Вершник без голови - Рід Томас Майн
Гадаю, панове, ви всі згодні з присудом. Отож я не розумію, чого цей старий дурень має втручатися...
— Старий дурень?! — майже викрикує мисливець.— Сто чортів! Ви назвали мене старим дурнем? Клянуся Богом, вам ще доведеться взяти свої слова назад, або я не Зебулон Стамп із Кентуккі! Гаразд, містере Касе Колхауне, на все свій час і, може, ваша лиха година [376] наспіє куди скоріше, ніж ви собі гадаєте... А щодо сварки між Генрі Пойндекстером і оцим хлопчиною,— веде далі Зеб, звертаючись уже до ватажка "регуляторів",— то я не вірю жодному слову і не повірю доти, доки не буде поважніших доказів, ніж облудна мова цього-от пана. Бо з того, що я знаю, все воно купи не тримається. Кажете, ви маєте нові факти? Ну, то я теж їх маю. Та ще й такі, що, як мені здається, допоможуть прояснити цю темну справу, хоч як її заплутано.
— Які ж ті факти? — запитує Сем Менлі.— Скажіть і нам, Стампе.
— їх у мене кілька. По-перше, про що вам говорить те, що хлопчина такий побитий? Я кажу не про подряпини, які ви всі бачите,— це на нього напали койоти, коли зачули, що він геть знеможений. Та погляньте на його коліно. Це вже заподіяли не койоти, аж ніяк. Що ви про це скажете, Семе Менлі?
— Ну, це... дехто тут вважає, що була сутичка між ним і...
— Між ним і ким? — різко запитує Зеб.
— І тим, що пропав.
— Еге ж, саме так ми вважаємо,— озивається один з "регуляторів".— Ми ж бо всі знаємо, що Генрі Пойндекстер не дав би пристрелити себе, як теля. Між ними зчинилася бійка, й мустангер міг упасти і вдаритись коліном об камінь. Ото воно й розпухло. І на лобі в нього синець — схоже на те, що від руків'я револьвера. А подряпини — хто їх знає. Може, від колючок, а може, й від вовчих пазурів, це вже як хочете. Той його бовдур плів тут щось про ягуара, але нас на це не зловиш.
— Про кого це ви? Про ірландця Феліма? А де він?
— Та нишком дременув геть рятувати свою шкуру. Ну, нехай ось упораємося з цим, то знайдемо й того. Підтягнемо трохи на зашморгу — і скаже всю правду.
— Щодо ягуара, то ніякої іншої правди ви з нього не витягнете. Я сам бачив того звіра й наспів саме вчас, щоб урятувати хлопчину від його пазурів. Та не в тім річ. Ви ж, мабуть, добре допитали ірландця? Він нічого не казав вам про те, що бачив тут?
— Базікав щось там про індіанців. Але хто б йому повірив?
— Еге ж, він і мені про них казав, і скидається на те, Що якась правда в цій історії є. Він каже, що вони грали в карти, то ось вони, ці карти, дивіться. Я знайшов [377] їх у хатині, розкидані на підлозі. Це іспанські карти.
Діставши з кишені колоду карт, Зеб подає її Семові Менлі. Той уважно розглядає їх. Виявляється, що карти мексиканського виробу, такі, якими звичайно грають у монте.
— Де це таке було, щоб команчі грали в карти! — заперечує той, що не повірив Фелімовій історії про індіанців.— Сміх, та й годі!
— Сміх, кажеш? — втручається до розмови один старий звіролов, що колись попав у полон до команчів і прожив серед них цілий рік.— Може, воно й сміх, а проте правда. Я не раз бачив, як вони різалися в карти на бізоновій шкурі замість стола. І грали в оте ж таки мексиканське монте. Мабуть, навчились його в полонених мексиканців, бо їх, кажуть, є тисяч зо три по різних племенах. Отак воно! — закінчує старий.— Команчі таки грають у карти, це вже як є.
