Вершник без голови - Рід Томас Майн

[333]

Та пишався Фелім недовго. Де й подівся його вдоволений вигляд, коли Зеб Стами, вирятувавши з біди свою "худобину", повернувся з таким лиховісно насупленим обличчям, що стало ясно: грози не минути.

Навіть присутність прекрасної сеньйорити не спинила того гнівного вибуху.

— Хай тобі сто чортів, проклятущий ірландський бовдуре! І оце задля того ти мене зірвав?! Та ще саме тоді, як я взяв на мушку здоровенного індичиська! Фунтів на тридцять, аж ніяк не менше. Уже й курок натискав, коли ця клята худобина сполохала його к бісу своїм лементом. Плакав тепер наш сніданок!

— Містере Стампе, та хіба ж не ви самі звеліли мені таке вчинити? Сказали — як хтось підійде до хатини...

— Ото дурень! Хто тобі казав, що це стосується й жінок?

— Та хіба я міг подумати, що це жінка? Ви б побачили, як вона сиділа на коні — чисто мов чоловік.

— Ну й що ж того, як вона сиділа? Ти що, з неба впав, ніколи такого не бачив? Та майже всі мексиканки їздять верхи по-чоловічому. Як на мене, то ось тобі таки дужче личила б спідниця, аніж їй, та й розуму в тебе разів у двадцать менше. Чого-чого, а цього я певен. А цю жіночку я трохи знаю: і сам бачив, і чув про неї дещо. І чого її сюди принесло, можу здогадатися, хоч спитати її про це не випадає, бо вона тямить лише свою мексиканську говірку, а я її не знаю і знати не хочу.

— Та ні, містере Стампе! Вона говорить і по-англійському. Правда ж, пані?

— Трохи по-англійському,— відказала мексиканка, що доти мовчки слухала їх.— Зовсім трохи.

— А-а... он як! — вигукнув Зеб, злегка збентежений тим, що вона чула його попередні слова.— Перепрошую, сеньйорито. То ви трохи знаєте нашу мову, еге? Мучо боно — тим краще. Виходить, зможете сказати мені, чого ви тут шукаєте. Чи, може, ви збилися з дороги, га?

— Ні, сеньйоре,— мовила вона, трохи помовчавши.

— —То ви знаєте, куди приїхали?

— Так, сеньйоре... Так... До дона Морісіо Ж'єральд. Це ж його будинок?

— Еге ж, його, коли таке його ім'я по-мексикансько-му. Хоч це й далеко не будинок, але він справді тут живе. То ви, мабуть, хочете бачити його самого? [334]

— О, так, сеньйоре, так... Задля цього я сюди й приїхала — рог esta yo soy aqui.

— Ну що ж, як на мене, то чом би вам його й не побачити. Сподіваюся, ви не маєте щодо нього ніяких лихих намірів? От тільки говорити з ним тепер — марна праця. Йому однаковісінько, чи то будете ви, чи то його чобіт.

— Він хворий? З ним сталося лихо? Мені сказав цей' чоловік.

— Атож, я їй так і сказав,— озвався Фелім.

— Справді,— відповів Зеб,— йому трохи перепало, і тепер він наче не при собі. Та це, я гадаю, минеться. Хай тільки спаде гарячка, як він знов прийде до тями.

— О сеньйоре! Ви дозволите мені тим часом доглядати його? Рог amor dios! Можна мені зайти й побути коло нього? Я його друг, un amigo muy afficionado (69).

— Гаразд, нічого поганого я в цьому не бачу. Кажуть, жінки добрі доглядальниці, хоч сам я не мав нагоди в цьому впевнитись, відколи поховав свою стару ген на Міссісіпі. Як хочете побути при з^іопчині — ласкаво просимо, коли ви йому друг. Посидьте біля нього, поки ми вернемось, та глядіть, щоб він не впав з ліжка й не поздирав із себе пов'язки, якими я його обмотав.

— Повірте мені, сеньйоре, я догляну його якнайкраще. Але скажіть, що з ним сталося? На нього напали індіанці? їх же начебто поблизу немає. Чи він з кимось посварився?

