Родичі - Моріц Жігмонд

їх налічувалося десять тисяч або й більше, і внаслідок раптового падіння цін на сільськогосподарські продукти вони зазнавали страшних злиднів. А тим часом управа нічого не могла їм виділити, бо це поставило б під загрозу увесь міський бюджет. .Однак треба було вжити якихось заходів, тому що місто мало прибутки саме від дрібних орендарів, оскільки великі господарства давали самі лише збитки.

Пішта не квапився висловлюватись, бо досі дотримувався в цьому питанні опозиційної думки. Як інспектор сільських шкіл, він добре знав, в якому тяжкому становищі перебувають дрібні орендарі. Вони не мали коштів, щоб учити дітей, купувати їм підручники, і Пішта боронив їхні інтереси. Але тепер він передчував: як обер-прокуророві, йому доведеться взяти під захист інтереси управи. Тож він мовчав і чекав на вказівки бургомістра.

Бургомістр і собі не квапився висловлюватися, бо хотів, щоб новоспечений обер-прокурор сказав свою думку першим. Він насторожено дивився на Пішту й чекав.

Пішта звів догори брови й несподівано для самого себе, всупереч власним переконанням, мовив:

— Слід зробити так, щоб і вівці були цілі, і вовки ситі!

Ця давня, як світ, заяложена фраза прозвучала мовби одкровення. Бургомістр витріщив на Пішту очі,— вони навіть заблищали якимсь скляним блиском, схожим на блиск його порцелянових зубів,— а потім голосно зареготав. "Та це ж чудово. Баран, виявляється, ручний! Певне, з цим хлопцем не буде ніякого клопоту! Такий, як і всі інші... А яким іще йому бути? Ми, старі люди, тільки за звичкою боїмося, щоб який-небудь новачок не вніс плутанини в наші справи",— так можна було витлумачити цей сміх.

— Ха-ха-ха, ха-ха-ха! Це чудово... чи не правда, друзяко? Чудово!

І Пішта, слухаючи цей сміх, раптом зрозумів, що в чомусь зрадив своїм принципам, ступив на поганий шлях. Бо чого б отак радіти цьому старому казнокрадові?

Невже і він, Пішта, піде тією ж дорогою, і його чекає такий самий кінець?.. Невже і в ньому розчаруються люди?.. Невже й він буде ненавидіти себе, споглядаючи внутрішнім зором зовнішні прояви свого "я", схвалюючи і стверджуючи його всією своєю пбведінкою: виразом обличчя, жестами, словами, вчинками?.. Хтось, що сидить у ньому, цуратиметься всього цього... Цей хтось — колишній радник у справах культури, який висловив стільки суворих та критичних думок про всі ці брудні справи... Колишній військовополонений, який і досі носить у душі світлі мрії та ідеали сподіваючись, що йому все-таки вдасться зробити людям добро... Колишній армійський офіцер, який чотири роки просидів у окопах на передовій і який бачив своє єдине та високе завдання в тому, що він — солдат і боєць людства, скоріше навіть — жертва... Давним-давно, в пору юнацького ідеалізму, він будував повітряні замки, виношував романтичні плани — як вивести людей, і перш за все бідну, багатостраждальну, пригноблену угорську націю, на широкий і добрий шлях... А тепер...

А тепер — як по правді! — він задоволений, що високоповажний гґан бургомістр регоче з його слів — значить, вони дотепні, сказані до речі й до місця — отже, ніщо не загрожує його кар'єрі...

І Пішта засміявся так само, як бургомістр. У цьому сміхові звучали ті самі нотки лихого задуму, хитрості, вдаваної скромності й безсоромного підлабузництва.

— Добрий дядечку Бела, високоповажний дядечку... Не сподівайся, що я буду читати тобі лекцію, бо моя єдина мрія — знати твої поради та побажання... Та й зі справами я ще не встиг ознайомитись, мушу уважно вивчити їх... Не хочу робити щось зопалу...

— Роби! Роби! — весело вигукнув бургомістр.— Як ти сказав? "Щоб і вівці були цілі, і вовки ситі"? Дуже правильно. Цим клятим вовкам забаглося овець... Але ж бачить бог — місто складається не тільки з них... Існуємо ще й ми; нас теж чимало... В місті живе дев'яносто тисяч душ... Тож і тим вісімдесяти тисячам треба жити, авжеж, друзяко?

— Є ще одна важлива річ, дядечку Бела. Слід виховувати в людях любов до сплати податків.

— Що?!

Бургомістра так уразили Піштині слова, що його обличчя застигло й стало схоже на маску. Роззявлений рот нагадував темні розкриті ворота.

— Що?! — перепитав він.

Пішта сміявся. Він був щасливий, що кількома словами викликав такий ефект.

— Ідеться про податки... Ми, тут у нас, в Угорщині, як відомо, маємо клопіт, великий клопіт: наші люди не. люблять сплачувати податків... Ніхто не любить... я теж.

— Оце так! — засміявся бургомістр.

— А наша країна, як відомо, доти не стане європейською, доки люди не приохотяться до сплати податків... Якщо вони не бажають сплачувати податків, тоді кінець муніципальному принципові. Місто треба любити — воно наше... Треба діяти в його інтересах. А що може зробити для цього городянин?.. Нехай сплачує податки...

Пішта замовк, сподіваючись, що бургомістр знову засміється, однак той не сміявся — вичікував. Тоді Пішта повів далі:

— Є два типи державності. В одному — податків не сплачують. У такій державі завжди панує утиск, бо їх збирають примусово, отже необхідні, по-перше, виконавці— жандарми, військо, а по-друге — відповідний закон, який дає можливість витискувати з населення ці податки... Інша річ, коли податки сплачують залюбки: така держава — це суспільство вільних, незалежних і свідомих громадян. Там кожен знає, що таке податки, навіщо вони потрібні, яка їхня мета та призначення, І громадяни самі визначають суму...