Зеб Стамп потішений цим доказом, бо сам не зміг би нічого заперечити. Підтвердження старого звіролова тільки на користь звинуваченому. Те, що в околиці бачили індіанців, надає справі іншого вигляду. Адже досі всі вважали, що команчі чинять розбій далеко звідси, ген по той бік селища.
— Певно, що так,— підхоплює Зеб Стамп, обертаючи новий доказ на те, щоб домогтися справжнього суду.— Тут були індіанці чи якісь люди, дуже на них схожі... Боже правий! Звідки це вона?.;
І ту ж мить всі чують десь над урвищем швидке тупотіння кінських копит. Отож немає потреби запитувати Зеба Стампа, що він хотів сказати своїм здивованим вигуком. Понад кручею, майже понад самим краєм, гінким чвалом скаче кінь. На ньому сидить жінка, її волосся розмаялось позаду, а чорний капелюх метляється за спиною і тримається тільки на підборідній стрічці.
Кінь мчить таким шаленим чвалом і так моторошно близько від краю урвища, аж можна подумати, що він поніс і вершниці несила його спинити.
Та це не так. Уся її поведінка свідчить про інше. Здається, вершниця не вдоволена такою швидкістю, бо чимдуж підганяє свого коня хлистом, острогами й погуками. Це добре видно всім, хто дивиться на неї знизу, хоч як вони вражені тим небезпечним гоном.
Вони стоять мовчки, зачудовані,— але не тому, що не [378] нають, хто ця жінка. Та й як їм не знати. Цю відчайдушну вершницю, що по-чоловічому сидить у сідлі, раз побачивши, не можна забути. З першого ж погляду всі впізнали в ній свою провідницю, з якою півгодини тому розлучилися в прерії.
Розділ LXVI ПЕРЕСЛІДУВАНА КОМАНЧАМИ
Жінкою, що так несподівано й приголомшливо з'явилася на краю урвища, була Ісідора. Що ж змусило її повернутися? І чому вона гнала коня таким відчайдушним чвалом?
Щоб пояснити це, нам доведеться повернутись до тих похмурих роздумів, з яких її вивела зустріч із те-хасцями.
Коли молода мексиканка чимдуж помчала геть від хатини на березі Аламо, їй і на думку не спало подивитися, чи їде за нею суперниця. Снуючи в душі плани помсти, вона летіла далі й ні разу не озирнулась назад.
її мало тішило те, що Луїза Пойндекстер начебто так само намірялася поїхати звідти. Непомильним жіночим чуттям Ісідора враз догадалася, що спонукало до цього суперницю, проте сама надто добре розуміла, що то лише омана. І все-таки зловтішалася тим, що креолка, не знаючи свого щастя, страждає так само, як і вона..
Та водночас у душі її зажевріла надія, що їхня зустріч у хатині мустангера охолодить почуття тієї гордовитої аристократки до чоловіка, якого вона, Ісідора, так віддано кохала, і хоч то була слабка, примарна надія, мексиканка не відкидала і її.
Так чи так, а думка про те, що її присутність у хакале завдала болю ненависній суперниці, а може, ще й спричиниться до краху всього її щастя, сповнювала душу Ісідори похмурою втіхою. Це почуття не залишало її, аж поки вона не зустрілась із загоном техасців.
Та коли вона повернула з ними назад, настрій її раптово змінився. Креолка мала б їхати додому тією самою дорогою, що й вона. Але нікого там не було. Певне, суперниця передумала й лишилася в хакале. І, може, в цей час дбайливо доглядала хворого мустангера, тобто робила те, про що так мріяла сама Ісідора. [379] Тепер мексиканку втішала тільки свідомість того, що, ведучи техасців до хакале, вона сама наближав хвилину, коли сором і ганьба впадуть на голову суперниці, яка стала причиною її нещастя.
