Вершник без голови - Рід Томас Майн
А тепер маю таку нагоду і вже не мину її. Прерія, міс Пойндекстер,— це велика книга, дивовижна велика книга, треба тільки вміти її читати. Нехай Зеб Стамп і не вельми вчений, але цю науку він знає добре. Може, потрібні нам докази знайдуться на травах прерії, і щось таке напевне має бути на берегах Аламо.
— Ви сподіваєтеся знайти якісь сліди?
Так чи так, а я хочу поїхати й добре роздивитися кругом. Особливо там, де я знайшов мустангера, коли [401] на нього напав той плямистий котисько. Було б уже давно це зробити, але ж я казав вам, що ніяк не виходило. Хвалити Бога, що весь час не було й краплини дощу, отож будь-який слід, залишений і тиждень тому, можна буде розрізнити незгірш за вчорашній,— звісно, коли вмієш їх читати. Оце зараз же й поїду, міс Луїзо. Я завернув до вас, тільки щоб розказати, що там діється у форті. Не можна гаяти часу. Мене сьогодні пустили до хлопчини, то я побачив, що в голові у нього помалу прояснюється. А "регулятори" тільки того й чекають, щоб зажадати нового суду. Він може початися десь днів за три, і на той час я маю бути тут.
— їдьте, Зебе, і помагай вам Боже у вашому доброму ділі! Повертайтеся з доказами, які засвідчать, що він не винен, і я довіку буду вдячна вам за... ні, більш як за врятоване життя!
Розділ LXXI РУДИЙ КІНЬ
Зворушений цими палкими словами, старий мисливець швидко пішов до стайні, де стояла його єдина в своєму роді "худобина". Вона смачно хрумкала куку-РУДзу. якої щедро вділив їй Плутон.
Сам Плутон стояв там-таки поруч, але не жвавий і усміхнений, як завжди, а незвично мовчазний і якийсь понурий, так наче щось його точило.
Та це було й не дивно. Смерть молодого господаря, якого Плутон дуже любив; горе не менш любої йому молодої господині; зневажливі насмішки Флорінди, що останнім часом не проминала нагоди дошкулити йому; а напевне, й удар носаком чобота, що перепав йому того дня від Кассія Колхауна, який поводився тепер у гасієнді, як самовладний господар,— усього того було цілком досить, щоб пояснити похмурий вигляд чорношкірого кучера.
Зеб був такий заклопотаний власними думками, що не помітив зажуреного обличчя слуги. В поспіху він навіть не дав своїй старій кобилі дожувати кукурудзу, що було так потрібно їй після довгої дороги. Схопивши "худобину" за морду, він устромив їй між щелепи поіржавілі вудила, просунув її довгі вуха в потріскану [40]
ремінну вуздечку, а тоді швидко повернув її в стійлі, щоб вивести із стайні.
Та кобила опиралася. їй шкода було кидати смачний харч, який так рідко їй траплявся. Вона нізащо не хотіла йти, і, щоб відірвати її від ясел, Зебові довелося щосили тягти за вуздечку.
— Го-го, мас' Стампе! — озвався Плутон.— І чого б оце вам так поспішати? Бідолашна конячина ще не наїлася. Нехай би собі хрумала донесхочу. Еге ж, це пішло б їй тільки на користь.
— Нема часу, негре. В нас попереду нелегка дорога. Треба подолати сотню миль менш як за дві години.
— Го-го, оце-то гони! А ви не жартуєте, мас' Стампе?
— Ні, не жартую.
— Святий Боже, ну й ганяють же по цих преріях! Мабуть, і отой кінь проскакав тоді за ніч миль із двісті.
— Який кінь?
— А онде той рудий, що в найдальшому стійлі. Кінь мас' Колхауна.
— А чому ти думаєш, що він проскакав двісті миль?
— Та він же був геть весь замилений! Та ще й мало з ніг не падав, коли я повів його до річки напувати. Спотикався, як ото молочне телятко. Го-го, він ту ніч таки добряче підбився!
— Про котру це ніч ти весь час торочиш, Плутоне?