— Ну-ну, не треба так далеко заходити! — вигукнув бургомістр.— Це вже трохи схоже на утопію... на утопічний метод мислення...

Пішта раптом злякався, що мимоволі розкрив себе, втаємничив бургомістра в свої думки, І тому обережно сказав:

— Гадаю, це непогана програмна промова, авжеж, пане бургомістр?

— Авжеж. Для промови це годиться. Для промови досить добре, але тільки для промови...Дак, так, друзяко!

— Сплата податків — це страхування життя,— провадив Пішта, прибравши простакувато-спокійного вигляду.

Бургомістр знову здивувався:

— Що, що? Страхування життя? Дуже добре! — Однак у його голосі не було захоплення.— Все це тільки гарні слівця. А ними не слід розкидатися. Вони, звичайно, гарні, однак не можна допустити — ти це знаєш сам,— щоб за ними стояли переконання... В опозиційних газетах теж багато гарних слів. Ці газети пишуть, що влада повинна створити умови, які забезпечать громадян роботою... Просто і ясно... Однак нехай цим займається опозиція... Нам таких речей не варто обговорювати... Кожна фраза — крок уперед... І молодь починає виступати з но-: вими фразами... Та нехай, це потрібно, щоб... Одне слово, в четвер у Кардича... Оце справді добре!.. А чи знаєш ти, чому Кардич завжди у четвер запрошує? Бо засідання муніципалітету бувають у п'ятницю, тож усі справи вирішуються під час вечері. В нього звичайно збираються всі, хто зацікавлений у засіданні. Там і складається загальна думка... Раджу тобі не пропускати жодного четверга. Це — майбутнє, друзяко! Майбутнє! А зараз можеш продиктувати газетяреві свою програму. Тільки не забудь потім сам відредагувати її. З цими журналістами треба бути насторожі; вони мастаки фабрикувати нісенітниці. Такого понаписують, що очі рогом вилізуть. Тож ні в якому разі не можна допустити, щоб з'явився бодай один не прочитаний тобою рядок... Бо такої біди наберешся, що... Скарги посиплються... спростування...

Вони ще із чверть години розмовляли про деякі актуальні проблеми. Потім бургомістр викликав газетяра й провів його та новоспеченого обер-прокурора в маленьку бічну кімнату. Пішта почав диктувати свою першу програму. Він був дуже обережний — пам'ятав бургомістрові поради.

IV

До кабінету бургомістра Пішта знову попав о першій годині пополудні.

На превеликий свій подив, він побачив там доктора Мартіні — лідера опозиції, найбільшого підбурювача дрібних орендарів.

Докторові Мартіні було років із сорок. Він справляв враження людини запальної, крутої на вдачу. Очі в нього були гострі, проникливі; здавалось, він тільки й жде, щоб до чогось присікатись. Голову він схиляв трохи набік, ніби готувався завдати удару із засідки.

— Вельмишановний пане обер-прокурор,—сказав Мартіні, підвівшись.— Ось уже годину ми чекаємо на вашу милість, щоб не проминути нагоди засвідчити вам своє шанування в перший день вашого вступу на високу посаду, а також щоб звернути вашу увагу на разючу аномалію, яка є відмінною рисою цього-міста. А це мої друзі, лідери дрібних орендарів — Андраш Чордаш і Гашпар Береш. Маю честь представити їх вашій милості.

Пішта потиснув їхні великі, задубілі від роботи руки. Ці люди аж ніяк не вписувалися в обстановку кабінету, але було видно, що вони не відчувають себе розгубленими. Нічого дивного — адже вони вже бували тут не раз.

— Вельмишановний пане обер-прокурор, ми не маємо ніяких агресивних або провокаційних намірів. Ми прийшли сюди не звинувачувати і не скаржитись, бо ставимось до пана Іштвана Коп'яша із щирою приязню. Знаємо вас як колишнього радника у справах культури, якого поважали більше за всіх у муніципалітеті. Ми завжди знаходили у вас допомогу й підтримку; ви співчували надіям і планам хліборобів-трударів, на яких тисне потрійний тягар: неписьменність, безкультур'я та бідність. Ми хочемо просити, щоб, вступаючи на нову високу посаду, ви не залишали поза увагою забутий богом, людьми і всіма відомствами суспільний прошарок,— я б сказав, той прошарок міського населення, який живе в злиднях, але, незважаючи на це, тягнеться до усього доброго і прекрасного. Я маю на увазі дрібних орендарів. Ми просимо й чекаємо від вашої милості одного тільки слова. Це слово вселить у нас надію й віру, додасть нам сили.

Пішта не мав ніякого бажання виголошувати промову та й взагалі не любив надто популярного в Угорщині ораторського тону. Він міцно потис руки селянам та докторові Мартіні й, сам того не бажаючи, сказав підморгнувши:

— Головне, щоб і вівці були цілі, і вовки ситі. Так?

Доктор Мартіні спантеличено замовк, а тоді почав сміятись. В нього були погані зуби. Великі, рідкі, чорні від диму. Та й сам він, здавалося, був наскрізь прокурений.

Доктор Мартіні доброзичливо сміявся, дивлячись прямо в обличчя Пішти.

— Авжеж, так! Як же інакше, хай йому біс! І засміявся ще голосніше.

— Чули, друзі? — він повернувся до селян.— Ви зрозуміли?..