Вершник без голови - Рід Томас Майн
І замість податися слідом за мексиканкою чи куди-інде, Луїза Пойндекстер знов зіскочила з сідла і ввійшла до хатини.
Побачивши бліде обличчя й безтямні очі хворого, молода креолка на мить забула всі свої кривди.
— О Боже, Боже! — вигукнула вона, підбігаючи до ліжка.— Моріс... він поранений... умирає... Хто ж це його так?
У відповідь почулося лише безладне бурмотіння.
— Морісе! Морісе! Озовися до мене! Хіба ти не впізнаєш мене? Я Луїза, твоя Луїза! Ти ж сам мене так називав. Скажи це знову, ну скажи!
— 0 ангели небесні, ви прекрасні... прекрасні... Атож, ви тішите око... Та не кажіть, що таких, як ви, нема на землі, вони є, є... Я сам знаю... і не одного... але є один такий, що до нього далеко вам усім тут на небі!.. Це я про красу... про доброту я не кажу... Ні, ні, доброта — то зовсім інша річ...
— Морісе, любий Морісе! Чому ти таке говориш? Ти ж не на небі, ти тут, зі мною, з твоєю Луїзою.
— Ні, я на небі... на небі... Але я не хочу... хай там що вони кажуть... не хочу, бо тут немає її!.. Може, тут і добре, але без неї — ні... Мені більш нічого не треба... аби тільки вона була тут... Ви чуєте, ангели? Чого ви кружляєте коло мене?.. Ви прекрасні, це правда, але жоден із вас не зрівняється з нею, з м о ї м ангелом!.. [350]
Та є й диявол... теж прекрасний диявол... але я не про нього... Я кажу тільки про ангела прерій...
— Чи пам'ятаєш ти ім'я?
Навряд чи хтось іще міг так нетерпляче чекати відповіді від хворого, ЩЧ) марив у гарячці. Луїза схилилася над ним, пильно дослухаючись і ловлячи очима кожний порух його уст.
— Ім'я?.. Ім'я?.. Хто питає ім'я?.. Хіба ви тут маєте імена?.. А, згадав!.. Михаїл, Гавриїл, Азраїл. Ви ж чоловіки, всі чоловіки, хоча й ангели. А мій ангел — жінка. її звуть...
— Як?
— Луїза... Луїза... Луїза... Чого б я мав критися від вас?.. Ви ж тут знаєте все, що діється на землі. То, мабуть, знаєте і її, мою Луїзу? Напевне знаєте, її ж не можна не кохати всім серцем, як оце я... атож, усім серцем!..
Навіть тоді, коли молода креолка вперше почула ці палкі слова в затінку акацій і той, що промовляв їх, був притомний і усвідомлював свої почуття,— навіть тоді вона не слухала їх з такою втіхою. О, яка то була щаслива мить у її житті!
І знов до гарячого чола хворого, до його безкровних, пошерхлих уст припали ніжні жіночі уста, але тепер це були уста жінки, якій не довелося відсахнутись після поцілунку. Вона тільки випросталась і притисла руку до грудей, щоб погамувати радісне биття серця. Безмежна радість цвіла в душі молодої креолки, хоч у ній озивалась і болісна думка про те, що ця радість триватиме недовго, що її ч першу-ліпшу мить можуть урвати.
То була наче темна тінь, що маяла попереду, і вона таки не забарилася: спершу на поріг хатини справді впала чиясь тінь, а за нею з'явився й той, кому вона належала.
Чоловік, що стояв у дверях, був аж ніяк не страшний на вигляд. Навпаки, його обличчя й одяг викликали скорше усмішку й здавалися ще кумедніші в хатині, де зовсім недавно зчинилися такі драматичні події. Він здавався ще чуднішим через те, що в одній руці тримав томагавк, а в другій — велику змію, породу якої виказував хвіст з разком кільчастих калаталець на кінці.
Та вже зовсім сміховинним був ошелешений вираз, що набіг на його обличчя, коли він, переступивши по— [351] ріг, побачив у хатині зовсім не ту гостю, яка була там раніш.
