Вершник без голови - Рід Томас Майн
Але Зеб знав, що молодий ірландець звичайно носив мексиканське сомбреро — зовсім інакший головий убір. Проте він міг чомусь і відступити від свого звичаю.
А все ж таки, й далі роздивляючись той капелюх, Зеб не міг позбутися думки, що вже бачив його — саме його — на голові в когось іншого. Та зовсім не підозра, що теперішній власник капелюха здобув його якимось нечесним чином, спонукала старого мисливця нахилитись і зняти панаму з голови мустангера. Просто він сподівався знайти розгадку таємниці чи, краще сказати, цілої низки таємниць, якими марно сушив собі голову.
Зазирнувши всередину капелюха, Зеб побачив двоє прізвищ: новоорлеанського капелюшника, чия марка була приклеєна до наголовка зісподу, і друге, написане рукою й добре йому знайоме,-"Генрі П о й н-д екс тер".
Тепер настала черга оглянути плащ. На ньому також [306] були прикмети, які свідчили, що він належав тому ж таки власникові.
— З біса цікаво! — пробурмотів мисливець, утупивши очі в землю й глибоко замислившись.— Капелюхи, голови й усе інше. Капелюхи не на тих головах, голови не на тих місцях. Побий мене грім, щось воно тут не так! Якби мені не боліло так під лівим оком, де стукнув цей вояк, я б міг подумати, що й моя власна довбешка вже не в мене на в'язах!.. Він, звісно, не годен нічого пояснити,— додав Зеб, позирнувши на Моріса,— принаймні поки з нього не вийде гарячка. А коли воно буде, то й сам біс не знає.— Він з хвилину помовчав, про щось міркуючи.— Ну що ж, тут нам лишатися нема чого. Треба доправити його до хатини. Він написав на тій картці, що не може й кроку ступити. Це тільки гарячка додала йому трохи сили. А нога онде розпухла ще дужче. Нічого не вдієш, доведеться нести.— Старий мисливець знов замислився, немовби прикидаючи подумки, як це зробити.— Від цього бевзя годі сподіватися якоїсь ради,— провадив він, поглянувши на Феліма, який теревенив щось до Тари.— В того безсловесного пса більше глузду, ніж у нього. Ну, та нехай. Як дійдеться до діла, я таки завдам йому роботи, аж-аж. Ото тільки що б його придумати? Мабуть, треба зробити ноші. На це нам знадобляться дві жердини і плащ... або ж ковдра, яку приніс Фелім. Атож! Ноші — ось що нам потрібно.
Тепер і безтурботного ірландця було прикликано на допомогу.
Вони зрізали та обстругали два деревця, футів на десять завдовжки. Потім зробили дві коротші жердини, прив'язали їх до довших як поперечки, і на ту раму натягли спершу ковдру, а зверху, для міцності,— плащ. Вийшли такі собі грубі ноші, щоб покласти на них хвору чи п'яну людину.
І треба сказати, що мустангер, коли його понесли на тих ношах, більше скидався на п'яного, бо в гарячковій нестямі знову почав шаліти, і його довелося прив'язати до рами.
На відміну від звичайних, ці ноші несло не двоє людей, а людина і кінь. Передні кінці жердин прив'язали до Зебової "худобини", а задні тримав Фелім. Старий мисливець виконав свою обіцянку й справді завдав ірландцеві "аж-аж", і той погодився чи, краще сказати, [307] скорився. А сам Зеб обрав собі куди легшу роль провідника.
Власне кажучи, Зеб Стамп нічого нового не вигадав. То була груба подоба мексиканського паланкіна, що його нерідко можна побачити на півдні Техасу. Зебові ноші різнилися від нього тільки тим, що не мали над собою шатра і замість двох мулів їх несли на собі людина й кінь.
В такому-от імпровізованому паланкіні Моріса Дже-ральда й привезли до його оселі.
Коли та дивовижна процесія добулася до мустангеро-вого хакале, надворі вже споночіло.
Дужі, але обережні руки перенесли хворого на його постіль, прикриту кінськими шкурами. Мустангер не тямив, де він, і не впізнавав облич друзів, що схилялися над ним. Та хоч свідомість до нього й не поверталась, він став трохи спокійніший і вже не поривався кидатись на людей, як раніш.
Він не лежав мовчки, але й не відповідав, коли його про щось лагідно питали, або ж відповідав так недоладно, що жаль було слухати. Але з уст його злітали такі страшні слова, що викликали не тільки жаль, а й тяжкі роздуми.
його друзі як могли перев'язали йому хвору ногу, і тепер доводилося тільки чекати ранку.
Фелім пішов спати на своє ложе, а старий мисливець залишився чатувати біля хворого. Не варт закидати слузі невірність чи недбальство, бо Зеб сам умовив його лягти, сказав, що ні до чого їм обом сидіти цілу ніч без сну.
Старий мисливець мав на те свої причини. Він не хотів, щоб страшне марення хворого почув ще хтось, крім нього, хоч би й Фелім. Нехай уже він сам усе те слухатиме.
І Зеб сидів отак сам аж до ранку й слухав ту гарячкову мову.
Старий мисливець чув слова, що дивували його, й імена, які зовсім його не дивували. Він анітрохи не дивувався, раз у раз чуючи ім'я Луїзи Пойндекстер і звернені до неї палкі слова кохання.
Та було ще одне ім'я, що часто зривалося з уст хворого, і за тим ім'ям ішла мова, далеко не така приємна для Зебового вуха. [308] То було ім'я Луїзиного брата, і за ним вихоплювалися уривчасті, безладні, майже незбагненні слова.
Проте, зіставляючи ті слова між собою і доповнюючи їх уже відомими йому обставинами, Зеб Стамп ще задовго до світанку дійшов цілком певного висновку: Генрі Пойндекстера вже не було живого!
