Вершник без голови - Рід Томас Майн
Дзявкання койотів нікому не страшне, особливо серед дня,— а більше нічого не чути.
Думки її повертаються до загону техасців, а надто до вершника, що розмовляв з нею останній. Вона замислюється, намагаючись збагнути, чому він так нетерпеливився почути відповіді на свої запитання, але й тепер її виводить із задуми дивна поведінка коня. А той не хоче стояти на місці, форкає і, нарешті, знову тривожно ірже — уже на повний голос.
Цього разу у відповідь йому чути іржання кількох інших коней, що, як видно, скачуть стежкою, але ще [381] сховані від ока заростями. Водночас долинає і тупотіння їхніх копит. Але потім усе стихає. Мабуть, ті коні або спинились, або ж пішли безгучною ступою.
Ісідорі здається ймовірнішим перше. Певно, вершники, що їдуть на тих конях, почули іржання її сірого й спинилися.
Вона заспокоює коня й прислухається. Із заростей долинає якийсь гомін. Щоправда, глухий і невиразний, але можна дочути в ньому чоловічі голоси. Скидається на те, що там— тихо розмовляють між собою кілька чоловік.
Раптом той гомін уривається, і в чагарях знов западає тиша. Мабуть, вершники — хоч би хто вони були — стоять на місці, не наважуючись рушити далі.
Ісідору це не дивує і не тривожить. Може, то були подорожні, що їдуть до РіоТранде, або й вершники, які відстали від загону техасців; почувши кінське іржання, вони могли спинитись із звичайної обережності. І то цілком природна річ, та ще коли всі знають, що індіанці стали на стежку війни.
Так само природно, що і їй слід остерігатися, хоч би хто були ті невідомі вершники. З цією думкою Ісідора тихо від'їжджає вбік, під захисток акацій, і, спинившись там, знову дослухається.
Невдовзі вона чує, що вершники рушили в її бік, але не проїжджою стежкою, а навпростець крізь зарості. І до того ж не всі разом — так наче роз'їхалися по чагарях і хочуть оточити її!.. Ісідора здогадується про це з того, що звуки кінської ступи долинають з різних місць заростей: коні йдуть тихо, але явно віддалік один від одного, а вершники не озиваються й словом, і за цією глибокою мовчанкою криється або звичайна осторога, або якісь хитрощі. Чи, може, й підступ.
Виходить, вони знають, де вона зачаїлася? Мабуть, її виказало іржання коня. І тепер вони наближаються, щоб напасти з різних боків і не дати їй утекти. Звідки їй знати, які в них наміри? Вона має ворогів — хоч би того ж дона Мігеля Діаса. Та й команчів треба стерегтися, а надто тепер, коли вони порушили мир.
Ісідору охоплює тривога. Досі вона не піддавалась їй, але поведінка невидимих вершників стала щонайменше підозрілою. Звичайні подорожні й далі їхали б стежкою. А ці скрадаються крізь зарості!
Вона роззирається довкола, немов оцінюючи свою схованку. Втішного мало. Тонке пірчасте листя [382] акації — ненадійна заслона від ворожого ока. А тупотіння копит свідчить, що вершники наближаються. Ще трохи — і вони побачать її.
На цю думку Ісідора дає коневі остроги, виїжджає із заростей і, повернувши на стежку, скаче відкритою рівниною, що розляглась аж до Аламо. Вона хоче від'їхати ярдів на двісті-триста — туди, де її не сягне ні стріла, ні куля,— а тоді спинитися й побачити, хто там над'їжджає— друзі чи вороги. І якщо то будуть вороги, вона звіриться на прудкі ноги свого сірого, і він винесе її з небезпеки, під захист загону техасців.
Та спинитися їй не випадає. Озирнувшись, вона бачить, що вершники вихопились із заростей одразу ж слідом за нею. Вони з'явилися всі водночас, але в різних місцях, і, на ходу збиваючись докупи, женуть їй навздогін.