— Матір Божа! — вигукнув він, упустивши з рук змію й томагавк і вражено витріщивши очі.— Чи це мені сниться? Напевне, що сниться. Це ж не ви, міс Пойндекстер? Не може такого бути!
— Ні, це таки я, містере О'Нійле. Дуже нелюб'язно, що ви забули мене, та ще й так скоро.
— Я забув вас?! Та як ви могли таке подумати, міс! Нема в світі ірландця, що, глянувши раз на ваше миле личко, колись забув би його. О Господи, та онде ж іще один, що весь час згадує вас, навіть у гарячці! — І Фелім промовисто позирнув на ліжко.
Луїзине серце аж затремтіло з утіхи.
— Але що ж воно таке? — запитав Фелім, згадавши про незбагненну переміну, яка сталася в хатині.— А де отой юнак, чи то пак жінка, чи хто воно там? Ви не бачили тут ніякої жінки, міс Пойндекстер?
— Авжеж... бачила.
— О, бачили? То де ж вона поділася?
— Певне, поїхала собі.
-. Поїхала? Ну й хутко ж вона передумала! Ще й десяти хвилин не минуло, як я залишив її тут у хатині. Вона тільки-но зняла капелюшка — та де, чоловічого капелюха! — і начебто збиралась лишитися надовго. То ви кажете, поїхала? От і добре, я нітрохи за нею не шкодую. То така жінка, що її краще обминати десятою дорогою. Надто вже швидко вона хапається за зброю. Чи повірите, міс Пойндекстер, приставила мені пістолета просто до голови!
— О Боже! Чому?
— Чому? Тільки тому, що я не хотів пустити її до хатини. Та вона все одно впхалася, бо вернувся старий Зеб Стамп і дозволив їй. Вона сказала, що панич її друг і вона доглядатиме його.
— Он як? Дивно, дуже дивно! — пробурмотіла креолка, видимо замислившись.
— Ваша правда, дивно. Та тут у нас були дива ще дивніші. Я це, звісно, не про вас, міс Пойндекстер. Так дива, що Фелім О'Нійл волів би ніколи більше їх не бачити. А вам я щиро радий, міс, і панич теж зрадіє, я певен, коли тільки...
— Феліме, любий, розкажіть мені про все, що тут сталося.
— Гаразд. Але тоді, міс, вам треба скинути капелюшка [352] й лишитися тут надовше, бо мені й дня не вистачить, щоб розказати вам про все, що діялося тут від позавчора.
— А хто ж тут був за цей час?
— Хто був?..
— Ну, крім... крім тієї...
— Крім тієї жінки, що на вигляд як юнак, ви хочете сказати?
— Атож, крім неї. Тут був хтось іще?
— Та певно, що був, ще й скільки! Хто ви тільки хочете, і всякого кольору. Найперше був такий собі один, він їхав сюди, але не доїхав. Тільки я боюся про нього казати, бо це настрахає вас, міс.
— Кажіть, кажіть. Я не ляклива.
— Хай буде по-вашому, хоч я й сам не доберу в тому глузду. Він був верхи на коні, але без голови.
— Без голови?
— Нічогісінько навіть схожого на плечах. Почувши це, Луїза мимоволі подумала, чи все гаразд із власною Фелімовою головою.
— А до того ж, міс, він був точнісінько як панич Моріс, ну наче викапаний. Сидів верхи на його коні, і мексиканське покривало на плечах— було його, і геть усе як у панича, коли він десь їде. Господи, ото набрався я страху, як його вгледів!
— А де ж ви все те бачили, містере О'Нійле?
— Отам нагорі, на краю урвища. Я виглядав панича, він ще вранці мав повернутися з селища, отож хто б то міг бути, як не він,— так я й подумав. Потім він під'їжджає, коли бачу — а голови нема! Тут він став, трохи постояв — і чимдуж назад, а наш Тара як завиє, та й собі за ним. Отак вони гайнули через велику рівнину й зникли. з очей. Тоді я вернувся сюди, в хатину, замкнувся і ліг спати. І ото як я вже спав і мені снилося... Ой, міс, та ви ж, мабуть, втомилися стояти. Може, знімете свого гарненького капелюшка та сядете на оту скриню? На ній вам буде зручніше, ніж на табуретці. Зробіть ласку, сідайте, бо я маю ще багато чого розказати...