— Про це, сеньйорито, я знаю не більше за вас. На нього напали койоти, але ж коліно йому розбили не вони. Я знайшов його вчора при заході сонця ген у хащі. Коли я на нього натрапив, він стояв по пояс у річечці, що там протікає, і на нього от-от мав стрибнути плямистий звір, якого ви тут називаєте тигром. Ну, то з цієї халепи я його вирятував, а от що було з ним раніше, це для мене загадка. Хлопчина втратив тяму і нічого розповісти не може. Доведеться чекати, поки він оклигає.

— А ви певні, сеньйоре, що нічого небезпечного в нього немає? Його рани не дуже тяжкі?

— Небезпечного? Анічогісінько. Тільки гарячка, яка скоро мине. А рани — то просто подряпини. Хай тільки він прийде до тями, а там одразу й на ноги зіпнеть-

(69) Бога ради!.. Дуже відданий друг (ісп.)-.

[335]

ся. За тиждень він вам буде здоровий, як молодий олень.

— О, я піклуватимусь про нього як тільки зможу!

— Ви зробите добре діло... одначе... одначе...

Зеб завагався, так ніби щось раптом спало йому на думку. Він мовчки замислився і міркував собі так:

"Це ж бо та сама сеньйорита, що присилала йому ласощі, коли він лежав поранений у тому бісовому заїзді. І що вона закохана в хлопчину — така ж ясна річ, як небо над Міссісіпі. Закохана по самі вуха. Так само, як і ота друга. Але не менш ясна річ, що він марить тією, а не цією. І коли вона почув, що він весь час говорить до тієї, як ото цілу ніч, це вразить її в самісіньке серце. Бідолашна, мені таки жаль її. Вона має добру душу. Але ж наш ірландець не може одружитися з ними обома, а він — яжбо знаю — прикипів до тієї американки. Отож не до ладу якось виходить. Мабуть, треба відрадити цій сеньйориті сидіти коло нього, бодай доти, доки він перестане марити тією Луїзою".

— Одначе, міс,— повів далі старий мисливець, звертаючись до мексиканки, яка весь час, поки він міркував, нетерпляче дожидала, що він скаже,— чи не краще б вам тепер вернутися додому, а сюди приїхати вже тоді, як він одужає? Він вас усе одно не впізнав, я вам казав, отож лишатися тут вам зовсім ні до чого, бо померти він і без вас не помре.

— Ну й нехай не впізнає. Я однаково доглядатиму його. Може, йому буде чогось треба, то я про все подбаю.

— Коли вже ви так хочете, то залишайтеся,— поступливо сказав Зеб,"неначе якась нова думка спонукала його погодитись.— Я не проти. Але не зважайте на його маячню. Може, ви почуєте від нього дивні речі — про якесь там убивство абощо.ч Люди в гарячці завжди марять. То ви не лякайтеся. А може, він згадуватиме й якусь жінку, що чогось запала йому в голову.

— Жінку?

— Атож. Ви почуєте, як він вигукуватиме її ім'я.

— —її ім'я!.. Сеньйоре, скажіть, яке ім'я?

— Та, мабуть, то ім'я його сестри. Авжеж, певно що сестри.

— Ой, містере Стампе! Коли ви це про панича Мо-ріса говорите...

— Ану цить, бісів дурню! Яке тобі діло, про кого [336] я говорю? Ти в цих речах нічого не тямиш. Ходім зі мною,— сказав Зеб, рушаючи, й зробив ірландцеві знак іти слідом.— Пройдемося трохи разом. Коли я йшов берегом,, то вбив гримучку й покинув її там. От ти й забереш її сюди, поки якась звірина не потягла. А то хтозна, чи трапиться мені сьогодні ще один індик.

— Гримучку? Це ви про гримучу змію?

— А про що ж би ще!

— Містере Стампе, та не їстимете ж ви змії! О Боже, невже ви не боїтеся отруїтись?

— Дурниця! Де ж та отрута, коли я відрубав їй голову?

