Вершник без голови - Рід Томас Майн

Мовляв, у селищі всі тільки про це й говорять. Та є й певніші докази. Пастухи дона Сільвіо, що шукали в прерії заблукану худобу, на власні очі бачили того вершника без голови і, покинувши своє діло, дременули звідти геть, так наче то був сам нечистий.

Пастухів троє, і всі вони ладні заприсягтися, що кажуть правду. Та їхній переляк свідчить про це краще, ніж будь-яка присяга.

Настає вечір, і вся садиба аж гуде від моторошних чуток. Та ні ті чутки, ні умовляння дона Сільвіо і його сестри не можуть спинити їхню норовисту небогу, яка раптом надумала повернутися додому, на Ріо-Гранде. їй байдуже до того, що десь у тих місцях, якими вона має їхати, вбито людину, а тим паче до того, що там-таки бачили й оту страшну примару — вершника без голови. Все, що могло б сполохати будь-кого іншого, начебто тільки принаджує донью Ісідору.

Навіть більше — вона каже, що поїде сама! Дон Сільвіо пропонує вирядити з нею десятеро озброєних до зубів вакеро. Вона рішуче відмовляється.

То,, може, вона візьме з собою хоч Беніто?

Ні. Вона воліє їхати сама.

Одне слово, її рішення безповоротне.

Наступного ранку Ісідора здійснює те рішення. З першим променем світанку вона в сідлі. Не минає і двох годин, як вона вже їде — ні, не прямою дорогою, що веде до Ріо-Гранде, а берегом річки Аламо!

Чому ж вона заїхала аж туди? Чи не збилася з дороги?

Ні, начебто не схоже, що вона заблудила. Хоч обличчя її сумне, але тривоги на ньому не видно. До того ж кінь її неухильно скаче вперед, вочевидь керований твердою рукою.

Ісідора не заблудила, не збилася з дороги.

Та було б краще для неї, якби вона заблудила. [317]

Розділ LVI ПОСТРІЛ У ДИЯВОЛА

Цілу ніч хворий не спав. Часом він лежав тихо, часом нестямно кидався на ліжку й марив.

Цілу ніч старий мисливець сидів біля нього й слухав його безладну маячню.

Те, що він почув, тільки підтвердило його попередні умоглядні висновки: що мустангер закохався в Луїзу Пойндекстер і що її брата вбито.

Другий висновок за будь-яких обставин засмутив би старого. Але зіставлений з тим, що Зеб тепер знав, він був просто-таки приголомшливий.

Зебові думки перескакували з одного на інше: сварка — капелюх — плащ... Його кидало в дрож від цього заплутаного клубка лиховісних загадок, що постав перед його внутрішнім зором. Ще ніколи тямовитий Зеб не був такий спантеличений. І він аж стогнав від безпорадності.

Він не дослухався до звуків за дверима, бо знав: якщо тій приїдуть, то не вночі. Тільки раз він вийшов з хатини, вже аж над ранок, коли місячне світло почало зливатися з першим промінням світанку.

Підняв його Тара. Блукаючи серед заростей, собака раптом протягло й тужливо завив, а тоді сполохано вбіг до хатини.

Загасивши свічку, Зеб тихенько вийшов за двері й прислухався.

Нічні голоси прерії чомусь мовчали. Можливо, їх урвало виття собаки. Але чому собака завив?

Старий мисливець спершу оглянув лужок перед хатиною, потім обвів поглядом узлісся й темний затінок дерев.

Нічого незвичайного він там не побачив.

Він звів очі на крутосхил, що темною смугою тягся на тлі неба; з обох боків над ним здіймалися крони високих дерев, що росли внизу. Між тими деревами був проміжок, кроків п'ятдесят завширшки,— Зеб знав, що то горішній край урвища, за яким розляглася відкрита рівнина.