— Про котру ніч? Дайте лишень подумаю... Еге, та певно ж про ту, коли пропав мас' Генрі. Отоді-таки рано-вранці, ще тільки сонце зійшло, я й побачив рудого. Прийшов до стайні, аж глядь — а він геть мокрий, наче річку переплив, і так тяжко сапає, як ото після чотиримильних гонів на гіп... іподромі в Новому Орлеані.
— Хто ж на ньому їздив тої ночі?
— Не знаю, мас' Стампе. Тільки ніхто на ньому не їздить, окрім самого мас' Колхауна. Го-го! Та ніхто на нього й сісти не сміє!
— То, виходить, він-таки і їздив?
— Не знаю, мас' Стампе, нічого не знаю. Не бачив цей нігер, щоб капітан виводив рудого, і хто його назад ставив, не бачив.
— Коли ти правду кажеш, що кінь був геть замилений, то хтось же мав його вивести і їздити на ньому.
— Го-го, хтось таки мав, це вже певно.
— Слухай, Плутоне, ти негр непоганий, хоча й дуже чорний, отож я вірю, що ти не брешеш і справді не [403] знаєш, хто їздив тоді на цьому рудому. Але як ти сам собі гадаєш, хто б то міг бути? А питаю я про це лиш тому, що містер Пойндекстер мій друг, ти ж знаєш, і я не хочу, щоб хтось отак робив шкоду його власності, та й каштановій теж. Певне, то хтось із польових негрів нишком забрав худобину із стайні і ганяв на ній по всій околиці. Могло ж таке бути?
— Та ні, мас' Стампе, не схоже на те. Польовим нігерам сюди заходити не можна. Ніхто з них і не поткнеться до стайні. То був ніякий не нігер з плантації, що брав ту ніч рудого.
— Хай йому чорт, хто ж тоді? Може, наглядач? Міг він узяти коня?
— Ні, й не він.
— То хто ж це міг бути, як не сам хазяїн коня? А як він, то й нема про що говорити. Це його кінь, і він має право їздити на ньому куди хоче й заганяти його хоч би й до скону. То вже не моє діло.
— Го-го, та й не моє, мас' Стампе. Ото шкода тільки, що я не подумав про це сьогодні раніш.
— Чому шкода? Що таке тобі подіялося сьогодні раніш? Оце того ти такий понурий?
— Еге! Що подіялося? А таке лихо подіялося цьому нігерові, ой, таке лихо...
— Що ж воно за лихо?
— Ой, мас' Стампе, як мене стусонули сьогодні! Оце десь одразу пополудні.
— Стусонули?
— Та так, що аж покотився через усю стайню!
— А, то кінь тебе хвицнув? Котрий же це?
— Ой ні, не вгадали! Анікотрий із коней, а їхній хазяїн, кому всі вони належать, усі, окрім плямистої лошички. То він, мас' Колхаун, так мене стусонув.
— З якої ж би то в біса речі? Мабуть, ти, негре, щось не так зробив?
— Та ні, нічого такого цей нігер не зробив. Тільки спитав мас' Колхауна, що подіялось його рудому отої ночі й чого він так підбився. А він і каже: не мого розуму це діло,— та як стусоне мене ногою, а потім ще й канчуком потягнув і страхати почав. Як я, каже, ще хоч раз про оте обмовлюся, він звелить мене відбатожити. А лаявся як! Ой, як лаявся! Цей нігер ще зроду не бачив мас' Колхауна такого лютого, ніколи в житті!
— А де ж це він тепер? Чогось я ніде його сьогодні [404] не бачу. Кінь його в стайні, то поїхати він нікуди не міг.
— Та ні, поїхав, мас' Стампе, оце ж допіру й поїхав. Він тепер увесь час десь їздить і довго не буває вдома.
— Верхи?
— Та звісно ж. Тільки на сірому. Го-го, він тепер на рудому не їздить. Від самої тої ночі, що я казав. Може, думає, що як рудому тоді так перепало, то нехай добре відпочине.
