Вершник без голови - Рід Томас Майн
Та він і не тривожився б, якби не інше, щохвилини дошкульніше лихо, те ж таки, якому він ледве зарадив напередодні: його знов почала мучити спрага.
Бідолаха картав себе за те, що виявився таким незав-бачливим і не подумав про воду перед тим, як залізти в свій гамак. Йому ж тоді нічого не варт було запастися водою. Струмок протікав поруч, а за посуд цілком могло правити увігнуте листя тієї ж таки агави.
Та докоряти собі було пізно. Вода дзюрчала просто в нього перед очима, і від того спрага ставала ще нестерпнішою. Дістатися до струмка він міг, тільки пробившись крізь оточення койотів, а це означало неминучу загибель. На те, що повернеться собака й удруге вирятує його, мустангер покладав дуже мало надій, а ще менше — на те, що його записка потрапить до рук людині, котрій її призначено. На це був хіба що один шанс проти ста.
Коли людина втратить багато крові, спрага посилюється особливо швидко. Муки бідолашного страдника ставали щомить тяжчі. Чи довго йому судилося терпіти їх?
Цього разу нещасний почав марити. Зграя хижаків [301] нараз подесятерилась у нього в очах, і тепер замість сотні вовків на галявині під деревом, заповнивши її всю, юрмилася ціла тисяча! Койоти підступали чимраз ближче, і їхні очі лиховісно горіли. Червоні язики лизали звислі краї плаща, гострі зуби роздирали цупку *гканину. Хижаки підстрибували так високо, що він уже чув їхній огидний віддих...
На мить отямившись, бідолаха зрозумів, що все те йому тільки привиділося. Койоти все ще були під деревом, але не тисяча, а не більш як сто, й не стрибали, а, як і досі, лежали на траві, чекаючи розв'язки. І розв'язка настала ще перед тим, як мустангер знову почав марити, й була геть несподівана й непоясненна. Він побачив, як койоти раптом підхопилися на ноги й дременули в зарості, і в наступну мить на галявині не лишилося жодного.
А може, й то було привиддя? Він уже не вірив своїм очам. Навіть більше — почав думати, що в нього потьмарився розум.
Та цього разу ні зір, ні розум не зраджували його. Койотів на галявині не було. Що ж могло їх сполохати?
У страдника несамохіть вихопився радісний вигук, коли він подумав про можливу причину втечі хижаків. Мабуть, повернувся Тара! А може, з ним прийшов /і Фелім. Часу було цілком досить, щоб собака встиг віднести записку. Койоти чатували на галявині вже 'добрих дві години.
. Мустангер сперся на коліно і, перехилившись через гілляку, повів очима по галявині. Та ніде не видно було ні собаки, ні слуги — тільки дерева та чагарник.
Він прислухався. Ніде ні звуку, крім віддаленого повискування койотів, що, як видно, й досі тікали не спиняючись. І він знову подумав, що все це скоріш скидається на марення. Бо що ж би змусило їх отак поквапно втекти геть?
А втім, байдуже. Дорога до струмка була вільна. Тепер він міг, нічого не боячись, дістатися до води. Вона звабно виблискувала в нього перед очима, і її дзюркотіння здавалось йому солодкою музикою.
Він спустився з дерева і, хитаючись, зійшов на берег струмка. Та перше ніж нахилитись до води, ще раз озирнувся довкола. Навіть нестерпна спрага не пригасила його подиву, і з думки в нього не йшло одне запитання: кому він завдячує своїм негаданим поря— [802] тунком? І хоч він досі сподівався, що койотів наполохав собака, проте водночас його тривожило невиразне передчуття якоїсь небезпеки.
Досить було одного погляду — і він усе зрозумів. Серед листя зблиснула плямиста жовта шкура, й із заростей, вигинаючись, мов змія, виповзла довга гнучка тварина, якої годі було не впізнати: тигр Нового Світу, ягуар, не менш небезпечний за свого родича,, азіатського тигра.
Ото й було пояснення панічної втечі койотів.
Наміри хижака не залишали сумнівів. Він також зачув кров і поспішив туди, де її пролито. Весь його вигляд свідчив про рішучий намір і собі пристати до кривавого бенкету.
Ягуар не спускав з ока людини, яка щойно злізла з дерева, і неухильно посувався до неї, спершу поволі, припадаючи до землі, а потім усе швидше й швидше, неначе брав розгін перед стрибком.
Шукати порятунку на дереві було б чистим безглуздям. Ягуар лазить по деревах, як кіт. Мустангер це добре знав. А коли б і не знав, то однаково не встиг би нічого вдіяти. Хижак уже перетнув дорогу до дерева, на якому він знайшов собі захисток, а інших великих дерев поблизу не було.
А втім, Морісові й на думку не спало лізти на дерево, та й узагалі всі його думки розбіглися — почасти від разючої несподіванки, а почасти й від запаморочення, що наринуло на нього ще раніш. І тільки чистий інстинкт змусив його кинутись у струмок і стати посередині, до пояса у воді.
Якби він не втратив здатності міркувати, то зрозумів би, що це його не врятує: ягуар не лише лазить по деревах, як кіт, а й плаває не гірше за видру, отож у воді він такий самий небезпечний, як і на суходолі.
Та Моріс про те не думав. Він просто відчував, що невеличкий потічок, у який він забрів до пояса,— то нікчемний захисток. А остаточно збагнув це, коли ягуар, діставшись на вищий берег, увесь напружився й приготувався до стрибка.