Ту грань між світлом і темрявою було видно виразно, як удень, бо небо за нею осявав яскравий місяць. Навіть змія не проповзла б там непомічена. Але й там Зеб не побачив нічого. [318]

Зате дещо почув. З рівнини, начебто неподалік від краю урвища, до нього долинув тихий звук. Скидалося на те, що десь там кінь черкнув підковою об камінь. Принаймні так здалося Зебові, і він нашорошив вуха: чи не почує знов такого звуку.

Звук не повторився, але скоро мисливець упевнився, що його здогад був слушний: з-за дерев з'явився кінь і пішов далі краєм урвища.

На коні сидів вершник. І кінь і вершник чітким силуетом вирізнялися на ясно-сапфіровому тлі неба.

Кінь був досконалої будови — немов викарбуваний рукою справжнього митця. Постать вершника видно було тільки від сідла до плечей. Ноги зливалися з силуетом коня, хоч поблискування острог і стремен свідчило, що вони на місці; а от над плечима не видно було нічого — навіть і знаку голови!

Зеб Стами протер очі й подивився, потім знов протер очі й подивився. Ні, ніщо не змінилося. Нехай би він і сто разів протирав очі, та однаково побачив би те саме — вершника без голови.

Так, він бачив вершника без голови, в цьому годі було сумніватися,— бачив, як його кінь іде понад урвищем повільною, але рівною ступою і зовсім безгучно, немов не йде, а пливе, як ото пливуть "живі картини" в чарівному ліхтарі.

Те видовище тривало не одну мить: Зеб мав змогу спостерігати його довший час і розгледіти все добре — цілком досить, аби переконатися, що то не привиддя і не якась інша омана чуттів.

І зникло воно не враз, а поволі, поступово: спершу голова коня, тоді шия і груди, потім примарна й водночас чудернацька постать вершника і, нарешті, крижі коня та його довгий розмаяний хвіст.

— Боже правий!

Цей вигук злетів з уст Зеба Стампа не з дива, що вершник без голови зник. Якраз у тому не було нічого дивного: просто герой "вистави перетнув сцену і зайшов' за лаштунки — крони дерев над краєм урвища.

— Боже, правий!

Двічі вихопився у старого мисливця цей вигук безмежного подиву, і обидва рази з тону його було чути, який він приголомшений.

Те саме виказував і весь його вигляд. Попри всю Зебову хоробрість, по тілу його перебігав дрож, а темні від тютюнової жуйки губи аж побіліли. Якийсь час він [319] стояв не озиваючись, так наче після тих двох вигуків йому одібрало мову.

Нарешті він здобувся на слово.

— Побий мене грім! — пробурмотів він ледь чутно, все ще не спускаючи очей з того місця, де щойно востаннє майнув хвіст коня з таємничим вершником.— Оце-то страхіття, не будь я Зебулон Стами! Таки правду казав ірландець. А я думав, що все те йому привиділося з п'яних очей. Аж ні. Він насправді бачив його, так само, як оце я. Тож не дивно, що той бевзь так перепудився. В мене й самого досі жижки трусяться. Боже правий, що ж це може бути?..— Він на хвилю замислився, тоді заговорив знову: — Що ж воно може бути? Хай йому чорт, не знаю, що й подумати. Коли б це не вночі або трохи ближче, я б роздивився до ладу... Ха! А чом би мені й не підійти до нього ближче? Я не я буду, як не спробую! Не з'їсть же він мене, хай би то був і сам нечистий! А коли то й він, я ще побачу, чи всидить він у сідлі, як дістане кулю в груди. Ну ж бо, ходім познайомимося з тією потворою, хоч би що воно було.

Мовивши так, старий мисливець нечутно подався між деревами до стежки, що вела нагору. По рушницю йому йти не довелося, бо він узяв її з собою, ще коли вибіг із хатини, стривожений виттям собаки. І якщо вершник без голови був істотою земною, з плоті й крові, а не якоюсь потойбічною проявою, Зеб Стамп цілком міг сподіватись побачити його знову.