Одного швидкого погляду досить, аби помітити, що вони голі до пояса, бронзовошкірі, з яскраво розфарбованими обличчями й червоними перами у волоссі.
— Індіанці! — шепоче Ісідора і, щосили вганяючи остроги в боки коня, шаленим чвалом мчить через рівнину туди, де стримить верхівка кипариса.
Вона озирається ще раз і бачить, що індіанці таки переслідують її,— хоча й без того вже зрозуміла це. Але бачить ще й інше: вони вже зовсім близько й женуть так затято, що, всупереч своєму звичаю, навіть не озиваються войовничими покликами. І їхня лиховісна мовчанка свідчить, що вони намислили захопити її в полон і, як видно, змовилися про це наперед.
Досі Ісідора не дуже боялася зіткнутися з червоношкірими бродягами прерій. Уже не один рік ті дотримували миру й не нападали ні на техасців, ні на мексиканців, і чекати від них лиха можна було хіба тоді, коли вони напивалися п'яні. Одного разу Ісідорі довелося зазнати такої лихої пригоди, і цей спогад дотепер краяв їй серце — не так на думку про саму небезпеку, що загрожувала їй тоді, як про невтішне горе, що ним зрештою обернулася для неї та давня пригода.
Але тепер їй загрожує інша небезпека. Миру з індіанцями вже немає. У повітрі пахне війною. Переслідувачів жене тепер не "вогненна вода" їхніх ворогів. Отож Ісідорі треба рятувати не тільки свою честь, а й саме життя!
Уперед, через ту відкриту рівнину, так швидко, як [383] тільки може нести її кінь, гнаний хлистом, острогами, погуками!..
Голос подає тільки вона. Переслідувачі мовчать — німують, наче привиди.
Ще тільки раз вона оглядається назад. їх усього лише четверо, але четверо проти одного — це забагато, а надто проти однієї жінки!
Єдина її надія — встигнути туди, звідки можна буде гукнути на допомогу техасців.
Вона чимдуж жене до кипариса.
Розділ LXVII "LOS INDIOS!" (73)
Вершниця, яку переслідують команчі, вже за триста ярдів від урвища, де височить кипарис. Вона знов озирається назад.
— О небо, допоможи!
О небо, допоможи їй! Ось-ось буде пізно.
Найближчий з переслідувачів уже зняв ласо з луки сідла і крутить ним над головою. Перше ніж вершниця доскаче до стежки, що веде вниз, зашморг охопить їй шию, і тоді...
Аж раптом її осяває щаслива думка — ще можна врятуватися від страшної мотузки! До виярка, що спускається в долину, їй не встигнути, а от урвище вже зовсім близько. І його край, як вона пригадує, добре видно від хатини.
Рвучко смикнувши поводи, вершниця повертає вбік і, замість скакати до кипариса, мчить просто до краю урвища.
Переслідувачі здивовані й водночас задоволені. Вони добре знають ті місця, знають, яка стрімка там круча, і тепер уже впевнені, що вершниця буде їхня.
Ватажок знов береться за ласо, щоб кинути напевне. Та потім передумує і опускає руку: жертва й так нікуди не втече.
— Carrambo! — бурмоче він сам до себе.— Ще трохи — і вона полетить з кручі!
Та він помиляється. Вершниця проїжджає трохи далі, проте з кручі не падає. Смикнувши поводи, вона
(73) Індіанці! (Ісп.)
[384]
знов повертає і скаче понад урвищем, понад самим краєм, так щоб привернути увагу техасців у долині. Саме в цю мить у Зеба Стампа вихоплюється оте "Боже правий!" — вигук, який почуєш від нього не часто.
І, наче у відповідь на той вигук, чи скоріш на запитання, вимовлене за ним, лунає крик дивної вершниці, яка щойно з'явилася над урвищем:
— Los Indios! Los Indios!
