Вершник без голови - Рід Томас Майн
І, коли вона кинулася бігти до хатини мустангера, у її вухах лунало те моторошне слово: "Повісити!" [360]
Поки Луїза вдавала, ніби з цікавістю спостерігає веселий танок сріблястих рибок, перед її внутрішнім зором поставало далеко не таке мирне видовище, а те, що відбувалося тим часом на моріжку перед хакале, Хоч вона й не бачила за деревами місця дії, проте знала дійових осіб і за їхніми словами могла уявити собі, як та дія розвивається.
На той час, коли вона спинилася біля річки й зіскочила з коня, на лужку склалася жива картина, яку варто бодай коротко змалювати.
Люди, що лишилися там після її від'їзду, вже не стояли окремими купками, а збилися в один гурт, утворивши грубу подобу великого кола. Всередині того кола вирізнялося кілька постатей. Найпомітнішою серед них була височенна постать ватажка "регуляторів"; поруч нього стояли троє чи четверо його помічників. Там-таки був Вудлі Пойндекстер і з ним Кассій Колхаун. Ці двоє вже, як видно, не мали права вирішального голосу, а вдовольнялися роллю глядачів чи, може, свідків у тій судовій драмі, що починалась на лужку.
Так, то справді мав бути суд за звинуваченням у вбивстві. Суд на місці, або так званий суд Лінча. В ролі судді виступав ватажок "регуляторів", а за присяжних були всі присутні, окрім звинувачених.
Звинувачених двоє— Моріс Джеральд і його слуга Фелім. Вони також усередині кола, обидва лежать на траві, зв'язані сирицевим ремінням, неспроможні ворухнути ні рукою, ні ногою. Навіть говорити їм не вільно. Феліма примусили замовкнути лайкою та погрозами, а його господареві застромили між зуби щось на зразок дерев'яної затички — щоб своїм безтямним маренням не заважав говорити іншим.
Та навіть туго затягнуті ремені не можуть стримати хворого, що раз у раз кидається в гарячці, і три чоловіки притискають його до землі: двоє держать за плечі, а третій сидить у нього на ногах. Тільки очам його ще дозволено рухатись, і він дико поводить ними й люто блимає на своїх сторожів, так що аж страх на те дивитися.
В убивстві звинувачують лише одного з підсудних; другого вважають співучасником, та й то не напевне.
Допитують тільки слугу. Він має викласти перед судом усе, що знає, а також те, що може сказати на [361] своє виправдання. Запитувати про щось його господаря — марна праця.
Фелім розповідає свою історію, надто неправдоподібну, щоб їй повірили, хоч найменш вірогідна її частина — про те, як він бачив вершника без голови,— майже не викликає сумнівів. Але він не може пояснити, що це було, і його розповідь тільки підтверджує вже висловлену кимось підозру, що та проява теж належить до злочинного задуму вбивці.
— А те, що він наплів тут про ягуарів і про індіанців, то все байки! — гукають з натовпу.— Купа брехні, щоб увести нас в оману, і край!
Суд триває заледве десять хвилин, але більшість "присяжних" уже склала свою думку. Всі ті, хто наперед ладен був повірити, що Генрі Пойндекстера вбито й що в його смерті винен Моріс Джеральд, тепер цілком переконані в цьому.
Знову зважено всі відомі раніше обставини; долучено й нові докази, щойно виявлені в хакале, і серед них найстрашніші — знайдені там плащ та капелюх зниклого юнака. Пояснення слуги мустангера, плутані й недоладні, не викликають довіри. Та й чого б їм вірити? Це ж бо вигадки співучасника. Декотрі просто не хочуть їх слухати — це вони нетерпляче вигукують: "Повісити вбивцю!"
Неначе такий вирок уже завбачено, на землі лежить мотузка із зашморгом на кінці. І хоч це тільки ласо, кращого знаряддя страти не знайти. А поперечна гілляка великого платана, що стоїть на краю лужка, цілком придатна стати шибеницею.
Починають опитувати "присяжних".
Вісімдесят чоловіків із ста висловлюють ту саму думку: "Моріс Джеральд винен і має вмерти". Здається, настала його смертна година.
А проте виконувати присуд не поспішають. Мотузка так і лежить без— діла на траві, й ніхто не хоче брати її в руки. У чому ж річ? Адже то не отруйна змія, до якої всі бояться доторкнутись.
Більшість висловилася за смертний присуд, дехто підкріпив своє слово ще й брутальною лайкою. Чому ж його не виконують?
Чому? А тому, що немає цілковитої одностайності, яка тільки й спонукає до негайної дії. Щоб досягти її, не вистачає доказів. Знайшлися серед присутніх люди, [362] не згодні з обвинуваченням. їх меншість, і вони не такі галасливі, проте так само рішуче сказали "ні".
Тим-то й затримується страта.
Серед цієї меншості й сам суддя — ватажок "регуляторів" Сем Менлі. Він ще не ухвалив вироку й навіть не виказав згоди з обвинувальним висновком "присяжних".
— Земляки, громадяни! — гукає він, вибравши їлить, коли галас трохи вщухає.— Я гадаю, в цій справі не все ясно, і нам слід вислухати підсудного — звісно, коли він зможе говорити. Ви ж бачите, зараз його не допитаєш. Тримаємо ми його міцно, і якщо він справді винен, то викрутитись йому навряд чи вдасться. Отож пропоную відкласти суд, поки...
— Навіщо ж відкладати? — перебиває його гучний голос, що й до того підтримував звинувачення; це голос Кассія Колхауна.— Навіщо, Семе Менлі? Вам легко отак просторікувати, а коли б це підступно вбили когось із ваших близьких — сина там чи брата, нехай і двоюрідного,— ви, певно, не були б такі добрі. Чого вам не вистачає, щоб довести вину цього мерзотника? Ще якихось доказів?