Коли він дивився на вершника від дверей хакале, той їхав просто до виярка, яким можна було спуститися згори в долину. Тією ж таки стежкою подався й Зеб, і, якщо вершник не звернув убік чи не пустив коня чвалом, мисливець мав перестріти його на краю урвища. Усе це — і відстань, і потрібний "час — Зеб прикинув ще до того, як рушив угору.

Його розрахунки виявились правильними, дюйм у дюйм і хвилина в хвилину. Тільки-но голова його опинилася впорівень з краєм урвища, він побачив плечі таємничого вершника.

Ще крок нагору — і оку відкрилась уся його постать. Ще один крок — і проти неба стало видно коня, від кінчиків вух до копит.

Саме в ту мить, коли Зеб побачив його, кінь спинився на краю урвища, передом до виярка. Як видно, він уже мав сходити вниз, але чи то вершник з обережності [320] напнув поводи, чи то він сам почув, як мисливець береться нагору, чи, може,— ще ймовірніше,— учув його нюхом.

Та хоч як там було, а кінь стояв просто перед ним.

Побачивши це, Зеб Стамп і собі спинився. У будь-кого іншого на його місці волосся стало б сторч, та й у старого мисливця, як він потім признавався, "мороз пішов поза шкірою". Проте він не відступився від наміру, що спонукав його шукати цієї моторошної зустрічі: Зеб хотів дізнатися, хто перед ним — людина чи диявол.

Він миттю приклав рушницю до плеча й скерував погляд над цівкою. Ясне місячне світло дало йому змогу навести мушку просто на груди вершника без голови.

Ще мить — і куля пробила б ті груди, але раптом у свідомості мисливця зринула страшна думка: а що, як він оце вчинить убивство?

Ця думка змусила його опустити рушницю, і він з хвилину вагався.

— А може, це людина? — пробурмотів він.— Та ні, начебто не схоже. Хіба ж там є місце для голови, під тим мексиканським покривалом? Ну, а як це людина, то в неї має бути язик, от тільки не знаю де — голови ж то нема... Гей, чужинцю! Чи не надто пізня година для прогулянок, га? А голову свою ви де забули?

Відповіді не було. Лише кінь форкнув, почувши людський голос. Ото і все.

— Слухайте, чужинцю! До вас говорить старий Зеб Стамп із Кентуккі. Він не та людина, щоб з нею жартувати. Отож облиште свої штуки й поясніть усе як є, а то глядіть, щоб не довелося плакати. Зараз же озвіться, а ні — то я вліплю вам у тельбухи шматок свинцю!

І знов мовчанка. Цього разу й кінь, уже звикши до голосу, тільки головою труснув.

— Ну й чорт тебе бери! — гукнув мисливець, роздратований цією образливою мовчанкою.— Даю тобі шість секунд, а як і тоді не озвешся, продірявлю кулею. Якщо ти опудало, це тобі не зашкодить. А якщо справді диявол — то й поготів. Ну, а коли людина й просто клеїш дурня, прикидаючись мерцем, то дістанеш по заслузі за ці свої штуки. Ану озовися! — вже з гнівом [321] гримнув він.— Озовися, кажу тобі! Не хочеш? Тоді стріляю. Один... два... три... чотири... п'ять... шість...

І в ту мить, коли мало б прозвучати "сім", почувся лункий виляск пострілу, потім свист кулі в повітрі й глухий удар — то смертоносний свинець влучив у щось туге.

Проте, здавалося, той постріл тільки налякав коня — та й годі. Вершник як сидів, так і лишився сидіти в сідлі!

Та й кінь начебто не дуже злякався, і в пронизливому іржанні, яким він відповів на постріл, вчувалася скоріше насмішка. Але він усе ж таки зірвався з місця й шаленим чвалом поскакав геть, а Зеб Стамп залишився де був, такий вражений, що годі й сказати.

Після пострілу старий мисливець ще якусь хвилю не підводився з коліна.