Той, хто був у Південному Техасі бодай три дні, миттю зрозуміє, що означають ці слова, хоч би яка була його рідна мова. Це — сигнал тривоги, що його ось уже триста років чути на протязі трьох тисяч миль кордону трьома різними мовами — французькою, іспанською і англійською: "Les Indiens! Los Indios! The Indians!" І тільки тугий на вухо чи забарний на розум не одразу збагне і сам той сигнал, і небезпеку, яку він провіщає.
Людям, які чують крик вершниці, стоячи на лужку коло хакале, переклад не потрібен. Вони вже зрозуміли, що жінку переслідують індіанці. Та й нема часу на роздуми, бо до них знов долинає той самий голос:
— Техасці! Люди! Рятуйте! Рятуйте! Індіанці! Вони женуться за мною. Вже наздоганяють...
Вона й далі щось вигукує, але слів уже не чути. Власне, слова й ні до чого: всім і так зрозуміло, що відбувається там нагорі. Майже одразу ж по тому, як вершниця з'являється в прогалині між верхівками дерев, слідом за нею, відстаючи заледве на двадцять ярдів, на край урвища стрілою вихоплюється індіанець на коні. Він жене шаленим чвалом, і силует його чітко вимальовується проти ясного неба. Всі бачать, як він розкручує над головою ласо. Цілковито захоплений тим, щоб кинути напевне, він ніби не чує крику втікачки — адже, гукаючи на допомогу, вона й на мить не стримує коня,— чи, може, гадає, що той крик звернений до нього з останнім відчайдушним благанням про милосердя.
Та якщо він так і подумав, то помилився, бо раптом унизу під кручею лунає різкий виляск рушничного пострілу — але ще за коротку мить перед тим пекучий біль у зап'ястку змушує його впустити ласо й вражено озирнутися.
Йому одразу впадає в око хмарка порохового диму, що здіймається в повітрі над долиною. Один швидкиг [385] погляд — і переслідувач рвучко напинає поводи. Він бачить унизу сотню озброєних людей.
Ту ж мить їх помічають і ті три вершники, що скачуть за ним. Немов за командою, усі четверо круто повертають і мчать геть від урвища.
— З біса жаль,— каже Зеб Стамп, знов заряджаючи рушницю.— Якби я не боявся за неї, то дав би їм спуститись у долину, і ми б захопили їх. А там, може, дізналися б дещо й про нашу хитромудру справу. Та тепер на це годі сподіватися, бо, поки ми виїдемо нагору, за ними вже й слід прочахне.
Поява індіанців швидко змінює настрій натовпу перед хатиною мустангера. Більшість, що визнала Моріса Джеральда винним, обернулася на меншість, і найповажніші люди тепер вважають, що він не винен. Колхаун та його горлодери вже не господарі становища. На пропозицію ватажка "регуляторів", Сема Мен-лі, суд відкладають.
Так само швидко ухвалюють новий план. Підсудного •перевезуть до селища і там судитимуть згідно з законом.
А тепер щодо індіанців, чия доречна поява спричинила таку раптову зміну в думках і намірах усіх тих людей.
Чи треба їх переслідувати? Авжеж!
Та коли? Зараз-таки?
Здоровий глузд і обачність підказують, що ні. Вони бачили тільки чотирьох команчів. Але навряд чи то всі. За ними можуть сунути й чотири сотні.
— Почекаємо, доки сюди приїде та жінка,— пропонує хтось із боязкіших.— За нею ж більше не женуться. Здається, вона вже спускається виярком. Дорогу вона напевне знає, бо сама ж навела нас на це місце.
Більшість визнає цю думку розумною. Вони не боягузи. Але з-поміж них лише кілька чоловік зустрічалися з дикими індіанцями в справжніх сутичках, а решта бачила хіба що тих їхніх братів, які прижилися коло білих і промишляють торгівлею.
Рішення ухвалено.