— Слухай, Плутоне,— сказав Зеб, якусь хвилю постоявши мовчки й видимо заглибившись у якісь міркування.— Я оце подумав, що буде й справді краще, як моя стара худобина пожує ще трохи кукурудзи. їй сьогодні ще скакати та скакати, то щоб вона мені не пристала в дорозі. Недарма ж бо кажуть: скорий поспіх — людям посміх. Отож не буду її підганяти, хай собі наїдається. А тим часом і я міг би трохи підживитися. То, може, збігаєш до кухні та подивишся, чи нема там чогось такого, щоб кинути на зуб. Якогось шматка холодного м'яса й кукурудзяного коржа — ото й буде досить. Твоя молода хазяйка сама хотіла мене пригостити, але я поспішав і через те відмовився. А оце тепер, поки дожидаю свою худобину, можу й собі обгризти якусь кісточку, аби згаяти час.
— Та певне ж, мас' Стампе. Я миттю принесу.
З цими словами чорношкірий кучер гайнув через подвір'я, полишивши Зеба на самого себе.
Тільки-но Плутон вийшов із стайні, з обличчя старого мисливця вмить збіг недбалий вираз, з яким він закінчив попередню розмову. Виявилося, що то була вдавана недбалість, і тепер Зебове обличчя стало поважне й заклопотане.
Широко ступаючи, він подався вимощеним кам'яними плитами проходом між стійлами в кінець стайні, де стояв рудий огир.
Кінь сполохано сахнувся і, весь тремтячи, притиснувся до стіни. Як видно, його налякав рішучий вигляд мисливця, що підійшов до нього.
— Стій тихо, дурню! — буркнув Зеб.— Т о б і я нічого поганого не зроблю, хоч, я бачу, норов у тебе чи не такий же лихий, як і в твого хазяїна. Стій тихо, кажу тобі, і дай мені глянути на твої підкови.
Отак примовляючи, він нахилився і спробував підняти передню ногу рудого. Але марно. Кінь раптом шарп— [405] нувся, зафоркав і почав бити копитами по кам'яній підлозі, так наче боявся якогось підступу.
— Хай тобі чорт, клята худобино! — сердито вигукнув Зеб.— Чого тобі не стоїться? Хто тобі що робить?.. Ну ж бо, голубе, постій тихо,— провадив він уже лагідним тоном.— Я хочу тільки подивитись, як ти підкований.
Він знов узявся за копито, але кінь так само вперто не давався.
— Гм, оцього я ніяк не сподівавсь,— пробурмотів Зеб і озирнувся довкола, немов шукаючи якоїсь ради.— Що ж його робити? Взяти в поміч негра ніяк не можна, йому й бачити нічого не слід. Але як я не покваплюся, він таки застукає мене за цим ділом... От же бісів коняка! Як мені вкоськати його?
Якусь хвилю старий мисливець стояв мовчки, з похмурим і роздратованим обличчям, намагаючись щось придумати.
— Чорт його бери, цього поганця! — знов вигукнув він.— Так би й убив його на місці!.. Ага, здається, таки придумав! Якби тільки негр не наспів. Дай Боже, щоб та дівуля його трохи затримала... Ну, ну! Ось я тебе зараз угамую, а ні — то придушу. З оцією штукою на шиї ти мені не будеш такий жвавий.
Кажучи це, він зняв із свого сідла ласо й накинув зашморг на шию рудому огиреві, а тоді щосили напнув мотузку.
У першу мить кінь люто зафоркав і почав метатися в стійлі. Та коли зашморг здушив йому горлянку, його форкання змінилося здавленим хрипом, що насилу виривався з ніздрів, і він злякано принишк.
Тепер Зеб не боявся підступитись до нього і, надійно закріпивши мотузку, почав піднімати одне по одному його копита й швидко, але уважно роздивлятися підкови. Він примічав їх форму й розмір, скільки на кожній цвяхів і яка між ними відстань,— одне слово, всі ті прикмети, що згодом могли б допомогти йому впізнати слід цього коня.
Коли черга дійшла до лівої задньої ноги, яку Зеб оглядав останню, в нього вихопився здивований і радісний вигук: підкова на ній була зламана — вона тріснула під другим цвяхом від кінця, і на копиті бракувало майже її четвертини.
— Якби ж то я був про тебе знав,— пробурмотів старий мисливець, звертаючись до зламаної підкови,— [406] то не морочився б стільки з рештою.
