Вершник без голови - Рід Томас Майн
Твій слід ні з яким іншим не сплутаєш. Одначе для певності заберу-но я тебе з собою.
Так собі постановивши, він витяг з піхов великий мисливський ніж, підчепив лезом підкову й зняв її з копита; тоді, пильнуючи, щоб не впустити жодного цвяха, поклав у простору кишеню своєї куртки. А коли все те було зроблено, швидко розв'язав мотузку й звільнив рудого огиря від зашморгу, що не давав йому дихати.
Не минуло й хвилини, як у дверях з'явився Плутон з великою тацею, повною наїдків. Була там і склянка мононгахільського віскі, і Зеб зараз же взявся до діла, не обмовившись ані словом про те, що відбувалося в стайні, поки негр ходив по їжу.
Але той і сам помітив, що з рудим огирем діється щось дивне: позбувшись зашморгу, кінь увесь тремтів і сполохано озирався, так наче боявся нового брутального нападу.
— Святий Боже! — вигукнув Плутон.— Що воно таке з тим рудим? Го-го, та він начебто вас боїться, мас' Стампе?
— А-а, так,— удавано байдуже відказав Зеб.— Може, трохи й боїться. Він тут надумав укусити мою ста'ру худобину, то я перетяг його разів зо два мотузкою. Оце ж він і харапудиться.
Плутона таке пояснення цілком задовольнило, і більше про це не згадували.
— Слухай, Плутоне,— знов озвався Зеб.— Хто підковує ваших коней? Мабуть, у вас є свій коваль?
— Го-го, та звісно, що є! Жовтий Джек — ось хто їх підковує. А чого ви питаєте, мас' Стампе?
— Та я подумав, що треба б поставити підкови на задні ноги моїй худобині. Може, той ваш Джек зробить мені таку ласку.
— Еге ж, певно, що зробить, залюбки зробить!
— От тільки часу в мене обмаль. За скільки він може набити двійко підків?
— Ой, мас' Стампе, та скільки там того часу! Джек у своєму ділі мастак, усі так кажуть.
— А чи є в нього готові підкови? Це ж таке діло, що як давно кували коней, то їх може й не бути. Коли він підковував ваших коней останній раз?
— Та, мабуть, уже більш як тиждень минуло, мас' Зебе. Еге ж, останню він підкував лошичку міс Лу, оту [407] плямисту красуню. Але то байдуже. Він має все напохваті, я знаю, бо треба ще підкувати й рудого. У нього зламана підкова на задній нозі, уже днів з десять, і мас' Колхаун звелів її замінити. Еге ж, оце сьогодні вранці я чув, як він казав Джекові.
— А втім,— мовив Зеб, ніби нараз передумавши,— я таки не можу далі баритись. Доведеться старій худобині почекати, доки вернемось. їхати нам майже всю дорогу прерією, травиця там м'яка, і нічого з її копитами не станеться.— Він вийшов із стайні й, позирнувши на небо, додав: — Атож, баритися більш не можна. Треба зараз же рушати... Гей, старенька, годі тобі жувати! Бери-но в зуби оцю залізячку... Ну-ну, розсунь свої кукурудзяні жорна! От і розумниця!
Отак говорячи,— то до Плутона, то до своєї кобили,— Зеб знову надів на неї вуздечку, вивів конячину із стайні і, вибравшись на сідло, замислено поїхав геть від гасієнди.
Розділ LXXII ЗЕБ СТАМП НАТРАПЛЯЄ НА СЛІД
Виїхавши за межі Каса-дель-Корво, старий мисливець погнав свою "худобину" прибережною дорогою в напрямі форту. За чверть години їзди швидким клусом він був уже там і, залишивши кобилу відсапуватись на плаці, пішов до коменданта.