— Саме так, капітане Колхауне.
— А в и їх маєте, містере Кассію Колхауне? — озивається з натовпу голос із сильним ірландським акцентом.
— Може, й маю.
— То скажіть, щоб і ми знали!
— Бог свідок, ви їх чули тут досить. Та коли на суд впливають отакі безмізкі співвітчизники...
— Ану не смійте! — кричить той самий чоловік, що вимагав додаткових доказів.— Не забувайте, містере Колхауне, тут вам не Міссісіпі, а Техас. Добре затямте собі це, а то ваш язик доведе вас до біди!
— Я не хотів нікого образити,— відступає Колхаун, намагаючись вийти з халепи, в яку вскочив через свою неприязнь до ірландців.
— Тоді катай далі! — поблажливо гукає той ірландець.
— Так от, доказів ви маєте досить, а як на мене, то й задосить. Та коли вам потрібні ще, я можу їх дати.
— Давай!.. Давай!..— лунає цілий хор голосів. Колхаун начебто вагається.
Панове! — починає він нарешті, так ніби звертається до натовпу з промовою.— Те, що я маю зараз [363] вам сказати, я міг би сказати й раніш. Але я вважав, що в цьому немає потреби. Всі ви знаєте, що сталося між цим чоловіком і мною, і я не хотів, щоб подумали, ніби я зводжу з ним порахунки. Аж ніяк. І коли б я не був певен, що це він вчинив убивство,— так само певен, як і в тому, що— в мене на плечах є голова...— Він затинається, побачивши, що його останні, машинально вимовлені слова справили на слухачів дивне враження, та й йому теж стає моторошно.— Так от, коли б... коли б я не був певен цього, то й тепер не сказав би про те, що я побачив... чи, точніше, почув, бо це було вночі, і бачити я нічого не міг.
— Що ж ви почули, містере Колхауне? — запитує Сем Менлі, повертаючись до своїх суддівських обов'язків, про які на час забув, поки точилася суперечка з приводу звинувачення.— Ваша сварка з підсудним, про яку, я гадаю, всім відомо, не стосується до справи і не дає нікому підстав звинуватити вас у неправдивих свідченнях. Будь ласка, сер, говоріть далі. Що ви почули? І де це було й коли?
— Спочатку скажу коли. Це було тієї ночі, коли пропав мій двоюрідний брат, хоч про це ми дізналися, звичайно, тільки вранці. Отже, вночі з вівторка на середу.
— Вночі з вівторка на середу. Що далі?
— Я вже пішов до своєї кімнати і гадав, що й Генрі пішов до себе. Та в кімнаті було задушно, не давали спокою москіти, і я ніяк не міг заснути. Тоді я встав, запалив сигару і, трохи покуривши в кімнаті, вирішив піти на дах. Ви, певно, знаєте, що стара гасієнда має плаский дах? Отож я пішов туди, на свіже повітря, і там курив собі далі. Було десь близько півночі чи, може, трохи раніше. Напевно сказати не можу, бо я довго крутився в ліжку й не дивився на годинник. І от, саме коли я докурив сигару й хотів був дістати ще одну, я почув голоси. Два голоси. Вони долинали від річки, звідкись наче з того боку, і мені здалося, що то говорять на дорозі, яка веде до селища. Якби говорили спокійно, я навряд чи почув би ті голоси і, звісно, не відрізнив би їх один від одного. Але розмова була гучна й гостра, і мені стало зрозуміло, що там сваряться двоє чоловіків. Я вирішив, що то якісь п'яні гульвіси повертаються від Обердоффера, і викинув усе те з голови. Та, мимоволі чуючи їх, упізнав один з голосів, а потім і другий. Перший був голос мого двоюрідного [364] брата Генрі, а другий — оцього чоловіка, що тут лежить, і це він убив Генрі.
— Розповідайте далі, містере Колхауне. Нам треба вислухати все, що ви маєте сказати. А свої думки з цього приводу ви зможете висловити потім.
— Отож, панове, ви можете собі уявити, як я здивувався, коли почув голос свого двоюрідного брата. Я ж бо гадав, що він давно вже спить. Але то був він, я не мав щодо цього сумніву і навіть не пішов до його кімнати пересвідчитись. Я знав напевне, що то його голос, і так само був певен, що другий належить не кому іншому, як ловцеві коней. Мені здалося дуже дивним, що Генрі вийшов з дому о такій пізній годині, бо цього за ним ніколи не водилося. Але помилитись я не міг: він справді був там, за річкою. Тоді я прислухався, намагаючись зрозуміти, через що вони сваряться. Хоч самі голоси було чути добре, проте слів я майже не розрізняв і почув тільки, що Генрі обкладає ірландця міцною лайкою, так наче той завдав йому якоїсь образи; а потім я почув, як ірландець погрожує Генрі, що той, мовляв, про це пошкодує. Обидва голосно називали один одного на ім'я, і в мене вже не лишалося ані найменшого сумніву, що то справді вони. Мені було б одразу піти з'ясувати, що там між ними діється, але я був у пантофлях, а поки пішов узув чоботи, все начебто стихло. Я почекав з півгодини, сподіваючись, що Генрі повернеться додому, та його все не було. Тоді я подумав, що він подався до Обердоффера й зустрів там знайомих із форту, отож міг засісти з ними надовго. І я пішов собі спати... Оце, панове, я розповів вам усе, що знаю. Мій бідолашний двоюрідний брат так і не повернувся до Каса-дель-Корво й не ліг у свою постіль — про це ми дізнались уже вранці, коли зайшли до його кімнати.
