) - Толстой Лев

Кущі здавалися величезними деревами, рівні місця — кручами і схилами. Скрізь, з усіх боків, можна було стикнутися з невидним за десять кроків ворогом. Але довго йшли колони все в тому ж тумані, спускаючись і піднімаючись на гори, минаючи сади й огорожі^ новою, незрозумілою місцевістю, ніде не стикаючись з ворогом. Навпаки, то попереду, то ззаду, з усіх боків, солдати дізнава-

.лися, що йдуть утому ж напрямі наші російські колони. Кожному солдатові приємно ставало на душі від того, що він знав, що туди саме, куди він іде, тобто невідомо куди, йде ще багато, багато наших.

— Ач, і курські пройшли,— казали в рядах.

— Страх, братіку ти мій, скільки війська нашого зібралося! Ввечері подивився, як вогнища розклали, кінця-краю не видно. Москва — одно слово!

Хоч ніхто з колонних начальників не під'їжджав до рядів і не говорив з солдатами (колонні начальники, як ми бачили на військовій раді, були в поганому настрої і незадоволені з розпочатої справи й тому лише виконували накази і не дбали про те, щоб звеселити солдатів), незважаючи на те, солдати йшли весело, як і завжди, ідучи в бій, особливо в наступальний. Але пройшовши коло години все в густому тумані, більша частина війська мусила зупинитись, і по рядах повіяло неприємною свідомістю того, що робиться безлад та безтолковщина. Яким чином передається ця свідомість — вельми трудно визначити; але нема сумніву в тому, шо вона передається незвичайно вірно і швидко розливається, непомітно й нестримно, як вода в улоговині. Якби російське військо було само, без союзників, то, може, ще минуло б багато часу, поки ця свідомість безладдя стала б загальною впевненістю; але тепер, з особливим задоволенням і природністю приписуючи причину безладдя безтолковим німцям, усі переконалися в тому, що відбувається шкідлива плута-"ина, якої наробили ковбасники.

— Чого це стали? Мо, загородив хто? Чи вже на француза заразилися?

— Ні, не чути. А то паляти почав би.

— То ж то квапили виступати, виступили — стали без толку серед поля,— все кляті німці плутають. Які чорти безголові!

— Ото я їх і пустив би наперед. А то, вже певно, позаду туляться. Ось і стій тепер не ївши.

— Та що це, чи скоро там? Кавалерія, кажуть, дорогу загородила,— мовив офіцер.

— Ех, німці прокляті, своєї землі не знають,— казав другий.

— Ви якої дивізії? — кричав, під'їжджаючи, ад'ютант.

— Вісімнадцятої.

— То чого ж ви тут? вам давно б попереду треба бути, тепер до вечора не пройдете.

— От розпорядження дурні; самі не знають, що роблять,— казав офіцер і від'їжджав.

Потім проїжджав генерал і сердито не по-російському кричав щось.

— Тафа-лафа, а що бурмоче, —нічого не розбереш,— казав солдат, перекривляючи генерала по його від'їзді.— Розстріляв