Для Зеба Стампа не становило ніяких труднощів побачитися з головним офіцером гарнізону форту Індж. Усі там вважали старого мисливця своєю людиною, і він міг вільно заходити, коли хотів, без пароля та інших формальностей, обов'язкових для всіх сторонніх. Вартові пропустили його без жодного слова, коли не рахувати вітання, яким обмінявся з ним черговий офіцер, а ад'ютант одразу ж доповів про нього майорові.
Уже з перших слів, з якими той звернувся до мисливця, було зрозуміло, що його тут чекали.
— А, містер Стами! Радий знову бачити вас. Ну як, чи пощастило вам щось з'ясувати в тій темній справі? Судячи з того, як скоро ви повернулися, я майже певен, що це так. Сподіваюсь, ви привезли якісь докази на користь нашого бідолашного в'язня. Хоч багато що [408]й свідчить проти нього, я все-таки лишаюся при своїй думці — що він не винен. Ну, а про що дізналися ви?
— Та ні, майоре,— відказав Зеб без особливих церемоній, хіба тільки з чемності скинувши капелюха,— не дуже багато я дізнався і хоча й не думав сюди вертатись, поки не поникаю по прерії, одначе заїхав на часинку. Мені треба побалакати з вами,
— Зробіть ласку. Я вас слухаю.
— Чи не могли б ви якось відтягти початок суду, наскільки це дозволять обставини? Я знаю, що на вас тиснуть збоку, але знаю й те, що ви маєте владу, а головне, майоре,— добру волю.
— Так. Щодо волі, ви не помиляєтесь, містере Стам-пе. А от щодо влади, то хоч я її й маю, але тільки до певної міри. Ви ж знаєте, що в нашій країні військова влада завжди підлягає цивільній, і навпаки буває лише за воєнного стану, від якого борони нас Боже, навіть тут, у Техасі. Я можу стати на заваді будь-якому порушенню закону, але йти проти самого закону не маю права.
— Та ні, вам і не треба йти проти закону, майоре. Я й на думці такого не мав. Тільки проти тих, що хочуть прибрати його до рук і повернути собі на користь. А такі в селищі є, і як не взяти їх у шори, то вони доскочать свого. Особливо запеклий один із них, і я знаю, хто це, чи майже напевне здогадуюсь.
— Хто ж він?
— Це нікуди далі не піде, майоре? Хоч я певен, що ні.
— Містере Стампе, наша розмова залишиться між нами. Можете говорити все, що думаєте.
— Ну, то ось що я думаю: це вбивство вчинив не Моріс-мустангер.
— Та я й сам такої думки, ви ж знаєте. А більш нічого ви мені не можете сказати?
— Бачте, майоре, я міг би сказати й більше, якби ви наполягали. Та, мабуть, ще зарано — це ж поки що тільки мої здогади, а я можу й помилятись. Отож дозвольте мені тим часом лишити їх при собі, поки я не з'їжджу на Нуесес. А тоді я з охотою розповім вам про все, що знаю тепер і, може, ще дізнаюся в прерії.
— Ну що ж, я згоден почекати, доки ви повернетесь, тим більше, що ви дієте в інтересах правосуддя. Але що маю зробити я? [409]
— Відтягти початок суду, майоре, ото й тільки. Все інше хай вас не турбує.
— На скільки? Ви ж знаєте, судочинство має йти своїм звичаєм, відповідно до закону. Я не владний над окружним суддею, хоч, гадаю, він трохи зважить і на мою думку. Але на нього можуть вплинути ті, що галасують про помсту.
— Я знаю, про кого ви говорите. Знаю і їхнього верховоду, і, може, ще й не скінчиться суд, як він сам стане підсудним.
— Як? То ви вважаєте, що це не оті четверо мексиканців?..
— Я ще не можу сказати, майоре, вони це чи не вони. Певен тільки, що вони до цього діла причетні, але не думаю, щоб котрийсь із них був призвідником. А от його я й хочу витягти на світ... Ви можете пообіцяти мені три дні?
— Три дні? Як це розуміти?
— Відтягти на три дні початок суду.