У розпачі мустангер міцніше вперся ногами в дно і став чекати нападу лютого звіра. Відбиватися він не мав чим: у нього не було ні револьвера, ні ножа — взагалі ніякої зброї, навіть костура. А боротьба з хижаком голіруч могла закінчитися тільки його, мустангеро-вою, загибеллю. [303] Коли той величезний плямистий кіт відірвав лапи від землі, з грудей нещасного вихопився відчайдушний крик.
І водночас по хащі розкотився рик ягуара. Так ніби щось йому раптом завадило: замість стрибнути просто 'на жертву, він схибив і з гучним виплеском брьохнувся У воду.
На крик мустангера із заростей немов луною озвався ще чийсь крик, але перед тим розлігся виляск пострілу. Одразу ж по тому з чагарів вискочив великий собака й шубовснув у струмок, туди, де зник під водою ягуар. А до струмка вже поспішав височенний на зріст чоловік; за ним, слід у слід, тюпав ще один, менший, щось радісно вигукуючи.
Ті образи й звуки видалися нещасному страдникові скоріше примарними, ніж справжніми, і це була остання думка, що майнула в його пам'яті того дня. Його розум не витримав страшного цілоденного напруження. Моріс намагався задушити свого вірного пса, коли той підплив і почав лащитися до нього; потім щосили відбивався від дужих рук друга, що підняли його з води й винесли на берег.
Геть знеможений страхітливою дійсністю, він уже не тямив, що діється навколо, і поринув у ще страхітливіше гарячкове маячіння.
Розділ LIV ПАЛАНКІН ПО ТЕХАСЬКИ
Дружні руки, що підхопили Моріса Джеральда, то були руки Зеба Стампа.
Прочитавши його записку, старий мисливець, не гаючись, рушив туди, куди вказав мустангер. Він нагодився саме в ту мить, коли ягуар відштовхнувся, щоб стрибнути. На щастя, Зеб був уже на такій відстані, що зміг побачити все те й поцілити хижака з рушниці.
Проте куля не спинила стрибка лютого звіра — останнього стрибка в його житті,— хоча й влучила в самісіньке сердце. Та це з'ясувалося трохи згодом, а в ту хвилину було не до роздумів.
Кинувшись і собі у воду, аби пересвідчитися, що його постріл був смертельний, мисливець сам зазнав нападу. [304]
Та вчепились у нього не ягуарові пазури, а руки людини, яку він тільки-но від тих пазурів урятував.
Зебові пощастило, що при мустангері не було ножа, але й так той навісний мало не задушив його. І тільки відкинувши геть рушницю й напруживши всі сили, мисливець спромігся оборонитись від його несподіваного нападу.
Почалася борьба, яка скінчилась тим, що Зеб обхопив молодого ірландця своїми дужими ручиськами й виніс на берег.
Та й це ще був не кінець. Як тільки Зеб розтулив свої обійми, мустангер підхопився і прудко, так наче йому й не заважала скалічена нога, побіг до пеканового дерева.
Мисливець угадав його намір. З височини свого вели-тенського зросту він уже побачив закривавлений ніж, що лежав на плащі. Ото по нього й шаснув мустангер!
Зеб кинувся навздогін і, знову схопивши знавіснілого молодика в свої ведмежі обійми, відтяг його від дерева.
— Сюди, Феліме! — гукнув він.— Мерщій сховай того ножа. В хлопчини потьмарився розум. Він увесь аж пашить. Це гарячка.
Фелім умить прибіг і, здершись на дерево, забрав ножа.
Але боротьба ще не скінчилася. Хворий знову напав на свого рятівника. Він голосно кричав, погрожував і знай поводив очима, що палали шаленим вогнем.
Не менш як десять хвилин тривав той відчайдушний двобій.
Нарешті мустангер, геть знесилівши, упав горілиць на траву; по тілу його кілька разів перебіг дрож, з грудей вихопився хрипкий стогін, і він затих, так наче в ньому згасла остання іскра життя.
Гадаючи, що його господар помер, Фелім заходився жалібно голосити над ним по-ірландському.
— Ану замовкни, бісів дурню! — гримнув на нього Зеб.— А то він ще й справді пуститься духу від твого виття. Він такий мертвий, як і ти. Зомлів, ото й тільки. Судячи з того, як він мене гамселив, нічого страшного йому не подіялось. Атож,— провадив він далі, нахилившись і побіжно оглянувши хворого,— ніяких ран я не бачу. Коліно таки добре розпухло, але нога не зламана, бо він не міг би на неї ступити. А подряпини — то пусте. От тільки звідки вони взялися? Ягуар тут ні до чого. Схоже більше на пазури звичайнісінького [305] кота... А-а, он воно що! Тут була бійка ще до того, як з'явилася ця плямиста звірюка. На хлопчину накинулися койоти! Хто б подумав, що тим підлим боягузам стане духу напасти на людину! А от же нападають, бісові душі, коли трапиться такий безпорадний каліка, як оце він тепер.
Усе те старий мисливець промовляв сам до себе. Фелім, невимовно щасливий з того, що "панич" живий і його життю нічого не загрожує, враз забув про свої жалі й відчув такий буйний захват, що аж пустився в танець, голосно щось вигукуючи й ляскаючи пальцями.
Його запал передався й собаці, і тепер уже обоє витанцьовували щось на зразок веселої ірландської джиги.
Зеб не звертав уваги на ті бурхливі веселощі: він знову схилився над непритомним мустангером, оглядаючи його.
Пересвідчившись, що небезпечних ран ніде немає, він випростався й придивився до речей, розкиданих довкола. Йому вже давно впала в око панама, що й досі була на голові в мустангера, і ще тоді, як він побачив її вперше, у нього сяйнула дивна думка.
Капелюхи з гайякільської трави, що їх неправильно називають панамами, на півдні не дивина — їх можна побачити і в Техасі, і скрізь.