Розділ LV ДЕНЬ НОВИН
Дон Сільвіо Мартінес був один з нечисленних багатих мексиканців, що не виїхали з Техасу, коли цей край завоювали могутні північні колонізатори. Чоловік уже поважних літ, мирної вдачі й далекий від політики, він сприйняв переміну в своєму становищі без особливого жалю. Тим більше, що втрату мексиканського підданства йому цілком відшкодувала безпека від нападів команчів, які до появи нових поселенців загрожували всьому краю спустошенням.
Щоправда, ті дикуни й дотепер не скорились остаточно, проте вчиняли свої грабіжницькі наскоки куди рідше, лише вряди-годи. І саме вже це було відчутною зміною на краще, як порівняти з минулим.
Дон Сільвіо був ганадеро, тобто поміщик-скотар великої руки. Його маєток розлігся на багато миль уздовж і вшир, і на тих угіддях випасалися тисячі коней та корів.
Мешкав він у великому прямокутному одноповерховому будинку, що скидався більше на в'язницю, аніж на оселю, й з усіх боків був оточений загородами для худоби, або коралями. Звичайно то була тиха місцина, окрім хіба тих днів, коли таврували худобу,— тоді скрізь довкола вирувало бучне свято.
Але такі дні випадали тільки раз на рік, а решту часу власник гасієнди, затятий старий парубок, жив тихим і відлюдним життям, маючи за товариство тільки старшу сестру, що мешкала разом з ним. Цей усталений звичай порушувався лише час від часу, коли з Ріо-Гранде приїздила погостювати в дядька й тітки їхня чарівна племінниця. Тоді в господі дона Сільвіо ставало трохи веселіше.
Ісідорі там завжди раділи; вона могла приїжджати й від'їжджати коли хотіла і робити в дядьковому домі [309] все, що їй заманеться. Старому поміщикові подобалась її жвава вдача, бо й сам він був людиною аж ніяк не похмурою. А ті нахили племінниці, що в інших країнах могли б видатися нежіночними, далеко не так впадали в око там, де щодня можна було чекати якоїсь небезпеки, де позаміський дім не раз ставав фортецею і часом у ньому проливалася кров господарів.
Дон Сільвіо Мартінес колись і сам був свідком і учасником багатьох бурхливих подій. Його молодість минула серед постійних небезпек, і відвага Ісідори, що часом доходила до відчайдушності, анітрохи не смутила дядька, а навпаки, тішила його душу.
Старий любив племінницю, як рідну дочку, і всі знали, що по смерті дона Сільвіо Мартінеса власницею його маєтку — всіх отих неозорих угідь і тисяч голів худоби — стане вона, Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос. Тож, мабуть, зайве додавати, що скрізь, хоч би де вона пішла, її зустрічали з повагою, а слуги гасієнди Мартінеса шанували "сеньйориту" як свою майбутню господиню.
Та поважали її не тільки за те. Сама її вдача припала до вподоби хвацьким ранчеро, і не було в маєтку чоловіка, що за першим її знаком не вхопився б за мачете й не пустив його в діло.
Мігель Діас не брехав, коли казав, що йому загрожує небезпека. Він мав усі підстави так гадати. Якби Ісідора захотіла його покарати, їй досить було послати кількох людей свого дядька, і ті миттю повісили б його на найближчому дереві.
Отож не дивно, що він так поспішав забратися геть з тієї галявини.
Як уже згадувалося, справжній дім Ісідори був по той бік Ріо-Гранде, миль за шістдесят від гасієнди Мартінеса. Та це не заважало їй часто навідувати своїх родичів на Леоні.
Спонукала її до того аж ніяк не корисливість. Про спадщину Ісідора зовсім не думала. Вона й так була багатою спадкоємницею: її батько мав не менші статки. Просто їй подобалося гостювати в дядьковому домі. Подобались і самі ті переїзди від річки до річки, і вона здебільшого відбувала їх за один день — від рана до смерку,— й досить часто сама-одна, без супутників.
Віднедавна Ісідора почала їздити на Леону ще частіше. Може, її прихильність до техаських родичів зроста— [310] ла тим дужче, чим більше вони старішали? А коли ні, то що її туди вабило?
Відповімо на це запитання навпростець, як зробила б і сама донья Ісідора: вона почала так учащати на Леону тому, що сподівалась зустрітися з Морісом Дже-ральдом. Так само навпростець можна сказати, що вона кохала його.
Атож, її серце належало молодому ірландцеві. Як уже відомо, колись він по-дружньому прийшов на допомогу доньї Ісідорі; хоч цілком можливо, що відважне серце мексиканки полонив не так сам той вчинок, як лицарська хоробрість, що її виявив тоді Мо-ріс-мустангер.
Можливо також, що вона добачила в своєму обранцеві й інші привабні риси, які не так легко визначити словами. Чи хотів сам мустангер причарувати її, чи це сталося поза його бажанням, міг сказати тільки він. А він казав: ні, не хотів,— і ми повинні на це зважати. Одначе важко повірити, щоб хтось міг дивитися в очі прекрасної Ісідори, не бажаючи побачити в них сердечну прихильність до себе. І хай навіть Моріс казав правду, але нам було б легше йому повірити, коли б він зустрів Луїзу Пойндекстер перед тим, як познайомився з Ісідорою. А насправді зустріч у вигорілій прерії сталася кількома тижнями пізніше, ніж пригода з п'яними індіанцями.
Отож щось та мало бути між мустангером і молодою мексиканкою, коли вона вважала за можливе сподіватися — чи навіть вірити,— що й він відповість їй взаємністю.
Зрештою дійшло до того, що Ісідора вже не могла жити спокійно.