— Ой, а я хоч би й з голоду конав, однако не з'їв би ні шматочка.

— Ну й конай, і хай тебе чорти візьмуть! Ніхто й не силує тебе їсти ту змію. Я хочу тільки, щоб ти заніс її додому. Отож іди й роби, як я кажу, а то запхаю тобі до рота її голову разом з отрутою, зубами і всім, що там є!

— Та ні, ні, містере Стампе, я й на думці не мав такого, щоб не послухатися вас. Фелім О'Нійл радо зробить усе, що ви скажете, навіть і проковтне оту зміюку цілком. Хай простить мене святий Патрік!

— К бісу святого Патріка! Ходімо!

Фелім не став розводитися далі й слухняно поплен-тав між дерев слідом за мисливцем.

Ісідора зайшла до хатини, підступила до ліжка і, нахилившись над хворим, палко поцілувала його в гаряче чоло, а тоді припала устами до його нечутливих уст. І раптом рвучко відсахнулася, так наче її вжалив скорпіон.

Те, що змусило мексиканку відскочити від ліжка, вразило її гірше за скорпіонове жало. А було то всього лише слово — зовсім коротке слово.

Та й нічого дивного. Як часто від одного слова — коротенького "так" — залежить щастя цілого життя. І так само часто, аж надто часто, різке "ні" вкидає людину в безодню горя!

Розділ LIX ЩЕ ОДНА ГОСТЯ

Той день, коли Луїза Пойндекстер звільнила дона Мігєля Діаса від зашморгу ласо, став для неї чорним днем, чи не найчорнішим у всьому її житті, [337] Коли вчора туга за втраченим братом зливалась у її серці із страхом за коханого, то сьогодні до них долучилася ще одна гірка, нестерпна мука — ревнощі. Горе, страх, ревнощі — що то має діятись у душі, яку роздирають водночас усі ці почуття! Яке жахливе сум'яття!

Отаке сум'яття почуттів охопило Луїзу Пойндекстер, коли вона прочитала листа, що був наочним доказом невірності її коханого.

Щоправда, того листа написав не мустангер, і отже, прямим доказом він бути не міг. Та в перші хвилини, охоплена пекучим гнівом, молода креолка про це не думала. Весь тон листа наводив на певний здогад, що стосунки між Морісом Джеральдом і мексиканкою куди ближчі, ніж він сам давав узнаки. Отже, виходило, що коханий дурив Луїзу. А то чого б ота сеньйорита так вільно й відверто — аж надто відверто як на жінку — виливала на папір своє замилування його "гарними, глибокими очима"? То були не просто дружні слова, в них учувалася палка пристрасть. Тільки так і могла витлумачити їх молода креолка — адже в тих словах немовби відлунювали її власні почуття.

До того ж у листі йшлося про побачення, нехай навіть лише сподіване, прохане. Але то була всього-на-всього чемна фраза, кокетування жінки, що знає свої права. Та й у кінці листа вона вже не просила, а впевнено наказувала: "Приїздіть, я чекатиму на Вас!"

Перехоплений лист збудив у душі молодої аристократки не тільки ревнощі. Коли її пещена рука гнівно зібгала випадково знайдений папірець, в тому порусі відбилася й жадоба помсти.

— Отак! — гнівно мовила вона.— Тепер мені все зрозуміло. Це не вперше його викликано на побачення, вони вже не раз зустрічалися там. "На пагорбі за будинком мого дядька" — усього кілька слів, і цілком досить, щоб зрозуміти, коли не раз там бував.

Та невдовзі її гнів поступився місцем глибокому розпачу. її найщиріше почуття було зневажене й відкинуте, точнісінько так, як отой клаптик паперу, що . лежав тепер зібганий на підлозі біля її ніг.

Тяжкі думи наринули на молоду креолку. Розбурхана уява підказувала відчайдушні рішення. їй згадалася рідна Луїзіана, і дівчина подумала, чи не вернутись їй туди й не поховати свою таємну журбу за мурами монастиря Святого серця.