Запитання, що їх ставили їй Пойндекстер та його супутники, багато про що сказали Ісідорі. Ще більше зрозуміла вона після розпитувань Колхауна. І, коли вершники рушили далі, вона ще деякий час стояла на узліссі, вагаючись, чи їхати їй на Леону, чи повернутись до хакале й стати свідком драматичної сцени, що неминуче мала розігратися там за її власним задумом.
Вона сидить на своєму сірому коні, тримаючись краю заростей, куди ще сягає тінь дерев. Ніздрі коня збуджено роздимаються, він водить сполоханим оком слідом за кінним загоном, який щойно від'їхав звідти й тепер швидко віддаляється, а навздогін йому скаче самотній вершник. Може, кінь і дивувався б, чому його отак ганяють то туди, то сюди, але він давно звик до несподіваних змін у настрої своєї примхливої вершниці.
Ісідора також дивиться в той бік — на темну верхівку кипариса, що витикається з-за урвища долини Ала-мо. Вона бачить, як вершники один по одному спускаються у виярок, і останній — той чоловік, що так доскіпливо розпитував її. Та ось і його голова зникає за краєм рівнини, і мексиканці здається, що вона лишилася в прерії сама.
Але щодо цього вона помиляється.
Вона й досі стоїть на місці, не знаючи, куди податися. Так минає десять... п'ятнадцять... двадцять хвилин.
Думкам, що снуються в голові Ісідори, ніхто б не позаздрив. Помста, яка вже, напевне, звершилася з її допомогою, більш не тішить її. Що з того, як вона й накликала ганьбу на свою ненависну суперницю, коли це може спричинитись і до загибелі чоловіка, якого вона кохає! Попри все, що сталося, Ісідора так само кохає його.
— Пресвята Діво! — охоплена тривогою, гарячково шепоче вона.— Що я наробила! Коли ті люди, оті "регулятори", що, як я чула, такі скорі на розправу,— коли вони визнають його винним, то що з ним буде? Вони ж уб'ють його! Матір Божа, я не хочу цього! Тільки не це... не від їхніх рук, ні! Які вони жорстокі й немилосердні на вигляд! І як швидко поскакали геть, [380] коли я показала їм дорогу,— наче мене вже й не було! О, вони все вирішили наперед! Дона Морісіо чекає смерть. Він же для них чужинець, людина з іншої країни, що не має тут ні родичів, ні друзів. Сам-один серед усіх тих ворогів... О Боже, як я раніш не подумала! Отой чоловік, що затримався тут,— то ж, мабуть, її двоюрідний брат, про якого стільки говорили в селищі. Тепер зрозуміло, чого він так допитувався. В його серці діється те саме, що й у моєму!..
Вона й далі сидить верхи, видивляючись на той край рівнини. її сірий кінь і досі не заспокоюється, хоч загін вершників давно вже зник з очей. Він ніби відчуває, що вершниця вагається і чимось роздратована.
Він-таки перший чує і небезпеку — чи принаймні ознаки, що провіщають її,— і тихим тривожним іржанням дає знати про це вершниці, а тоді поводить головою назад, у бік заростей, немов показуючи, звідки треба чекати ворога.
Що ж то за ворог?
Насторожена поведінкою коня, Ісідора повертається до заростей і пильно озирає прогалину, якою з півгодини тому їхала сюди. То дорога — чи, краще сказати, стежка,— що веде до Леони. Вона тягнеться ярдів на двісті від краю рівнини, а далі повертає і зникає за кущами.
Нікого й нічого там не видно, окрім двох чи трьох голодних койотів, що скрадаються в тіні дерев, винюхуючи кінські сліди в пошуках якогось випадкового шматка поживи, залишеного вершниками.
Та не вони наполохали сірого коня. Він і тепер бачить їх — та що з того? Вовк прерій для нього не дивина, цим його не злякаєш. Десь має бути щось інше, таке, що він зачув здаля.
Ісідора дослухається, але не чує ніяких звуків, що могли б стривожити її.