— Не турбуйтеся про мене, розказуйте, прошу вас.
Хто ще приїздив сюди, крім того дивного вершника?
А то була, певне, чиясь витівка, просто жарт.
— Жарт, ви гадаєте? Те саме сказав мені й старий Зеб.
— То він теж тут був?
[353]
— Атож, був... Тільки вже після тих, інших.
— Інших?
— Еге ж, міс. Зеб прийшов тільки вчора вранці. А ті інші завітали до хатини вночі перед тим, я вже давно спав, то ще й збудили мене серед ночі.
— Та хто ж вони були, ті інші?
— Як хто? Індіанці, хто ж би ще.
— Тут були індіанці?
— Аякже, ще й ціле плем'я!.. Отож я казав вам, міс, я собі міцно сплю, коли це чую — в хатині хтось балакає, просто в мене над головою, і щось наче шамотить, як ото коли карти тасують... Матір Божа! А це що таке?
— Де?
— Хіба ви не чули? Прислухайтесь!.. 0, знову! Це ж коні тупочуть! Просто коло хатини...--Фелім кинувся до дверей/— Святий Патріку! Нас кругом оточили вершники. Ціла тисяча, і ще їдуть... Зеб... Треба знов дати сигнал! Ой лихо, вже не встигну!..
Схопивши гілку кактуса, яку він заніс до хатини, щоб була напохваті, Фелім вибіг за двері.
— О Боже! — вигукнула креолка.— Це вони! З ними батько, а я тут. Що мені сказати? Пресвята Діво, вбережи мене від ганьби!
Не тямлячи, що робить, вона метнулася до дверей і замкнула їх. Але в ту ж мить зрозуміла, що це марна річ. Для людей, що скупчилися надворі, така перепона була заіграшку. Серед гомону за дверима Луїза впізнала грубі голоси * регуляторів".
Раптом їй упала в око широка щілина в задній стіні. Може, поступитися власною гідністю і втекти крізь той отвір?
Та було вже запізно. Тупотіння копит чулося й позаду хатини. Вершники оточили її з усіх боків. До того ж Луїзина лошиця стояла на лужку перед дверима, а ту плямисту красуню годі було сплутати з будь-яким іншим конем. Тож вони вже напевне її впізнали.
Але й ще одне міркування стримувало креолку від спроби втекти — міркування благородне й безкорисливе, її коханий був у небезпеці, від якої його навряд чи врятував би й несвідомий стан. То хто ж би, крім неї, Луїзи, захистив його?
"Нехай я втрачу своє добре ім'я,— подумала вона,— нехай втрачу батька, друзів, усіх... але не його! На все [354] Божа воля. Може, мене чекає ганьба, та я однаково залишусь вірною йому!"
З такими думками молода креолка стала біля ліжка хворого, сповнена рішучості врятувати його будь-якою ціною — нехай і ціною власного життя.
Розділ LXII ПЕРЕД ВИХОДОМ НА СЦЕНУ
Ніколи ще біля хатини Моріса Джеральда не тупотіло стільки кінських копит водночас — навіть тоді, коли кораль позад неї був повний спійманих мустангів.
Феліма, що вискочив за двері, зупиняють одразу зо два десятки голосів. Один із них звучить гучніше за всі інші, і з того, який він владний, можна здогадатися, що то говорить ватажок.
— Стій, негіднику! Від нас не втечеш. Ще крок — і покладемо тебе на місці. Стій, тобі кажуть!
Ірландцеві, що рушив був просто до кобили Зеба Стампа, припнутої по той бік галявини, доводиться скоритись. Він умить спиняється.
— Повірте, панове, я й не думав тікати,— злякано белькоче він, бачачи перед собою стільки грізно насуплених облич і стільки ж таки наведених на нього рушниць.— І гадки такої не мав. Я тільки хотів...
— ...Дременути геть, як пощастить.