— А-а... Ну що ж, гадаю, це буде не так важко. Мустангер ув'язнений військовою владою. Навіть якби окружний суддя зажадав, щоб його передали цивільному судові, я міг би знайти причини й трохи затримати його на гауптвахті. І я обіцяю вам це зробити.
— Як мати справу з вами, майоре, то, їй-Богу, краще б у нас був воєнний стан. Часом він таки не завадив би, хоч ми, вільні громадяни, не дуже його полюбляємо. А я можу сказати вам одне: якщо ви затримаєте суд днів на три, то, може, перед ним стане зовсім не той, що сидить оце тепер у вас на гауптвахті, а хтось інший, хоч він сам і гадки не має, що його запідозрили. Не питайте мене, хто він. Скажіть тільки, чи матиму я ці три дні?
— Матимете, містере Стампе, обіцяю вам. Нехай би навіть це загрожувало мені відставкою, даю вам слово офіцера, що в найближчі три дні Моріс-мустангер з нашої гауптвахти не вийде. Винен він чи ні, але на цей час він буде під надійною охороною.
— Ви справжній чоловік, майоре, і хай я буду проклятий, як не доведу вам колись, що вмію таке цінувати. А тепер я все сказав і тільки прошу вас: нікому про це ані слова. Бо як оті провідають, що замислив старий Зеб Стамп, вони гори зрушать, аби лиш йому перешкодити.
— Хоч би хто вони були, містере Стампе, від мене їм []410]
допомоги не дістати. Можете цілком звіритись на моє слово.
— Я знаю, майоре, знаю. І хай віддячить вам Бог. Добре, що є в Техасі такі люди, як ви!
Сказавши це, старий мисливець вийшов на плац і попростував туди, де залишив свою "худобину". А тоді знову сів у сідло і швидко поскакав геть.
Коли селище лишилося позаду, він рушив далі тією самою дорогою, якою приїхав з Каса-дель-Корво, а діставшись туди, де починалась плантація Пойндексте-ра, дав остроги своїй старій конячині й повернув на крутосхил, що виходив з долини на горішню рівнину.
Піднявшись на рівнину, Зеб під'їхав до смуги заростей, що вклинились у прерію, і спинився в затінку акації. Він не злазив з коня й начебто не мав такого наміру, а сидів у сідлі і, трохи нахилившись уперед, дивився на землю неуважливим, замисленим поглядом.
— Побий мене грім! — тихо бурмотів він сам до себе.— Ота пригода з Колхауновим конем — про щось же вона говорить. Тієї ж таки ночі коня нема в стайні, а вранці він з'являється весь замилений. Що б воно мало означати? Хай мене чорти візьмуть, коли не з того боку вітер дме. Я ж бо й сам не раз про це думав, але ніяк у голові не вкладається, що він міг убити свого двоюрідного брата. Він, звісно, здатен і не на таке, коли б ішлося про власну користь. Одначе в цьому я ніякої користі для нього не бачу. Якби тому хлопцеві одходив маєток, тоді ще можна було б зрозуміти. Але ж це не так. Старому Пойндекстеру вже не належить жодного акра тієї землі й жодного негра, що працює на ній,— я ж знаю напевне. Усе прибрав до рук цей негідник. То чого б йому знадобилось позбутися двоюрідного брата? Оце те, чого я ніяк не збагну. І якогось зла між ними начебто не було, я такого не чув. Знаю, що з панночкою в нього не ладнається і це йому добряче допікає, але чим винен її брат?.. А до всього цього приплутався ще й мустангер, і ота сварка, про яку мені казала дівчина, і фальшиві індіанці, і ота мексиканська сеньйорита, і безголовий вершник, і ще казна-що! Боже правий! Та від такої плутанини в будь-якого адвоката голова піде обертом... Ну, та нема коли тут стояти й розмірковувати. Може, оця залізяка, ця зламана підкова, й наведе мене на слід, що стане ключем^ як не до всієї цієї кривавої історії, то бодай до якоїсь її частини.
